“Мамо, я живий, я вдома!”: після понад трьох років поневірянь по тюрмам рф до України повернувся матрос з Білгород-Дністровщини

Ми вже розповідали, що під час одного з останніх обмінів радісна звістка про повернення сина додому прийшла до кілійської сім’ї Назарових. Сльози від щастя того дня були і на очах у родини з Білгород-Дністровського району, яка після довгих трьох років очікування дочекалася на молодого оборонця Маріуполя, матроса 36 ОБрМП Олександра Журнавого. “Бессарабія INFORM” поспілкувалася з сестрою звільненого воїна – Христиною, яка розповіла, через яке пекло довелося пройти її брату та близьким, котрі місяцями не знали нічого про долю Сашка.

Олександр Журнавий родом з села Дальнічень Старокозацької громади. Хлопець пішов служити наприкінці 2021 року. 8 лютого 2022-го Сашкові виповнилося 22 роки. Матрос, гранатометник 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського проходив службу у Миколаєві. Олександр – наймолодший у сім’ї, має двох старших братів, один з яких наразі захищає Україну на Миколаївщині, та сестру. Разом з сім’єю на повернення Олександра чекає його кохана дівчина.

Як розповіла нам сестра Олександра, матрос Журнавий на початку повномасштабного вторгнення у складі 36 ОБрМП потрапив до найпекельнішого на той час міста в Україні – Маріуполя. Військові перебували на заводі Іліча.

“Незадовго до початку повномасштабного вторгнення Сашко приїздив у відпустку додому. Тоді він нам казав, що його та побратимів до чогось готують… Що щось буде. Він був вдома буквально пару днів – його одразу ж викликали назад. У них тоді була ретельна підготовка. Спочатку вони були у Бердянську. Першого березня 2022 року він подзвонив нам і сказав, що їх везуть до Маріуполя. В той день ми говорили ще раз з ним по відеозв’язку, і після того він зник… на дванадцять днів. Весь цей час ми його не чули і не бачили, намагалися шукати. Думки приходили вже найстрашніші. Я не можу передати вам цей стан”, – почала свою розповідь Христина.

Сашко дав про себе знати аж за 12 днів, як виявилося, воїн отримав поранення 9 березня під час бомбардування міста і знаходився у госпіталі Маріуполя.

“Як він нам пізніше розказав, вони з побратимами відбивали атаку… Саша отримав осколкове поранення – уламки застрягли у підборідді, животі та ногах. Він розповідав, що у медзакладі немає необхідних препаратів для лікування. Ті уламки витягали, як прийшлося. Деякі з них так і залишилися в його тілі…

Військовий виходив на зв’язок з Маріуполя до 29 березня. А потім знову пропав. Як стало відомо згодом, він знову отримав поранення, вдруге вже кульове в руку.

“Коли він нам дзвонив з госпіталя, то казав, що через відсутність медикаментів йому просто промивають рану… Тоді брат розповідав, що у них немає боєприпасів, немає продуктів харчування. Він говорив, що разом з побратимами чекав наказу: чи здаватися, чи йти в наступ. Але прориватися уже не було з чим. Багато хлопців було поранено, вони були у тяжкому стані”.

Третього квітня Олександр подзвонив рідним та говорив зі всією сім’єю. Наостанок він обіцяв передзвонити наступного дня, але доля розпорядилася інакше…

“Наприкінці розмови він попрощався, обіцяючи на наступний день передзвонити, але згодом нам скинули відео, що в ніч на 4 квітня їх взяли у полон. Спочатку він був у Тулі. Згодом, під час одного з обмінів, нам повідомив один з військових, що Саша живий і з ним все добре, там йому зробили операцію, в руку вставили металеву спицю. Потім ми не отримували жодних звісток про нього протягом року”.

У 2023 році сім’я отримала звістку про Сашка від одного зі звільнених з полону. І знову тиша на рік… Лише одного разу материнське серце потішив лист від сина.

“Мама писала листи, але відповіді не було, аж у 2024 році нам прийшов лист від нього. Там було все дуже коротко написано: “Я живий, здоровий, все добре. Всім рідним привіт”. У листі він писав, що дуже чекає на швидку зустріч”.

Як краплини роси, сім’я збирала вісті про молодого воїна. Нещодавно рідні дізналися, що Сашко півтора роки був у Мордовії. Всі повідомлення, які близькі матроса отримували від звільнених полонених, люди передавали до Координаційного штабу.

Звичайно, мама Олександра не сиділа в очікуванні ці довгих три роки. Жінка всюди писала листи, дзвонила до різноманітних інстанцій та відомств, але звідусюди лунала однакова відповідь: чекайте, він у списках на обмін.

Зараз рідних Олександра переповнюють емоції, нарешті їх Сашко повернувся до України.

“Нам і досі не віриться, що він повернувся. Коли побачили фото Саші… він дуже змінився за ці три роки і два місяці, дуже змінився. Постарів, схуд”.

Першою, кому після повернення на рідну землю зателефонував Олександр, була мама. У розмові з найріднішою людиною, яку не бачив понад три роки, молодий воїн кричав від радості, що нарешті опинився вдома.

“Мама прибігла у сльозах. Каже мені: “Христино, така радість, Сашу обміняли!”. Він подзвонив мамі і кричав: “Мамо, я живий, я вже вдома. А ви живі всі?” Ми дуже чекаємо на зустріч із ним”.