«Ми хоч розуміємо, за що боремось»: колишній рятувальник з Донеччини розповів, як потрапив на війну та як опинився на Білгород-Дністровщині

0 коментарів 37206 переглядів

Ви можете обрати мову сайту: Українська | Русский (автоперевод)


Кожного дня вже понад два роки наші захисники з різних куточків України дивляться у вічі ворогу та продовжують виборювати довгоочікувану Перемогу Україні. Днями «Бессарабія INFORM» поспілкувалась з одним із таких сміливців, який добровольцем став до лав ЗСУ у перший же день повномасштабного вторгнення.


ЗНАЙОМСТВО. Рижков Іван Анатолійович, 40 років. Народився і жив на Донеччині. Розлучений, має доньку. Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення, не вагаючись, прийняв рішення стати до лав української армії, щоб захистити свій дім і свою родину. Служив у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Після перших двох поранень знову став у стрій, але після третього більше не міг служити у бойовій частині. Наразі Іван Рижков проходить службу у Білгород-Дністровському РТЦК та СП.

─ Дякую, що погодились на розмову. Розкажіть, чим Ви займались до повномасштабного вторгнення, чи був до цього досвід військового?

─ Так, я проходив строкову службу, давав присягу. До початку повномасштабного вторгнення працював рятувальником у ДСНС.

─ Ви пам’ятаєте, де вас застало вторгнення рф до нашої країни? Як Ви для себе прийняли рішення стати до лав Збройних Сил?

─ Таке рішення для себе я прийняв одразу! Це було вночі. Прокинувся. Як тільки дізнався, що почалась повномасштабна, то уже о сьомій ранку був у військкоматі. Одразу 24 лютого 2022 року.

─ Як сприйняла мати такий Ваш вибір?

─ Мати підтримала та, наскільки це можливо, прийняла спокійно. Це мій вибір, моє рішення, і вона поважає його. У мене не було іншої думки, щоб не піти. Я колись давав присягу, і коли почалося, не міг просто залишитись в стороні. Ніяк не міг! Я для себе все вирішив одразу. Я навіть не замислювався над іншими варіантами.

Враховуючи, що війна триває уже понад два роки, чи не шкодували Ви про свій вибір протягом цього часу?

─ Ні на мить. Навпаки, я хотів продовжувати воювати стільки, скільки міг. Після першої контузії, яку отримав у травні 2022 року на Авдіївському напрямку, місяць перебував у госпіталі, та одразу, як зміг, знов повернувся туди ж. На тому ж напрямку отримав і другу контузію. Там йшли тяжкі бої. На тому напрямку завжди тяжкі бої. Після лікування знову повернувся на фронт. Та десь через місяць отримав третє поранення. Це було уже тяжке. Міна «прилетіла» прямо під ноги. Навіть після цього, як пройшов лікування та реабілітацію, знову хотів повернутися туди ж, але мені сказали, що я більше не зможу проходити службу у бойовій частині. Визнали обмежено придатним і перевели в ТЦК.

─ Ви пам’ятаєте той день, коли отримали поранення?

─ Так, це було в окопі. З тієї сторони пішли на штурм, ми оборонялись. О шостій ранку прийняли бій. Там все було ─ танчики, міни, піхота. Відстрілювались. Я сів на перезарядку, тільки зняв магазин і відчуваю – удар в лівий бік. Посікло все: руки, ноги, живіт, легені. Була ціла тільки голова. Це сталося 31 жовтня, коли мене було поранено, а 6 листопада, на свій день народження, я прийшов до тями. Згадуються якісь картинки, потолок.

─ У Вас 6 листопада, наче другий день народження. Які перші думки з’явились після того, як прийшли в себе?

─ Подякував Богу, що живий. Далі став згадувати своє ім’я, номер телефону, інші речі. Навіть номер картки.

─ Коли Ви були в «гарячих» точках, чи завжди вдавалось підтримувати зв’язок із рідними?

