Осінь у Бессарабії здавна вважалася сезоном найпишніших весіль. Вже зібрано й продано врожай, підросла худоба, готове молоде вино, є овочі та фрукти, а погода ще дозволяє не обігрівати приміщення. Оскільки сторіччями тут перепліталися долі, мови, звичаї, культура та пісні десятків народів – українців, болгар, гагаузів, молдованей, липованів, албанців – це принесло у весільну обрядовість свої барви, створивши неповторне поєднання старовинних ритуалів, символів та смаків. Деяких з них дотримуються й досі. “Бессарабія INFORM” порівняла весільні звичаї та обряди різних національностей з середини минулого століття до сьогодення. 

Варто зауважити, що інформаця зібрана з багатьох джерел, зокрема з місцевої літератури, від очевидців, які знані на старовинних обрядах, та навіть від весільних ведучих, які одружують закоханих у наші дні.

Стародавні традиції

За даними досліджень, які описані у монографії “Традиційна весільна обрядовість українців Одещини 20-80 роки XX ст.”, дошлюбне спілкування молоді у регіоні розпочиналося у так званих молодіжних громадах, які були орієнтовані на шлюб, створення власної родини та ведення спільного господарства. У громади входили лише неодружені парубки та дівчата. Вступ у громаду зазвичай відбувався восени та при досягненні певного віку. Дівувати та парубкувати на Одещині починали з 15-16 років – у селах Десантне, Мирне, Олександрівка, Плахтіївка, Шевченкове, Яківлівка, а у селах Михайлівка, Руськоіванівка, Чистоводне, Фурманівка – з 18 років. З хлопців, які вперше виходили гуляти, брали могорич: батько “ставив стіл” — відро вина, закуску, щоб його син “ходив гуляти”. А от у Плахтіївці майбутній парубок давав “гривеник” — не менше одного відра вина. Обов’язковість могорича відмічалася в усіх селах. Новому парубку, за спогадами респондентів с. Шевченкове, “дарували худшу дівку”. “Малих” хлопців гнали додому “кушаками” (пасками, поясами), бо вони ще не давали могоричу. Якщо ж дівки виходили дівувати раніше, ніж було прийнято, то хлопці били їх лозинами. З цього самого віку дівчат уже й сватали.

Знайомилися парубки й дівчата на вечорницях або на вуличних зібраннях, які у різних населених пунктах Бессарабії називалися по-своєму: кутки, магала, вугли, цинти – себто місця для зьоку (танців), збіганки тощо. Зазвичай такі зібрання проводилися навесні або восени після збору врожаю, але обов’язково не у піст. За словами дослідників, парубків із сусіднього села на зібрання пускали лише через могорич. Якщо ж хлопець відмовлявся – доходило до бійки.

Наслідком таких спілкувань було парування молодих, котрі зрештою вирішували брати шлюб.

Молдовське весілля

Молдовське весілля відзначалося насиченою обрядовістю, поєднанням архаїчних елементів та впливів сусідніх культур, особливо української.

Початком весільного циклу були сватання і домовини. Сватів зазвичай обирали з-поміж шанованих людей або родичів. Під час сватання домовлялися не лише про згоду на шлюб, а й про придане та весільні витрати. Якщо дівчина була згодна вийти заміж за нареченого – вона подавала йому рушника або келих вина.

Після сватання вже відбувалися заручини (logodna), на яких майбутнє подружжя обмінювалися кільцями, а їхні батьки закріплювали домовленість спільним застіллям. Важливим елементом на заручинах було благословення батьків та присутність нанашів — хрещених, які ставали почесними старшинами на весіллі. Взагалі нанашество є однією з найхарактерніших ознак молдовського весілля, що згодом поширилася й на інші культури.

Наступним етапом передвесільного циклу був дівич-вечір (petrecerea fetei), на якому виготовлялися вінок нареченої, весільний букет та прикрашали її хустку. Ці обряди символізували прощання дівчини з дівоцтвом та супроводжувалися співами та навіть емоційними плачами.

