«Я віддам все, тільки не забирай у мене сина»: як випробування перетворили Олену Собченко на відому в Аккермані волонтерку

Зрозуміти душевний біль людини та безкорисливо прийти на допомогу у складній ситуації, як правило, може лише той, хто сам пройшов через жорна долі. Героїня нашого передостаннього матеріалу з циклу “Народжені вільними” Олена Собченко пережила немало випробувань, які не тільки не зламали її, а й дозволили відчувати чуже горе, як своє. Вже сьомий рік поспіль вона займається волонтерською діяльністю, понад два з яких очолює Білгород-Дністровську філію Міжнародного благодійного фонду “Фонд Добра та Любові”. Перед якими труднощами довелося вистояти жінці, до кого вона звертається у найважчі моменти, та що саме вважає основою для підтримки людей, розповість “Бессарабія INFORM”. 

Зрада найріднішої

«Я народилася 22 січня 1977 року у селі Старокозаче. Жінка, яка мене народила, залишилася сама, без чоловіка. На той час це було дуже соромно. Завдяки роботі з психотерапевтом вже зараз, будучи дорослою жінкою і мамою двох дітей, мені вдалося прийняти те, що мама залишила мене у пологовому будинку… Я думаю, що, скоріше за все, її ніхто не підтримав; ймовірно, через молодий вік вона не розуміла, що вона мені може дати, як забезпечити. У випадках, коли жінки не можуть взяти на себе відповідальність за виховання дітей, вони від них відмовляються…».

З пологового крихітну Олену забрали дідусь з бабусею – батьки біологічної матері. Деякий час дитинка була в них. Чим керувалася молода мама Олени, можна лише припустити, але одного дня вона потай забрала малесеньку дочку до себе.

«Вона все ж мене викрала. Мене тривалий час не могли знайти. За декілька місяців нас знайшли у Білгороді-Дністровському. У мене була запущена форма бронхіту…. Це все я згодом прочитала у своїй медичній карті. І мене знову забрали дідусь з бабусею».

Інша мама

Як пізніше дізналася наша співрозмовниця, її біологічна мама була непосидючою – багато подорожувала містами України. Маленьку Олену взяла під опіку рідна сестра жінки. У підлітковому віці молоду дівчину шокувала новина про “іншу маму”.

«Про те, що я не рідна дочка, я дізналася у 13 років. Ми збиралися у поїздку, і я випадково знайшла своє свідоцтво про народження, де у графі «мати» була записана зовсім інша людина. На той час зі своєю біологічною мамою я вже була знайома, але у нас не було якихось теплих родинних стосунків, адже мама, яка мене виховала, намагалася мене відсторонити від неї. Мені дуже прикро, що зі мною ніхто не поговорив та не пояснив нічого: дідусь та бабуся, на жаль, не знайшли слів для відвертої розмови про ті події».

Олена росла у сім’ї своєї тітки та її чоловіка. Окрім нашої героїні, подружжя мало ще двох дітей, втім вона не відчувала дефіциту уваги від батьків, які дарували дівчині таке ж тепло та турботу.

«Я пам’ятаю, коли мама з татом ходили на якісь святкові заходи, вони завжди приносили якісь смаколики: рогалики чи цукерки у серветці. І ці солодощі мама ділила на три рівні частинки. І я, до речі, коли працювала у дитячому садку, теж ділила порівну смаколики між дітьми. Так мене виховала мама».

Творчість і захоплення

З дитинства Олена виявляла зацікавленість до творчості: любила малювати, відвідувала різні гуртки з мистецтва та вокалу. Писала вірші, починаючи з 12 років, брала участь у конкурсах, де твори юної дівчини були оцінені найвищими нагородами. Окрім того, дівчина мала авторитет і серед вчителів.

«Починаючи з середньої школи, коли я була семикласницею, у мене вже були чотири підшефних класи. Це були діти, разом з якими я проводила різні заходи, на канікулах я могла повести їх на екскурсію. Директор школи мені давав ключі від будь-якого кабінету. Організаційні здібності у мене ще зі школи (сміється – ред.). Жоден захід у школі не відбувався без моєї участі».

