На відкритті виставки фоторобіт захисника з Кілії Олега Абгаша зачитували філософські думки з його особистого щоденника

Сьогодні, 14 квітня, в гостинній залі КЗ “Центр культури, мистецтв та дозвілля” Кілійської міської ради пройшло відкриття фотовиставки “Все будет пахнуть одуванчиками” загиблого рівно шість місяців тому військовослужбовця Олега Абгаша. На події ділилися спогадами про Олега – скаута, театрала, фотографа, чуйну та відкриту людину, яка марила життям і намагалася робити неповторним кожен день. На захід завітала кореспондентка “Бессарабії INFORM”. 

Зазначимо, Олег Абгаш загинув, захищаючи Батьківщину, 14 жовтня 2023 року в районі Макіївки Луганської області. Аби вшанувати пам’ять брата та поділитися його талантами рідна сестра Героя запропонувала проведення цього заходу його колегам по сцені театру “Вікна” при “Центрі культури, мистецтв та дозвілля”. Дівчина мала за мету не оплакувати рідну людину, а довести, що життя прекрасне, що воно триває попри все, показати, наскільки унікальним в Олега було бачення усього, що відбувається навколо. Це дуже влучно продемонстрували цитати з його щоденника, які використали у сценарії (за бажанням рідних – мовою оригіналу, російською). Рукописи були знайдені лише нещодавно в особистих речах загиблого. Рядки з нього змушують багато над чим замислитися.

Процитуємо деякі – теж мовою оригіналу.

«Когда-то местные скауты устраивали какие-то праздники и посиделки. Я должен был подойти к ним, но задержался на работе и опаздывал. Они собирались в парке. А я летел к ним на всех парах. Нас разделяли кусты деревья и пруд. И они вроде не видели меня. И тут я начал слышать крики. Сначала не очень понятные, а потом более организованно. Детишки во всю глотку просто орали: «Олег, Олег, Оле-е-ег» Они делают мне праздник своими улыбками и горящими глазами, а я делаю им праздник своим присутствием. Это, еще если подумать, такой энергетический вампиризм. Можно наслаждаться положительными эмоциями людей, но только нужно сначала создать условия для возникновения таких эмоций. Эт я такой вампир-садовод».

_______________________________

«Нужно просто пытаться наслаждаться своей жизнью. Или менять свою жизнь. Чтобы уже потом ей наслаждаться. Но, это же сложно. Быть счастливым. Легче ныть о том, как тебя потрепала жизнь, чем делать все для того, чтоб быть счастливым. А еще это сложно, потому что нужны деньги на то, чтобы что-то попробовать новое и найти себя. А потом возраст, упадок сил, отсутствие времени и приходится пытаться сделать себя счастливым – через не могу. И такой вопрос возникает: поспать или что-то сделать для приближения мечты. Тогда, когда очень хочется, спать… Я хочу, выбраться из этого… я верю, что можно из этого выбраться. Выбраться и помочь из этого выбраться другим».

________________________________

«Хочу видеть рядом с собой счастливых людей. А еще хочу увидеть в людях искру. Искра – это и есть мечта. То, что принесет счастье. Хочу разжечь эту искру. Хочу искру превратить в живое пламя. Которое будет отражаться в горящих глазах, в летящей утренней походке, в идеально открытой улыбке.
Итак есть у тебя мечта. Представь, себе, что твой путь к мечте, это – мост. Такой неустойчивый, деревянный, с веревками вместо перил. И это – твоя мечта, Желания – это первый шажочек на пути к цели. Ты его сделала. Ты уже большая молодец. А сейчас ты можешь сделать еще один маленький шаг…
И так можно делать хоть каждый день, главное не развернуться. Но вот ты сделала этих пару шагов. И это уже нереально круто, ведь у многих людей эта искра затухает, ведь они прыгают с этого моста в страшную реку под названием «БЫТОВУХА». И, плывут по течению. Но ты не такая. Ты еще на мосту, вместе с незатухшей искрой. Но время проходит, А, может, захочется пускать мыльные пузыри…
Можно конечно остановиться. Но, какой твой выбор?
Но, нет ничего идеального. И на твоем пути будут встречаться гнилые доски или гнилые люди. Гнилые доски могут быть виной тому, что ты сорвешься. Но стоит быть сильным и вовремя ухватиться за веревки. И ведь, знаешь, многие люди думают, что они сорвались вниз в гребаную реку «Бытовуху». И летят вниз с огромной высоты. А на самом деле они просто закрыли глаза и мертвой хваткой держатся. А я думаю, что падают вниз.
И ведь стоит только открыть глаза и увидеть, что ты просто чуть не упал. Был на волоске, но остался жив. И, только стоит поверить в искру! И она появится снова. И даже разгорится сильнее прежнего. И даже если ты оглянешься и увидишь, что прошел совсем не много, не расстраивайся. Все равно где-то рядом есть чел, которому ты приносишь эстетическое удовольствие видом своей походки. Походки царицы, а не походки ленивца. Ну, вообще своим видом сзади.
А если говорить о гнилых людях, они будут всегда. И, если уж логически подумать, то надо этому радоваться… Ведь, они кидаются в тебя какашками, только потому, что видят – ты близка к своей цели, по крайней мере, ближе чем они к своей. Если у них вообще есть цель и искра…”.