Сам весільний обряд у молдован складався з кількох етапів: благословення, коронування (вінчання) та частування. Керували усім процесом духовні батьки подружжя – нанаші, які сиділи поруч із молодими за столом. Вони зазвичай дарували молодим символічні подарунки — рушники, хліб, гроші, а також вважалися головними порадниками новоствореної сім’ї.

Вже після весілля відбувався обряд «кури» або «молоді на воду», під час якого наречена вперше йшла по воду в супроводі подруг і співів. Цей символічний момент означав перехід дівчини в новий соціальний статус — господині.

Весілля бессарабських липован

Весілля у липован зберігало давні православні звичаї та супроводжувалося численними молитвами, поклонами та благословеннями. Воно вирізнялося строгістю, побожністю та символізмом.

Обряд сватання починався зі «сговора», під час якого між родинами обговорювали майбутній шлюб. У Вилковому цей обряд відбувався вдома у батьків нареченої. На ньому зазвичай були присутніми священник та старші родичі. Наречений надсилав до оселі дівчини посланців із хлібом і сіллю, якщо батьки згодні на шлюб – приймали дари, а староста читав коротку молитву. Після “сговора” дівчина вже вважалася «зарученою». На сватанні призначали день вінчання, яке мало відбутися не пізніше ніж через місяць.

У селі Нова Некрасівка заручини («обручение») відбувалися окремо від сватання. У цей день молодих благословляли іконою та рушником, яким батьки тричі обводили навколо голів пари. З того часу дівчина вже не мала права брати участь у розвагах молоді, оскільки вважалася нареченою.

У п’ятницю перед весіллям молода з подругами прикрашали дім квітами з паперу, рушниками та вінками. Також у цей день випікали каравай та “благословенний пиріг”. У селі Приморське таку відповідальну справу довіряли лише “трьом щаслівим жінкам” – тим, які добре живуть у шлюбі.

Головний момент весілля у липован – вінчання – проходив у суботу. Перед тим, як обвінчатись, наречена проходила через сповідь, після цього на неї обов’язково одягався натільний пояс (невеликий тканинний шнурок). А от у Кілії нареченій вдягали очіпок, який вона мала носити усе життя та яким вона покривала волосся. Для старовірів вінчання мало глибоко сакральне значення. У момент таїнства наречена була вдягнена у довгу сукну з покритою головою та без яскравих прикрас, обов’язково в хустці. Під час обряду молоді тримали в руках запалені свічки, а після вінчання замість обручок обмінювалися іконами.

У селі Муравлівка зберігалася традиція, що під час виходу з церкви молоді тричі вклонялися батькам і священнику, а рідня замість пісень співала духовний гімн.

Після вінчання усіх гостей запрошували на святкову трапезу, яка тривала два дні. У Вилковому та Приморському на столі обов’язково мали бути риба, каша, мед і домашнє вино, оскільки символізували достаток і благословення.

За стіл гостей розсаджували за старшинством, а на почесному сиділи хрещені батьки наречених. Замість гучних тостів на весіллі у липован читали побажання з Псалтиря, та взагалі не було танців, натомість співали обрядові та духовні пісні.

Другий день після весілля носив назву «кури». Наприклад, у селі Стара Некрасівка молодицю зранку приводили до хати свекрухи, де вона мала приготувати першу спільну страву — курку або юшку. Якщо страва виходила смачною, казали: «Хорошая хозяйка будет, Бог даст мир дому». Якщо ж ні — жартома дражнили, але вважали це добрим знаком для щасливого початку.

Через тиждень після весілля молоде подружжя мало відвідати батьків нареченої — така традиція мала назву «на поклон». Батьки зустрічали дітей з хлібом-сіллю та дарували рушники, сорочки й полотна. У Приморському зберігалася ще одна традиція, за якою молодиця повинна була тричі вмитися в «рідній воді», яку набирала з криниці рідної хати.

Весілля гагаузів на Одещині

Гагаузьке весілля, що поєднувало у собі християнські обряди та давні тюрські традиції, розпочиналося зі сватання та домовини.

У цей день свати, які були старійшинами роду, приходили додому до дівчини із хлібом, вином та рушником. Якщо родина нареченої погоджувалася, то гостям подавали чарку вина або кави, якщо ж ні – гості поверталися до нареченого без частування.

