Війна, сцена, молодь: мотиваційний шлях Анастасії Безсонової – переселенки з Миколаєва, яка створила себе в провінційному Болграді

«Краще спробувати та пожалкувати, ніж не спробувати й шкодувати», – цей відомий вираз дуже підходить життєпису тридцятирічної Анастасії Безсонової – переселенки з Миколаєва, для якої маленький й до квітня 2022 року незнайомий Болград став не просто другою батьківщиною, а й містом, де здійснилися її дитячі мрії про сцену. Хоча їхала вона сюди зовсім не за цим. Молода жінка вимушена була тікати з рідного Миколаєва заради безпеки свого трирічного сина. А в результаті за ці три роки зайняла досить активну позицію – почала працювати у сфері культури, грати у театрі та  успішно очолювати Молодіжну раду при Болградській міській раді. Історія Анастасії Безсонової, яку розповість «Бессарабія INFORM», не тільки про те, як їй вдалося влаштувати життя на новому місці та поєднувати материнство з роботою. А й про те, як не боятися дивитися страхам в обличчя, ризикувати, долати труднощі, брати на себе відповідальність та постійно навчатись чомусь новому, мріяти і ці мрії перетворювати на реальність. А ще намагатися зробити свою другу батьківщину – Болград – кращим та комфортнішим для молоді.

Життя «до» та перші кроки на шляху до себе

«Успіх – то не везіння, а постійна праця над собою. Тепер я це точно знаю», – впевнено каже Анастасія, яка народилась у 1994 році в портовому місті Миколаїв, де почав формуватися її незалежний характер.

«Я була єдиною любленою дитиною у своїх батьків-трудівників та бабусь з дідусями. Ми жили скромно, але дружньо й завжди підтримували один одного. Таким же родинним відношенням я намагаюся наразі навчити й свого маленького сина. Це дуже важливо», – підкреслює молода жінка.

У дитинстві маленька Настя мріяла стати або поліціантом, або патологоанатомом, як герої детективів, якими захоплювався її батько. А ще організовувала для рідних концерти, де на імпровізованій сцені уявляла себе зіркою шоубізу. Дівчинка мріяла бути відомою та успішною. Але після дев’ятого класу пішла здобувати професію у технікум. Пізніше хотіла вступити до вишу, але не склалося. Чи шкодує вона про це?

«Так, трохи. Але вірю, що, доклавши зусиль, можна надолужити все у будь-якому віці», – відповідає Анастасія.

Тоді улюблена робота сама знайшла її – завсідницю одного з миколаївських спортклубів. Анастасію, яка вже пів року систематично просвіщала себе наполегливим тренуванням, запросили стати однією з фітнес-тренерів. Дівчина погодилася пройти повноцінне навчання, успішно склала іспити в Києві, щоб отримати цю роботу. І, хоча, за її зізнанням, вона не стала справою всього життя, але заклала основи її впевненості, лідерства та жаги до самореалізації.

«Спочатку було дуже тяжко. Я плакала ночами, адже поки навчалася, отримувала мінімальну зарплату, були сумніви, що в мене вийде. Але потім вирішила: якщо зараз не здамося, потім буде простіше. Напевно, саме тоді зрозуміла, що без впертості результату не буде», – згадує Анастасія.

Робота тренерки для неї виявилася не лише про фізичну підготовку, а й про роботу з людьми.

«Я була, як би мовити, “на сцені” — перед групою, яку треба вести за собою. Треба було відкинути сором, бо ніхто не повірить у тренера, який не вірить у себе», – додає жінка, якій у свої 20 уперше доводилося проявляти рішучість, бути мотиваторкою, заряджати клієнтів командним духом і контролювати їхні результати.

Роботу фітнес-тренерки вона покинула з поважних причин – за місяць до появи на світ свого первенця В’ячеслава, та повністю присвятила себе чоловікові та дитині. Але повернутися з декрету у фітнес-клуб Анастасії не судилося.

«Прокидайся, сталося страшне»

24 лютого 2022 року поділило її життя, як й багатьох інших українців, на «до» і «після». Ранок, який починався, як звичайний, перетворився на початок нової реальності — з димом, вибухами й дитячим страхом, який змінює хід подій безповоротно.