Напевно, ви вже зрозуміли, що після закінчення школи Олена без сумніву обрала педагогічний коледж, по завершенні якого зустріла молодого чоловіка, який полонив її серце.

«Наприкінці навчання я зустріла хлопця, який повернувся після військової служби у правоохоронних органах. Такий підтягнутий, стрункий. Це було кохання».

Життя з аб’юзером

У 1997 році Олена народила свого первістка – Романа, а за декілька років доньку Валерію. На жаль, сімейне життя подружжя не було схожим на казку. Чоловік випивав, а Олені доводилося все «тягнути на собі».

«Одного дня рожеві окуляри впали, і я зрозуміла, що не можу ні на кого розраховувати, окрім себе. З часом зупинити запої чоловіка було неможливо. Я вдавалася до різних способів лікування, але все було марно. У нього не було бажання зупинятися».

Жінка разом з дітьми декілька разів йшла від свого чоловіка, бо вони не могли залишатися поруч з ним. Але раз за разом поверталася…

Так склалося, що сім’я нашої співрозмовниці взяла під опіку племінника чоловіка, батьки якого померли. Олена думала, що відповідальність за ще одну дитину вплине на чоловіка, і він схаменеться, але це принесло прямо протилежний результат. Після того, як племіннику виповнилося 18, й він покинув родину, Олена втекла від чоловіка до сестри.

«Потай від усіх разом з дітьми поїхала до сестри у Львів. Але ми прожили там недовго – у мами стався важкий інсульт, і я повернулася до батьків у Старокозаче, аби доглядати за лежачою мамою».

Попри невтішні прогнози лікарів, мама нашої співрозмовниці прожила ще майже п’ять років після нападу. Переважно – завдяки догляду Олени, яка розривалася між батьками та дітьми, які залишилися жити у Львові. За пів року після погіршення материного здоров’я у тата Олени також стався інсульт, але його наслідки для чоловіка були не такими важкими. Сестра Олени через проблеми з ногами не могла приділити увагу батькам, тож турбота та опіка за мамою з татом лягли на плечі нашої героїні.

Так тривало протягом двох років – поки діти не переїхали до Олени у Старокозаче.

Родинне тепло

Саме у Старокозачому Олена зустріла другого чоловіка – Миколу. Вдівець, який мав двох дорослих синів, зміг подарувати жіноче щастя та родинне тепло нашій героїні. І найважливіше – діти Олени прийняли його. Маючи надійне чоловіче плече поруч, вона спрямувала всю себе на добру дорогу життя своїх кровинок.

За словами жінки, донька Валерія протягом декількох років проходила військову службу у Білгород-Дністровському прикордонному загоні. Дівчина успадкувала від свого тата любов до розслідування злочинів та мріє здобути юридичну освіту. Зараз Валерія при надії та чекає на другу дитину, тож всі думки зайняті сім’єю.

Син Роман у 20-річному віці підписав контракт з однією з військових частин Білгорода-Дністровського. Двічі брав участь в АТО. За рік до початку війни молодий чоловік розпочав власну справу – виготовляв меблі з дерева.

«На момент початку повномасштабного вторгнення Рома вже був одружений, а його кохана носила під серцем первістка. Четвертого березня 2022 року у них народився синочок. За тиждень після його появи на світ Рома пішов на війну добровольцем. Цьогоріч онук святкував вже третій поспіль день народження без свого тата».

Бути мамою військовослужбовця, життя якого постійно знаходиться у небезпеці, вкрай важко. Як розповіла Олена, у найважчі моменти вона звертається з молитвами до Бога.

«Одного разу він мені подзвонив о сьомій ранку, і я по голосу відчула, що він має дуже погані новини. Я одразу спитала його: «Ти поранений?». Він заперечив, але попередив, що знаходиться під Херсоном, і у найгіршому випадку, я повинна знати, де саме він перебуває. Я його так привчила, що коли він кудись виїжджає на фронті, то розповідає мені обов’язково. Було дуже тяжко, коли під час звільнення Снігурівки (Миколаївська область – ред.), ввечері він зі мною прощався, писав: «Я тебе люблю, пробач мені за все». Це, мабуть, була найстрашніша ніч у моєму житті. Я вийшла на вулицю і кричала, просила про допомогу всіх померлих родичів… І тоді я звернулася до Бога, сказавши: «Господи, я віддам все, мені нічого не треба, тільки не забирай у мене сина». І я вважаю, що дотримуюся цієї обіцянки – допомагаю людям по мірі своїх можливостей».