Якщо родина нареченої дала згоду на шлюб, відбувалися домовини. На них визначали дату весілля, складали список гостей та узгоджували придане. Цей момент вважався для молодих зарученням.

На весілля наречена шила собі сорочку із червоними вишивками та готувала рушники для сватів і весільний пояс — курпак. У селі Кубей, наприклад, молоді мусили власноруч зібрати весільний хліб — козунак, який випікали з особливим замісом і молитвою.

На дівич-вечорі, що мав назву “гюзюн ґечесі”, подруги нареченої співали, заплітали косу та прикрашали голову вінком із барвінку, квітів та монет.

У день весілля — “дугун” перед виходом з дому мати благословляла доньку хлібом та вином й торкалася її плечей рушником. Наречену супроводжували до церкви або до дому молодого під звуки гайди, барабана, скрипки.

У гагаузів на весіллі було декілька звичаїв, таких як викуп нареченої – його проводили з жартами та танцями, а також обмін хлібом і вином як символ єднання двох родів. За стіл молоде подружжя саджали під вишитим рушником або покривалом, поміж родичами ділили коровай — “козунак”, щоб “солодке життя” було для всіх.

Після офіційної частини розпочиналися танці — хора. У селі Дмитрівка зберігся звичай танцювати “сирт” — коловий танець, у якому брали участь усі гості.

Наступного після весілля дня відбувався обряд “покривання молодої” (гелін гізлемек), під час якого дівчині знімали вінок та пов’язували хустку, що символізувало її новий статус. Окрім цього родина молодого влаштовувала “сніданок примирення”, на нього запрошували родичів нареченої для закріплення родинного союзу.

Албанське весілля

На сватання – “пашу кур’яр” до батьків дівчини йшли лише старійшини роду, які несли з собою пляшку вина, паляницю і свічку. Якщо батьки погоджувалися на союз, то символічно розламували хліб та частували ним сватів. Водночас призначалася й дата весілля, до нього молодий не міг бачитися з нареченою без дозволу старших.

Дівич-вечір в албанців проходив під виконання журливих пісень. Подруги нареченої співали прощальні пісні біля колиски, символічно “прощаючись із дівоцтвом”. У селі Петрівка зберігався обряд “плетіння червоної коси” — у волосся вплітали червону стрічку, яку знімали лише після весілля.

Весілля зазвичай тривало три дні. На перший з’їжджалися свати та гості. Лише на другий день молоду виводили з дому -“да́лья не фем’єра” під співи та трембіти. Але перед цим батьки тричі обходили її зі свічкою та клали на голову хліб. У відповідь наречена цілувала батькам та братам руки. На третій день – у домі чоловіка свекруха зустрічала невістку хлібом і вином, а потім обсипала зерном.
Обряд розплітання коси відбувався аж за декілька днів та символізував зміну статусу жінки. У селі Каракурт також побутував звичай “випробування невістки” — вона мала подати воду свекру, приготувати хліб або розпалити вогонь у печі.

Весілля у болгар

Весілля у болгар було не лише святом родини, а й важливою подією для всієї громади, якому передували сватання та заручини. Наприклад, у селі Василівка Болградського району сватів називали пратенці. Вони приходили до хати нареченої з хлібом, вином та символом згоди на шлюб – червоною тканиною. Якщо батьки дівчини погоджувалися, у хліб встромляли монету, а пляшку вина залишали «на щастя».

Під час заручин (годеж) відбувалося офіційне оголошення шлюбу перед громадою. Молодим дарували хустки, вишиті рушники та квіткові прикраси – китки, які дівчина власноруч виготовляла для гостей.

У дівич-вечір (момінска вечер) наречена прощалася з дівоцтвом. Мати благословляла доньку хлібом та вином, а подруги співали прощальні пісні. У деяких селах, наприклад, у Криничному та Каракурті, на дівич-вечір також виготовляли весільний вінок з мирта та барвінку — оберіг чистоти.

Одночасно чоловіча громада влаштовувала «бриття молодого» (бръснене на младоженеца), що символізувало перехід у доросле життя. Обряд проводив хрещений батько нареченого або старший брат.