«Мені зателефонував мій чоловік — на той момент ми ще були парою, — і просто сказав: “Прокидайся, сталося страшне”. Це було близько п’ятої ранку. Я міцно спала і нічого не чула. Подумала навіть, що він жартує — дуже вже це було сюрреалістично. Але коли сіла на кухні та побачила, як затремтів мій стакан із кавою — мене охопив холодний шок», – згадує героїня.

Анастасія жила з мамою та дитиною недалеко від порту, який тоді став головною мішенню ворога. Батько-далекобійник якраз за місяць до цього поїхав за кордон. Обстріли не припинялися. За словами Анастасії, це був нескінченний вибух за вибухом. З кожним днем усе ставало гірше. Ракети прилітали ще до сигналів тривоги. Було темно. Було страшно. Було безсилля.

«Я дивилася на свого сплячого сина та розуміла: це вже не просто стрес. Це страх, який щільно оселився в нашому домі».

Укриття було через дорогу, в школі. Але коли обстріли посилились, вони з дитиною та мамою ночували у під’їзді, між поверхами, або просто залишались удома, накрившись ковдрами.

«Якщо раніше я заспокоювала дитину, настав момент, коли він, як дорослий чоловік, у свої три рочки став заспокоювати мене. А потім почав боятися виходити у магазин – навіть за іграшкою. А ще він… замовчав. Просто перестав говорити», – Анастасія робить паузу, повертаючись думками в ці тяжкі моменти свого життя.

Страх перетворився на тінь у домі, а панічні атаки, які все частіше охоплювали молоду мати, — на щоденне випробування. Їй здавалося, що вона розсипається на очах. Втрата апетиту, тремтіння, безсоння. Потрібно було їсти, щоб мати сили рухатися, але нічого не лізло. Питання виїзду стало не просто актуальним — воно стало життєво необхідним.

«Я люблю Україну. Я не хотіла покидати її. Але мій син… Його погляд. Його тиша. Його тремтячі руки. Це стало вирішальним».

Виїзд виявився складним і морально, і технічно.

«Моя мама довго не могла зважитися — вона з покоління, яке міцно тримається за дім. А я була між двох вогнів: залишити її чи врятувати дитину. До того ж, мости в Миколаєві могли підірвати в будь-який момент — а тоді ми б просто залишилися відрізаними назавжди».

Спочатку розглядали Польщу, але відмовилися — з міркувань безпеки. Волонтерка, з  якою познайомилася Анастасія, попередила, що не рідкісні випадки, коли при евакуації зникали як діти, так й дорослі. А потім на зв’язок вийшла давня знайома, яка колись жила з Анастасією в одному під’їзді в Миколаєві.

«Вона писала зі свого рідного Болграда та запропонувала приїхати до неї, щоб хоча б перечекати якийсь час, реабілітувати дитину. Я не одразу дала їй відповідь, бо не хотіла заважати. Але коли поділилася з мамою, та одразу стала збирати для нас із сином валізи», – розповідає Анастасія. Того ж вечора вона знайшла перевізника.

Шість годин до нового життя за 20 тисяч гривень

«Я дуже добре пам’ятаю цю суму — вона здавалася нереальною: 20 тисяч гривень за дорогу з дитиною до невідомого мені Болграда. За мною приїхали двоє молодих хлопців на машині. Я запхала в сумку всі свої заощадження готівкою. Було страшно. Мені навіть здавалося, що я не доїду. Мовчала майже всю дорогу, хоча зазвичай — відкрита для розмови та знайомств. Лише на півдорозі, в Затоці, заговорила. Хлопці почали мене заспокоювати, і я трохи розслабилася. Друга частина шляху була вже легшою», – продовжує розповідати жінка.

Так  4 квітня 2022 року Анастасія опинилася в Болграді — місті, назва якого раніше нічого їй не говорила. Але саме тут вона почала відновлювати себе, повертати голос свого сина і… свою мрію.

«Контраст із рідним Миколаєвом виявився відчутним. Болград – місто значно менше, компактніше, ніж обласний центр. І ще — тут усі говорили незвичною для мене мовою. Болгарською та гагаузькою, як розповіла мені знайома. У перші дні я не розрізняла їх, але точно розуміла — я тут не місцева. Біла серед темненьких, як мені прямо сказали в магазині. Але жодного разу я не зустріла ворожості. Навпаки — співчуття, допомога, підтримка», – підкреслює Анастасія.

