У Рені вшанували пам’ять жертв голодомору та політичних репресій жалобними заходами

У День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій 23 листопада в Рені відбулися жалобні заходи із запалюванням свічок пам’яті, покладанням квітів до пам’ятного знака «Жертвам голодоморів та політичних репресій в Україні». Про це повідомляє «Бессарабія INFORM».

О 16:00 ренійці долучилися до всеукраїнської хвилини мовчання в пам’ять про загиблих, взяли участь в акції «Запали свічку»: як вдома біля вікон, так і біля пам’ятного знака «Жертвам голодоморів та політичних репресій в Україні».

Такі заходи спрямовані не лише на вшанування пам’яті жертв, але й на підвищення обізнаності про трагедію Голодомору як частину української історії.

Річниця Голодомору є важливою й сумною подією для всіх українців. Голодомор 1932–1933 років — це глибока трагедія нашого народу, яка забрала мільйони життів через штучно створений радянською владою голод.

Голод 1946–1947 років став ще одним трагічним періодом в історії України, хоча про нього часто говорять менше, ніж про Голодомор 1932–1933 років. Цей голод виник через сукупність причин, серед яких: Друга світова війна, яка знищила значну частину інфраструктури та сільськогосподарських ресурсів, посуха 1946 року, яка спричинила неврожай, репресивна політика радянської влади, зокрема примусові хлібозаготівлі, що залишили селян без засобів для виживання. Ці фактори призвели до масового голоду, особливо в сільській місцевості. Багато сімей втратили своїх близьких, а деякі були змушені тікати або продавати останнє майно, щоб вижити. Голод 1946–1947 років став менш масштабним, ніж Голодомор 1932–1933 років, але залишив глибокі шрами у свідомості ренійців.

Свідчення очевидців голоду 1946–1947 років є важливим джерелом для розуміння цієї трагедії. Ось розповіді тих, хто пережив той період або чули про нього від рідних, які є у розпорядженні БІ. Надія Адамівна Ліка, 1939 року народження, поділилася своїми спогадами:

Була у нас під час війни корова Маруська, красива така. Батько її прив’язував подалі, бо з неба бомби падали, а потім ходив, доїв її і нас годував молоком, ось так і вижили. А потім у Чишмікіой їздили, тому що батько мав воли. Важкі часи були. І голод ми пережили, і війну. Скрізь було горе, як і зараз. А батько у нас був господар дуже гарний. Через дорогу від нас сім’я була. Так у них тільки один син зостався живий і двоє дівчаток, а четверо дітей, батько й мати померли від голоду. І нас було теж багацько. Жонаті, заміж повиходили, і всі на стороні жили. А батько, мама, я, брат, сестра жили тут, у старому домі. Батько займався хазяйством, воли мав і свині держав. У шкури солі насипле, намотає і на горище. А потім постоли робив. Я в школу навіть ходила у постолах. Шнурочки вирізав, взуття то не було. А коли голод був, то ті шкури нас і врятували. Батько знімав, тримав над плитою, і ми смоктали ту шкуру. А давали тільки 300 грамів хліба на добу. О третій ночі вставали ми заради тих 300 грамів хліба. Мати будила, щоб займали чергу. На площі біля військкомату був магазин, де давали нам хліб, більше нічого не давали. Тому багато сімей повмирало. А щоб ми не вмерли, мама крадькома відривала від себе шматочки того хліба і давала нам. І ви знаєте, сестра помітила, що мати стала опухати. Але з наших ніхто не помер, спасибі Господу. А що ще нас врятувало? Шкура-шкурою, а сестра моя, царство небесне, вона вже померла, Марія наприкінці війни у сорок п’ятому році працювала в одного багатія служанкою, але потім він утік до Румунії. Лишилася сестра без роботи, а вона за ним доглядала і мала досвід, тому потім влаштувалася до лікарні. У лікарні умирали люди. Гарбою їх вивозили, виривали яму і закопували без відспівування. Вмирали люди, як мухи, прямо на дорозі. Тож вона, коли в лікарні чистили буряки, картоплю, забирала шкурки. А мені тоді було років сім. Були такі коробки жерстяні для повидла, халви на вісім кілограмів. Батько зробив вушка. Я ходила сама, бо не можна було цього робити, а я маленька була, ніхто не звертав на мене уваги. І сестра передавала ті шкурки від бурячка, картоплі. Біля міської лікарні був паркан такий бетонний, вищий за мене, я на камінчики ставала, виглядала. Сестра помічала мене, віддавала мені коробку. Навіть це не дозволяли робити, але щоб ми не вмерли, вона ризикувала. І ті шкурки ми приносили додому, а мама мила, не варила, а пекла на плиті. І ми їли, так рятувалися від голоду. Скільки людей вмирало. Навіть собак не було.  А були випадки, страх Божий, що матері дітей своїх їли. Та краще вмерти самій, ніж дитину їсти, краще кішку чи собаку з’їсти. Усе зерно у людей забирали. У кого що знаходили, все відбирали, до граму. А батько, як батько. Сім’ю мав, вісім душ, у старшого брата шестеро тільки хлопців було. Батько кукурудзу вночі потеребив і у лежанку висипав, цеглою замазав, бо все уже відбирали. І що ви думаєте? І там знайшли, позабирали усе. Мати плакала… Наказ такий був. Врятували нас ті шкури. Зерно, кукурудзу і на плиті, на сковорідці теж забирали. Говорять, що страшні вогонь і вода, але страшніші голод і війна.