Святкували весілля болгари три дні. У перший — молодий з дружбами йшов по наречену. Біля її хати проводили обряд “викупа”, під час якого дівчата вимагали від дружб гроші, пісні або жарти.

Церковне вінчання для болгар мало велике значення, без нього шлюб вважався недійсним, тому після благословення молоді вирушали до церкви. Після вінчання вони приїжджали до хати нареченого, де проходило частування. На столі обов’язково були святковий коровай, вино, домашня бринза, запечене ягня або порося. Окрім цього, обов’язковим була також багата кількість вина, оскільки це символізувало достаток та щасливе подружнє життя.

Особливе місце на болгарському весіллі займав танець «хоро» – колективний танець, який виконувався на подвір’ї або на сільській площі. У ньому, на знак єдності громади, тримаючись за руки, брали участь усі присутні.

Надвечір вже відбувався обряд «розплітання коси» молодої, який означав перехід у новий соціальний статус — заміжню жінку. Після цього подруги вдягали їй на голову хустку або покривало, яке вручала свекруха.

Через тиждень або кілька днів після весілля відбувався обряд «кури», під час якого молоді знову збиралися з родичами, приносили подарунки та курей. Дуже часто свекруха варила суп із курки та пригощала ним молоду невістку, щоб життя було ситим і міцним.

Українське весілля

Про традиції та святкування українського весілля “БІ” розповіла відома у Кілії культурна діячка та співачка, знавчиня народних звичаїв та обрядів Лідія Квітка.

За її словами, у 70-ті роки XX століття парубок та дівчина нічого не вирішували, оскільки рішення про їхній шлюб приймали батьки, та від них обов’язково мав бути дозвіл.

“Дозвіл батьки могли не дати, якщо хлопець мав дурну славу, або ж дівчина була з бідної родини. Багато сімей створювалися не по любові, а через рішення батьків. Пам’ятаю, як знайома вийшла заміж за вдівця, бо йому сподобалося, що вона дуже робочою була, по 100 снопів комишу рубала та складала на день, то він і прислав сватів. Якщо ж дівка лейбою була, то заміж таких не брали. Взагалі, тоді загальноприйнятим правилом було – що скажуть люди, то й так усі і жили”, – розповіла Лідія Михайлівна.

Після дозволу батьків до будинку нареченої приходили старости, зазвичай, це були достойні та поважні чоловіки з гарною репутацією. Із собою старости приносили рушники, коровай та гостинці. Під час бесіди завжди питали, чого навчена дівчина, чи вміє вести господарство, оглядали придане.

“Вважалося, що якщо родина бідна, то придане вміщувалося в одну скриню, а коли заможна – у дві. Зазвичай придане готувала мати дівчини – власноруч створювала ковдру з вовни, дві подушки та перину”, – розповіла культурна діячка.

З власного сватання Лідія Михайлівна пам’ятає про звичай, коли перед молодими розломлювали хліб, посипали сіллю та давали їсти, щоб ті не кришили. На сватанні призначали й дату весілля, до якого готувалися заздалегідь.

“Старі люди казали, що, коли вино вигралося, урожай у коморі, а кабанчик викормлений – можна грати весілля. Тож зазвичай його святкували восени”, – згадує наша співрозмовниця.

Окремо потрібно відзначити, що гостей на весілля запрошували із “шишками”. Для цього напередодні збиралася родина та 12 коровайниць. Кількість шишок завжди залежала від кількості гостей, причому в будинку нареченої їх пекли для своїх гостей, а в будинку нареченого – для гостей з його боку.

Почесних, таких як старости, нанашули та хрещені, на весілля запрошували калачем.

Кілійці святкували весілля у так званих палатках, які майстрували заздалегідь. Підлогу підстеляли тирсою, щоб у ноги було тепліше. Палатки прикрашали кісточками (помпонами) зі зжатого паперу, їх майструвала наречена з дружками. Помпонами також на весіллі прикрашали коней та головний музичний інструмент  – гармошку.