Гуманітарна допомога, яку вона навіть не шукала, знайшла її теж сама — зателефонували з соціальної служби.

«І ось тоді, коли прийшла до соцслужби, побачила, що нас, переселенців, тут багато. Зустріла навіть людей із Миколаєва — і серце відтануло», – жінка посміхається.

Перший рік вона не працювала — займалася дитиною, адаптувалась до побуту, знайшла та орендувала житло. І ось коли побутові питання було вирішено, зрозуміла: потрібно виходити із «декретного кокона». Запрошення на роботу у Центр культури та дозвілля в Болграді стало поворотною точкою.

«Мене покликала дівчина-переселенка, яка там вже працювала. Тоді моє подружнє життя вже дало тріщину, а я як мама мусила забезпечити своєму синові хоч якусь стабільність. Хоч заощадження й дозволяли мені ще трохи посидіти вдома, я вирішила: пора в люди, за якими вже скучила».

Її взяли на посаду культорганізатора з комунікацій, у чиї обов’язки входило вести соцмережі ЦКД, фотографувала культурно-масові заходи. Все це було новим для Анастасії. Але, як й тоді в Миколаєві, вона готова була навчатися з нуля. Адже, попри труднощі, їй хотілося працювати, спілкуватись, бути частиною чогось живого.

«Спочатку мене сприймали з осторогою. Казали, що я надто впевнена, трохи холодна. Мабуть, перше враження таке й було. Але з часом все вирівнялося. Я познайомилася з багатьма цікавими людьми. В мене з’явилися нові друзі, а головне – я стала частиною міста, його пульсу».

Пішов вже другий рік, як Анастасія — голова Молодіжної ради при Болградській міській раді, а також культорганізаторка по роботі з молоддю та акторка Народної театральної студії «ОнгЪл» Центру культури та дозвілля Болградської міської ради. Словом, одна з активних фігур у місцевій громаді. І, здається, її шлях до нового життя почався саме тієї миті, коли вона сіла в авто, яке за двадцять тисяч гривень везло її у невідоме шість годин, які змінили все.

Прорив. Трансформація. Амбіції

Саме цими трьома словами описує Анастасія Безсонова цей свій вже четвертий рік в Болграді.

«Прорив, трансформація, амбіції – це не лише про раду, а й про мене особисто, — каже вона. — Прорив — тому що для Болграда Молодіжна рада стала справжнім відкриттям. До цього нічого подібного не було у цьому периферійному місті, далекому від обласного центру. Тому було складно спочатку будувати структуру цього дорадчого органу. Але ми змогли».

Перший рік існування Молодіжної ради став достатньо насиченим та відзначився участю у таких великих проєктах як «Імпульс», «Активна молодь – сильна громада», проєкт з сексуального виховання молоді тощо, поїздками, комунікацією з однодумцями по всій Україні.

«Я раніше вважала Болград просто точкою на мапі, а зараз, будучі головою Молодіжної ради, представляю його як активне, живе місто на всіляких молодіжних форумах та зустрічах. Спілкуємось з Одесою, Кодимою, Білгородом-Дністровським — ми частина великої коаліції Молодіжних рад. А що головне – нашим досвідом цікавляться, просять поділитися робочими кейсами», – зазначає лідерка.

Анастасія зізнається, що шлях до її головування Молодіжною радою був несподіваним: рішення висунути себе на посаду голови прийшло раптово. Вона вагалася, розмірковувала: навіщо їй це? А потім подумала: а чому б ні? І її обрали. Було страшно — адже ця посада вимагала публічних виступів, відповідальності, а досвіду не вистачало. Але вона прийняла цей виклик та впоралася, як колись у спортклубі рідного Миколаєва. Адже навчилася комунікувати, просити про допомогу.

«Раніше мені здавалося, що легше все зробити самій. Тепер я знаю, що сила — у співпраці. Я виросла як лідерка, отримала нові знання й знайомства. І головне — відчула впевненість».

Важливою частиною цієї трансформації став і театр. Участь в Народній театральній студії «Онгъл» допомогла Анастасії знайти нову силу в собі, розкритися.