─ Не завжди. Там ми намагались не користуватися телефонами та іншими пристроями. Тільки коли була можливість. Коли виходили із сектору, щоб можна було увімкнути телефон, а так не завжди. Переживали за безпеку. Я не користувався телефоном, коли були безпосередньо в зоні бойових дій. Я ж там не один. Зі мною люди, які хочуть жити, а своїми діями я міг би наразити їх на небезпеку. Могли засікти. Особисто на собі я відчував підтримку матері. Колись давно вона передала мені іконку, яка завжди була зі мною. І при перших двох контузіях вона теж була зі мною, тому, можна сказати, легкі поранення. А коли так сталось, що ікони не було зі мною, отримав серйозне поранення. Та все одно залишився живим. Я вірю, що мати мене оберігає. Вірю у вищі сили.

─ Оскільки до повномасштабного вторгнення працювали у ДСНС, чи допомагали Вам набуті там навички уже на фронті?

─ Це дійсно допомагало. Коли працював у ДСНС, часто бували пожежі, екстрені ситуації. Тож і на фронті часто доводилось комусь допомагати, навіть уколи робити, перев’язувати, а також і заспокоювати, як психолог. Були молоді хлопці, які перший раз побачили кров, зламані руки, то могла бути паніка або просто якась розсіяність. Доводилось допомагати, заспокоювати.  Підтримка один одного на війні дуже важлива.

─ А що найскладніше було на війні?

─ Для нас було саме тяжке, коли не вистачало боєприпасів. Коли ті обстрілюють, а ти не можеш нічого робити. Треба берегти патрони. Маю на увазі, що забезпечення було, але коли йде бій, боєприпаси треба принести, пройти дві посадки. Забезпечення є, але логістика могла підвести. Тим паче піша, все в руках треба тягнути.

─ Мабуть, найскладніше було у зимові періоди?

─  До всього звикаєш. Тим паче нам волонтери допомагали. Передавали і теплі речі, і окопні свічки. Тож якось звикаєш.

─ Ви заговорили про волонтерів, а чи було таке, що ви отримували посилки від дітей, якісь солодощі, малюнки?

─ Так, отримували. Звичайно. Я думаю, кожен отримував. Це настільки приємно, коли ти отримуєш малюнок від дитини. Розумієш, за що пішов, і що воно того варте.

─ Чи були моменти, коли ви мали, так скажемо, вільний час, як відпочивали? 

─ Звичайно. Не завжди ж хмурим ходити. Слухали різну музику. Іноді тільки й музика рятувала. Я не фанатію від якоїсь конкретної музики, просто вмикали радіо, слухали.

 ─ А чи відзначали свята там на фронті?

─ Я особисто на свята не потрапляв. Так ставалося, що коли були якісь свята, я в цей час був у госпіталях.

─ Наші хлопці уже більше двох років дають відсіч ворогові. Навіть попри кількісно переважаючу армію рф, українська армія продовжує боротись, не здається. Як думаєте, у чому наша перевага?

─ Ми хоч розуміємо, за що боремось. За своє. В цьому наша перевага. Ми і так уже виграли війну тим, що стільки часу даємо відсіч. Впевнений, що перемога буде за нами. Навіть незважаючи на їхню велику кількість. Як кажуть, «велика шафа гучно падає». Так і з ними. Чим більше там народу, тим більше їх лягає.

─ Що допомагає нашим захисникам так мужньо боротися, не здаватися?

─ Це і є мотивація. Це наш дім. Воно йде від серця. Я ніколи не думав, що може бути по-іншому. Там мої товариші, мій дім. Я йшов за це. В першу чергу, за сім’ю, за доньку, хоч ми і з дружиною розлучені, але я пішов їх захищати. По-іншому не можу. В голову не приходить, що міг залишитись в стороні.

─ Ви колись думали, що може таке бути, що буде повномасштабне вторгнення?

─ Ні. Я не думав. Хоч воно і йшло до цього, але що буде саме повномасштабна ─ ні.

─ Ви з дитинства жили на сході країни. На Вашу особисту думку, чи дійсно люди хотіли, щоб туди прийшов «рускій мир», або це все було спеціально зроблено, аби розпочати цей військовий конфлікт? Який настрій людей?