“Музики взагалі були поважними гостями на весіллі, оскільки їх у місті було мало, до них була велика черга, навіть весілля іноді доводилося переносити. Окрім цього, дуже поважали старост, оскільки вони виконували роль своєрідних ведучих. Батько мій цим займався, оскільки талановитою людиною був, писав вірші та гуморески, вмів казати різні приказки. Його брали на весілля навіть незнайомі люди, так він умів розважати”, – згадує Лідія Михайлівна.

Оскільки на весілля запрошувалося близько 200 гостей, то готувати теж доводилося багато. Основними стравами на столі були холодець та сальтисон, голубці та печена картопля, а на фруктовниці викладали власноруч зроблені ласощі – печиво на м’ясорубці зі смальцю, рогалики з повидлом та хрустики.

У самий день весілля до нареченої приходили дружки, які допомагали їй одягатися та фарбуватися.

“Зазвичай сукню шили собі самі, обов’язково білу, а от віночок, туфлі та усе інше коштувало дорого, тому брали в інших”, – згадує співрозмовниця.

Обов’язковим обрядом було благословіння від батьків наречених іконою, а на виході з дому молодих посипали зерном та копійками на добре життя. Усіх гостей на весіллі пов’язували тканиною – старост, хрещених та нанашулів навхрест, а звичайних гостей по одному разу. Окрім того, усім нежонатим парубкам на руку в’язали хустинки, а дівчатам – чіпляли букетики або віночки.

Гуляли на весіллі майже до ранку, проте молоді дозволялося затримуватися лише до вечора. Вже затемна наречених відправляли на першу спільну ніч у дім чоловіка. Під ранок мама нареченої посилала старостів до двору нареченого із шишкою та вареною куркою. Якщо дівчина була цнотливою до весілля, то наречений  пов’язував шишку червоною стрічкою, старости поверталися на весілля та повідомляли всім, що можна пити гаряче вино. Якщо ж наречена до весілля не зберігала цноту, то люди засміювали й на гуляннях не використовували атрибути чистоти – гільце й короваї.

Обряд “кури” спостерігався й у Кілії. На другий день до усіх, хто гуляв на весіллі, приходили чоловіки та жінки, заходили у двір та вибирали самих ладних курей та качок. Водночас у казані вже кипіла вода, щоб парити зібрану птицю, з якої варили бульйон та пригощали ним гостей. Окрім цього, на другий день весілля проходила “войра” – дійство, під час якого червоними стрічками прикрашалося гільце – символ честі нареченої. Ще однією традицією був звичай мити ноги батькам, хто одружував останню дитину в родині, та катання їх на прикрашеній каруці.

За словами Лідії Квітки, на весіллях у Кілії дотримувалися прикмет і забобон.

“На весілля не приходили жінки, які вважалися нечистими, оскільки вважалося, що вони приносили грязь та біду. Окрім цього, символом щасливої долі молодих вважалася гарна та сонячна погода, а якщо дощ – то на біду. Ще одним добрим знаком було перелиття води перед нареченими, що символізувало достаток та очищання від усього злого”, – розповіла Лідія Квітка.

Також побачити наречену та пригоститися келихом вина могли усі охочі, хто не був запрошений на весілля. На знак поваги та з побажанням ладного подружнього життя гості залишали гроші.

Сучасне весілля

Сучасне весілля і в Бессарабії вже важко уявити без виїзної церемонії на гарній локації, обмінювання клятвами, кидання чи розігрування букета нареченої, першого танцю молодят зі спецефектами, використання технологій і розкішних декорацій. Давно застаріла професія “тамада”, на заміну якій прийшли ведучі та конферансьє. Замість живого співу все частіше обирають діджея. Шишки та короваї замінив кількаповерховий святковий торт. Молоді все частіше просять гостей дотримуватися дрескоду й продумують особливий стиль свята. Та навіть у цю атмосферу нерідко органічно вплітаються кілька традиційних обрядів, які проводять напередодні, у день та після весілля.

Так, наприклад, у селі Ліски є романтична традиція позначати наближення весілля надписами на даху. «Катя+Саша», «Лена+Олег», «Аня+Вова» та інші імена закоханих, поєднані знаком плюс, прикрашають домівки по усьому селу.