Місія добра

На жаль, вдосталь насолодитися подружнім життям з тим, на кого Олена чекала усе своє життя, вона не встигла. У 2023 році чоловіка не стало. Він залишив по собі чимало добрих справ та світлих спогадів. Зокрема завдяки Миколі наша співрозмовниця відкрила у собі ще одну грань – милосердя, адже саме разом з ним ще задовго до початку повномасштабної війни розпочала волонтерити.

“Загалом я займаюсь волонтерською діяльністю сьомий рік поспіль. Ця ідея виникла якось сама по собі, адже я завжди хотіла допомагати людям, але я не знала, як саме це зробити. Багато людей, десь після 30 років або пізніше, замислюються над тим, що вони залишать після себе. Мені хотілося нести місію добра, щоб у кінці земного шляху знати, що я недарма прожила це життя».

“Фонд Добра та Любові”

Восени 2022 року Олені випала нагода масштабувати власні ідеї та наміри – у Білгороді-Дністровському відкрили філію Благодійного фонду “Фонд Добра та Любові” уродженця Бессарабії Олександра Дубового, на чолі якої стала наша героїня.

«Коли мені запропонували очолити Білгород-Дністровську філію «Фонду Добра та Любові», я все ретельно зважувала, тому що до цього чотири роки ми з моїм чоловіком Миколою були звичайними волонтерами, які не входили до жодної організації. Ми співпрацювали з іншими волонтерами, від себе допомагали родинам, які опинилася у складних життєвих умовах, людям з інвалідністю та дітям. Я розуміла, що керівництво філією – це зовсім інші діяльність і обсяг роботи. Я дуже хвилювалася, чи зможу впоратися з цією діяльністю, тому що для мене це було дуже відповідально. Коли я вперше зустрілася з меценатом «Фонду Добра та Любові» Олександром Федоровичем Дубовим, у нас відбулася дуже приємна і змістовна розмова. Для мене він – зразок людини з великим масштабом мислення та надзвичайною далекоглядністю. Поясню, чому я так вважаю. Олександр Федорович змістовно та зрозуміло висловлює думки та ідеї стосовно того, як саме діяльність фонду повинна масштабуватись задля добробуту та допомоги людям. Він завжди дає мудрі поради та доречні зауваження, які я як керівник філії імплементую в життя. Наші зустрічі не такі часті, але їх достатньо, аби надовго отримати заряд позитивної енергії та натхнення, і ще більш зусиль спільно спрямовувати на благодійність. Я вдячна всім, хто пліч-о-пліч зі мною всі ці роки».

“Червоний телефон”

Посада керівника філії дала можливість Олені розвиватися та масштабувати свої задуми. З кожним роком волонтери проводять більш масштабні заходи та розширюють перелік категорій людей, яким допомагають.

Телефон Олени “червоний” не тільки через колір чохла – дзвінки до волонтерів майже не вщухають.

«Мій ранок починається з моніторингу новин та привітання з моїм колективом. Після побажань доброго ранку я пишу їм перелік завдань на день. Але обов’язковою є фраза: “Дівчатка, хто може, хто має час”. У нас немає тут зобов’язань, є взаємодопомога та взаємоповага. Правило номер один: повага один до одного. Атмосфера у нас в колективі дружня, хоча ми різні за віком, статусом чи вподобаннями. Ми всі стаємо однаковими, коли приходимо робити одну спільну справу. Це дозволяє робити все “на одному диханні”. І, звичайно ж, має бути довіра, без цього ніяк не обійтися».

Квіточки

Жінок-волонтерів, які поряд з Оленою працюють у філії “Фонду”, наша героїня ласкаво називає “мої квіточки”. Історія кожної з них не може залишити байдужим.