Валентина Дем’янівна Кічук, 1944 року народження, розказувала те, що чула від матері:

Було це вже після війни. Настало мирне, але голодне життя. Йшов 1946 рік. Люди в Саф`янах умирали від голоду, дехто навіть божеволів – викрадав і їв дітей. Чоловік нашої сусідки Марії загинув на фронті, і вона бідувала з чотирма дітками. Коли у хаті зовсім не стало харчів, двох молодших дітей забрали до інтернату, щоб врятувати від голодної смерті. Діток увозили на повозці, а Марія не знаходила собі місця, гірко плакала, убивалася, наче вже ховала найменшеньких. Провела вона їх за село до трьох струнких сестер-тополь. Повозки вже й зовсім не видно, а вона все голосить, наче за померлими. Несподівано почула вона дзвінкий дивний голос: “Не за ними плач, а за тими, хто вдома лишився”. Обернулася Марія, та нікого не побачила! Протерла заплакані очі, піднесла їх догори і помітила лише невеличку пташку на тополі, яка відразу змахнула крильми і улетіла. У відчаї кинулася жінка додому. Незабаром вона поховала старших дітей. Двоє, що були в інтернаті, вижили. Та не було їм до кого повертатися у рідне село. Мати виглядала-виглядала їх з дня на день, та й не дочекалася. Голод забрав і її. Пусткою стоїть у селі хата колись заможної щасливої родини, наче нагадує про лихо, яке спіткало наш багатостраждальний працьовитий народ. Знати б, за які гріхи!

У дитинстві батьки мені багато розповідали про голод 1946-1947 років в Бессарабії, хоч ніде в підручниках про нього нічого не було написано, але попереджали, щоб нікому про це не розказувала. Зараз уже можна розказати: батьків давно нема, та й часи змінилися. Мій батько (1942 року народження) і мати (1944 року народження) пережили голод. Тільки батько в Рені, а мама в селі Саф’яни. Тато пам’ятав добре, як голодував. У моєї бабусі було четверо дітей, але вижили тільки двоє: мій батько та його старша сестра. Смутно пам’ятаю, як бабуся на цвинтарі показувала могилки своїх померлих дітей. Не могла вона їх забути і простити собі їхні смерті, але й прогодувати їх не змогла одна, без чоловіка, який покинув сім’ю в такий складний час. Мій тато не знав любові і підтримки батька, тому змалку навчився працювати і годувати родину, ловив рибу, яка і врятувала їх від голодної смерті, адже той шматок хліба, який приносила мати з роботи не міг їх нагодувати. Якось бабуся розказала, що тоді, у 46-му, їй наснився сон, що двох дітей у неї заберуть, а вона повинна вибрати, кого саме. І вона уві сні зробила вибір. Як наснилося, так і сталося: ті двоє померли.

Моя мама не пам’ятала, як голодувала, але добре запам’ятала, що їй розказувала про це її мати. У моєї бабусі були дві донечки. Коли почався голод, дідуся вдома не було: мобілізувала радянська влада, хоч і не було в нього пальця на руці. Стріляти не міг, тому наказали йому стерегти клуні із зерном, навколо яких вешталися виснажені голодом люди. Саме від них і треба було берегти зерно. А вдома від голоду пухли дружина і доньки. Якби не шматок хліба, який залишала на в’їзді в Ізмаїл у покинутому будинку бабусина сестра, таємно від своєї більш заможної родини, то  вони би не вижили. Ходити треба було щодня доволі далеченько, до  того ж бабуся була голодною і виснаженою, швидко не могла йти. Поки вона ходила по хліб, залишений сестрою, донечки залишалися вдома одні. Минуло багато років, моя мама вже дівувала, коли одна далека родичка вирішила покаятися і розказала, як збиралася з’їсти її. Вона вислідила, коли бабуся пішла з дому, підійшла до вікна, хотіла постукати, щоб старша дівчинка відімкнула двері, але її налякав якийсь перехожий, і родичка втекла, не здійснивши свого злочинного жорстокого наміру. Минали роки, а жінка не могла собі цього простити, тому й вирішила зняти з душі тягар й усе розповіла. Звісно, її простили, адже голодна людина не тямить, що робить.

Тільки зараз усвідомила, що сталося справжнє диво, тому мої батьки й вижили в ті голодні роки. Якби хтось із них не вижив, мене би просто не було. Але на все життя в них поселився страх голоду.

Ці свідчення є надзвичайно важливими для збереження пам’яті про ті страшні події.