─ Знаєте, коли тільки почалось ─ Крим коли взяли, «референдум», мабуть, були думки, щоб Донеччина була просто автономною. Але аж ніяк люди не хотіли приєднуватись до росії чи будь-якої іншої країни.  Були такі, що думали просто про автономію. Але коли вже зайшли «зелені чоловічки», коли уже росія почала «повномасштабку», то люди зрозуміли, що росія так просто це все не залишить. І більшість стали за Україну. Є «ждуни», не без них. Але переважна більшість зрозуміли, в якій країні хочуть жити. Подивились, оцінили ситуацію. Згадали, як вони раніше жили, і подивились, що їм пропонують тепер. Подивились, як живуть в росії. І, зрозуміло, що туди ніхто не хоче, знову повернутись у «совдепію». Кожен хоче жити, хоче розвитку. А в росії ─ то застій.

─ Часто ми бачимо ситуації та події, як жорстоко російські військові ставляться до українців, не виконують жодних законів війни, порушують всі моральні норми людства. Чи бачили Ви таке, чому вони з такою жорстокістю ставляться до українців?

─ Та ця жорстокість не тільки до нас. Як показує історія, вони до всіх так ставляться. Там менталітет такий, нація така. Самі по собі такі, у них це, мабуть, в генах. Дійсно, вони навіть коли бачать, що наші пораненого несуть, вони намагаються добити всіх. Не дають винести з поля боя. Це відчув на собі.

─ За ці роки як змінились Ваші погляди? Чи змінились взагалі?

─ Важко відповісти. Думаю, що змінились. Я і сам, мабуть, змінився, але це краще бачать люди, які мене знали до війни. Хочу і надалі залишитись у Збройних Силах, хоч і маю травми. Але на цивільній роботі вже себе не бачу. Мабуть, і через травми уже не зможу виконувати різну цивільну роботу.

─ Які у Вас були відчуття, коли Ви потрапили до Білгород-Дністровського району? Тут, порівняно з лінією фронту, набагато спокійніше. Як швидко звикли до цього?

─ Тут спокійно. Звик не дуже швидко, навіть і зараз ще якось незручно. Ця тиша. Вона якось «напрягає». Там звик, що постійно «гупає», розумієш, звідки й куди може прилетіти, а тут не зрозуміло. Але потроху все ж таки звикаю. І легше вже після поранень, хоча вони ще турбують.

─ Чого б найбільше хотілося зробити після перемоги?

─ Хочу більше спілкуватись з близькими. В першу чергу, з донькою хочу більше часу проводити. А про інше поки що не думав. Родина на першому місці.

─ Можливо є бажання відвідати якісь міста, зустрітись з побратимами?

─ Всюди хочу поїхати. Побратими у мене з усієї України. Хотілося б, але багато з тих, кого я знав, загинули, на жаль.

─ Не спадало Вам на думку залишитись на Одещині, поблизу моря? Чи все ж таки хочете повернутися додому?

─ Я уже думав про це. Можливо, дійсно варто залишитись, так би мовити, ─ пустити коріння тут. Щось змінити у своєму житті.

─ Щиро дякую Вам за відверту розмову!

─ Дякую Вам!

«Ми хоч розуміємо, за що боремось»: колишній рятувальник з Донеччини розповів, як потрапив на війну та як опинився на Білгород-Дністровщині

«Ми хоч розуміємо, за що боремось»: колишній рятувальник з Донеччини розповів, як потрапив на війну та як опинився на Білгород-Дністровщині

«Ми хоч розуміємо, за що боремось»: колишній рятувальник з Донеччини розповів, як потрапив на війну та як опинився на Білгород-Дністровщині

«Ми хоч розуміємо, за що боремось»: колишній рятувальник з Донеччини розповів, як потрапив на війну та як опинився на Білгород-Дністровщині

 

 

guest

0 коментарів
Межтекстовые Отзывы
Посмотреть все комментарии
0
Поділіться своєю думкою з цього приводу в коментарях під цією новиною!x