«Мої квіточки – це дві переселенки з окупованих територій, дві мами, які на війні втратили своїх синів, багатодітні батьки, є жінка, донька якої наразі рятує життя наших бійців на фронті, дружини діючих військовослужбовців, та в цілому небайдужі пані. Галина і Оксана, які поховали своїх Героїв, з радістю приходять та допомагають нам, і, попри фізичну втому, кажуть, що поряд з нами відпочивають морально. Я відчуваю відповідальність за кожну жінку, кожну дівчину, яка працює з нами у філії. Ми вже, як сім’я. Вони навіть так називають одна одну, наприклад: “Так, сім’я, що ми завтра робимо?”».

Навантаження та випробування на порядність

З часом до філії “Фонду” почала звертатися все більша кількість людей, і Олена вирішила класифікувати їх по групам: “Матусі”, “Сім’ї з особливими дітками”, “Переселенці”, “Багатодітні сім’ї” і не тільки. Завдяки Олені підопічні філії отримали можливість спілкуватися між собою, підтримувати один одного та обмінюватися необхідним.

Ритм роботи та навантаження, які присутні у роботі волонтерів, витримують далеко не всі, розповіла нам жінка.

«Зараз зі мною працює мій другий колектив. З тих людей, які були з нами з початку функціонування філії, залишилось тільки двоє. Ці дві жінки пройшли разом зі мною різні випробування на міцність та порядність. Рішення про відокремлення деяких наших волонтерів даються мені непросто, але я не можу ризикувати репутацією “Фонду”».

Як наголосила Олена, більшість громадських організацій, як правило, займаються допомогою якійсь окремій категорії населення, в той час, як волонтери “Фонду Добра та Любові” намагаються охопити якомога більше груп людей, які потребують підтримки. Важко переоцінити внесок у нашу Перемогу, який робить Олена разом з однодумцями.

«У мене часу немає від слова “зовсім”. Після смерті мого чоловіка Миколи я з головою поринула у роботу, вважала, що це допоможе мені. Але після того, як я відчувала повне знесилення, я зрозуміла, що треба зробити перерву. А потім – знову “в бій”. Я цим живу, я цим дихаю».

Пережиті перипетії та виклики дали змогу Олені бути обізнаною у багатьох сферах, тож зараз, коли до “Фонду” приходять люди зі своїми бідами, жінка ділиться особистим досвідом та консультує їх з різних питань. Волонтерство для неї не тільки про матеріальну допомогу, а й про душевну.

«Кожного, хто приходить до нас, я стараюся вислуховувати. Приділити якісь 10-15 хвилин. Інколи, коли людина щиро висповідається, їй стає легше. Наприклад, коли до нас приходили переселенці, мені завжди хотілося їх обійняти, аби вони відчули тепло, щоб зрозуміли, що вони не самотні, і їм тут раді».

Любов до людей

Роздумуючи про майбутнє, Олена планує розширювати співпрацю філії “Фонду Добра та Любові” з іншими міжнародними благодійними організаціями, розширювати коло тих, кому допомагатиме, адже саме щира вдячність людей та їхні відкриті серця наповнюють Олену та її квіточок.

«Хоч я і стомлююся, але отримую велику насолоду від того, коли я бачу позитивний кінцевий результат, коли я бачу щасливі очі людей, коли я усвідомлюю, що ми змогли певній людині чи родині допомогти, і зробили це безкорисливо, від душі. Мені багато кажуть, що я переживаю за чужих людей. До нас у філію часто приходять одні і ті самі люди, які вже стали нам рідними… Благодійний фонд, частинкою якого ми є, невипадково називається “Фонд Добра та Любові”, адже саме це добро та любов, ніби з глечика у нас тут ллється, і цей глечик треба постійно поповнювати. І поповнюється він людською теплотою, щирою вдячністю. Взагалі я вважаю: якщо людина не любить людей, вона не зможе вести волонтерську діяльність. Можливо, але тільки формально це вдасться їй зробити. Тут треба щиро ділитися частинкою себе, душевним добром. А якщо ти не любиш людей, у тебе нічого не вийде».