«На сцену я потрапила випадково – щоб замінити акторку. Але це пробудило в мені ту маленьку дівчинку, яка завжди мріяла про сцену. Репетиції, ролі, хвилювання перед виступами — усе це не було марним. Театр навчив мене не боятися помилок, імпровізувати, триматися перед великою аудиторією. Завдяки йому я стала краще говорити публічно, впевненіше почуватися перед людьми. Це величезний досвід, який я переношу й у свою громадську діяльність», – каже Анастасія.

Її також надихає молодь, з якою вона працює.

«Ці діти вже інші. Вони сміливі, комунікабельні, вміють відстоювати особисті кордони. Це те, чого мені колись не вистачало. Вони змінюють правила гри. І я щаслива бути поруч, бути, як вони – сміливими, впертими, креативними. Звісно, мені дуже хочеться більшої активності від наших хлопців і дівчат. Щоб вони не боялися проявляти ініціативу, не думали, ніби тут щось не можна чи “репресивно”. Хочеться, аби все будувалося на довірі, на демократії — коли молодь справді має право голосу, коли її чують. Адже якщо ми хочемо бачити своє місто живим і прогресивним — без молодіжної участі це неможливо. Мені не потрібно багато. Бо найголовніше в нашій молоді вже є — розум, краса, харизма і щирість. Просто треба не втратити ці якості, а навчитися використовувати їх із користю — для себе, для громади, для країни», – впевнена Анастасія.

Без народження амбітних планів теж не обійшлося за останній рік.

«Я хочу, щоб Болград був не гіршим за великі міста. Щоб у нас були круті молодіжні фестивалі, міжнародні форуми, щоб ми стали платформою для обміну досвідом. Адже в нас багата культурна спадщина, яка є нашою родзинкою. Чому б не залучати до неї молодь з інших громад, міст України? Я вірю: якщо є бажання — буде й результат, – каже лідерка, яка прагне вивести край, в якому вона живе, на новий рівень. – Я хочу масштабування. Нових проєктів. Можливостей. Змін. І я знаю: ми це зробимо».

І хоч цей її шлях розпочався із болю, війни та вимушеного переїзду, Анастасія довела собі й іншим: нове життя — це не лише виклик, це ще й шанс. Шанс змінити світ навколо себе. І почати з малого — з Молодіжної ради у невеликому, але такому вже рідному для неї Болграді, у якому вона бачить чималий потенціал.

Наостанок я задала нашій молодій активній героїні два актуальних запитання.

– Пані Анастасіє, що б ви побажали сьогоднішній молоді?

– Те, що й своєму шестирічному сину. У першу чергу — розвитку. Різного: соціального, творчого, інтелектуального, духовного. Розвитку наповненого, чистого й справжнього. Бо саме він тримає нас живими, свідомими, особистостями. Поки ти ростеш, шукаєш, вивчаєш, твориш — ти живеш. Як тільки ти зупинився в розвитку — почався зворотний процес. І це вже шлях до втрати себе. Можливо, це звучить як гасло, але для мене — це правило життя», – відповідає наша героїня.

– Що б Ви порадили батькам підлітків, як налагодити діалог із молоддю перехідного віку?

– Насамперед — повага. Я як мама завжди кажу своєму сину: поважай інших. Це базова навичка для життя серед однолітків. У наш час дуже активний булінг, і мені дуже не хочеться, щоб він далі поширювався. Важливо вчити дитину залишатися людиною — думати про свої вчинки, аналізувати, що ти робиш, і як це впливає на інших. Треба пояснювати, що у світі існує добро і зло. І коли ти всім незадоволений, це не означає, що можна ламати лавки, виривати квіти або знищувати те, що хтось зробив для краси. У всьому має бути повага — навіть до лавки в парку. Посидів — залиш її чистою. І це стосується не тільки речей, а й людей. Діти повинні розуміти: ми всі різні. В когось довге волосся, в когось коротке — але всі ми люди. І навіть якщо чиясь думка не така, як твоя, це не привід для агресії. Треба вчитися чути один одного, будувати діалог, досягати консенсусу. Бо 21 століття — це не час розборок. Це час поваги, культури і справжнього людського ставлення.