Про деякі стародавні весільні звичаї, які, буває, проводяться й нині, “БІ” розповіло подружжя Миколи та Анастасії Дєткових, котрі близько десяти років працюють дуетом ведучих “One step” й відвідали чимало весіль багатьох національностей, що проживають у Бессарабії.

“Звісно, святкування сучасного весілля дуже сильно відрізняється від того, яким воно було декілька десятиліть тому, проте, за нашими спостереженнями, особливо у селах, є багато унікальних традицій, які збереглися й донині”, – розповідає подружжя ведучих.

Так, наприклад, у селі Озерне найповажнішими гостями на весіллі досі є свідки-нанашули.

“Це дуже почесні гості, й найбільше уваги на весіллі приділяють їм. Вони завжди у центрі уваги та виконують усі поважні функції, іноді навіть знімають фату нареченій. Окрім цього, нанашули після народження дітей у родини наречених мають обов’язково похрестити всіх їхніх дітей”, – розповідає подружжя.

Ще одним цікавим звичаєм, який зустрівся ведучим під час святкування молдовського весілля, є продаж ряджених варених курей.

“На одному із молдовських весіль бабусі нареченого та нареченої прикрасили варених курей помпонами, бантами та продавали їх нанашулам та нареченим. У відповідь ті пригощають їх випивкою, закускою та обов’язково купують птицю”, – згадують Анастасія та Микола.

Майже у всіх куточках Бессарабії весілля вважається вдалим, якщо від самого початку й до завершення гості постійно танцюють, таким чином вони показують повагу до наречених.

“Майже усюди є “хоро” – це такі хороводні танці, проте кожну національність можна визначити по рухах”, – зазначають ведучі.

Ще одною важливою традицією є зняття фати.

“На молдовських весіллях зазвичай після зняття фати нареченій вдягають хустину, фартух, та кожна жінка усюди, куди можна, пхає їй гроші. Це ніби своєрідна “заначка”. Після цього наречену разом із чоловіком замотують у простирадла, халати та рушники, ніби пов’язують на щасливе спільне життя”, – розповідають Анастасія та Микола.

Традиція миття ніг батькам залишилася й донині, проте зустрічаються випадки, коли такий обряд поваги до батьків проводять вже у перший день весілля.

“Залишилася традиція викрадання нареченої або її туфельки. Бувають випадки, коли дівчину навіть увозять на машині, й половина гостей змушені разом із нареченим шукати її. Після того, як наречену знаходять, її чоловік зобов’язаний сплатити викуп, а свідок – випити стакан чогось міцного з туфельки та без рук. Окрім цього, на прохання гостей часто проводимо конкурс, у якому збираємо гроші на визначення статі майбутньої дитини”, – розповіли ведучі.

В одному із болгарських сіл Ізмаїльського району, за словами ведучих, є традиція, коли усі чоловіки виходять із зали, а кума-нанашка намотує фату на висохлу стеблину соняшника або кукурудзи. Потім стеблину кидає на чотири сторони, вперед-назад, наліво та направо. Після цього кума пригощає короваєм з медом усіх жінок.

Ще однієї унікальної родинної традиції дотримуються у селі Криничне.

“Під час роботи на одному з весіль дуже запам’яталася традиція, коли мати одягала доньці родинну прикрасу – буси зі слонової кістки з медаллю-монетою по центру. Прикраса має назву лєфт та передається по жіночій лінії вже декілька поколінь поспіль”, – розповіли ведучі.

На сучасних весіллях зберіглася ще одна цікава традиція – на другий день катати та мити ноги батькам наречених. Зранку гості прикрашають підводу або ж прицеп від автівки різноманітними травами, квітами та кульками. Батьків наречених перевдягають у “молодих”, при цьому також додають якісь смішні деталі та катають.

Після катання батькам мастять ноги болотом, сажею, помадами та будь-чим іншим, що погано відмивається, а наречений з нареченою мають ретельно вимити їм ноги та вдягти шкарпетки і/або нове взуття. Після усіх цих розваг гостей весілля пов’язують рушниками.

Поділіться у коментарях, які весільні традиції збереглися у вашій родині, або які вам вдалося дізнатися під час святкування Дня народження нової родини. Хто зна, можливо, з цього народиться ще одна стаття.