Серед глядачів були присутні рідні й близькі Олега, його чисельні друзі, колеги по сцені, знайомі, а також небайдужі кілійці, котрі навіть не знали Захисника особисто. Зала була заповнена.

Слово для спогадів надавали керівнику скаутського клубу “Жайворонок”, який багато років відвідував Олег, Вячеславу Малих, режисеру театру “Вікна” Олександру Пєрфільєву, режисерці першого в житті Олега театру при клубі “Жайворонок” Світлані Павлішиній. Також показали відеозвернення побратима та близького друга Олега.

Хлопець подякував батькам Олега, за те, що він є у його житті.

“Він мав великий талант бачити у всьому щось своє. Такий: “ОПЧ, подивись, яка квіточка”. Настільки він був справжнім! Це слово максимально підходить. Постійно з ним посміхалися, ділилися якимось історіями смішними… Я безмежно радий, що ти в мене є, братік! Дякую твоїм батькам, що ти в мене є”, – поділився побратим.

Вячеслав Малих пам’ятає Олега зовсім маленьким хлопчиком, що колись прийшов до його “Жайворонку”. Чоловік згадує – він був настільки щирим, усміхненим і таким справжнім… Каже, що він, як і всі інші учасники клубу, став йому рідним, тому втрату болісно розділяє з усіма його близькими.

Олександр Пєрфільєв згадував перші дні, коли Олег прийшов до театру “Вікна”.

“Він ніс світло у цей світ. І несе – продовжує нести. Тому що, дивлячись на ці прекрасні фотороботи, ніколи не скажеш, що ця людина обділена чудовим божим даром. Олег прийшов до нашого театру зимою після роботи на ринку в фуфайці, теплих величезних чоботах. Було холодно, він не міг зігрітися, але дуже старався показати себе. Перші наші репетиції – я не скажу, що йому було легко. На сцені спочатку він був математиком. Я йому казав – тут треба зробити два кроки – він робив два кроки. Постійно вираховував ці кроки. І я йому сказав: припини це робити, тому що театр – це не математика, це щось набагато більше. На останніх репетиціях він вже був зовсім іншим. Коли ми в Одесі показували нашу виставу на театральному фестивалі, то після виступу глава театральної комісії, народний артист України, підбіг до нас за куліси, і кричав: “Де мій Джордж (роль, яку виконував Олег, – ред.)? Ось так Олег грав. Він зачарував своєю грою усіх. Він прийшов зі своїм талантом, запалив в наших серцях та серцях глядачів іскру щастя. Олег своєю творчістю показав усім, як можна долати труднощі, і попри все ставати щасливим”.

Світлана Павлішина була першою, хто помітив у хлопці неймовірну жагу до гри у театрі. Розповідає, що спочатку він відповідав за музичний супровід дитячої вистави “Весняні зіроньки”, яку написала Лариса Малих для клубу “Жайворонок”. І з таким захопленням, вогнем в очах дивився на гру інших акторів на репетиціях: кожна емоція, як у дзеркалі, відображалася в його погляді. Побачивши це, режисерка запропонувала йому головну роль. І він зіграв її дуже-дуже вдало. Далі була ще одна вистава “Маленький принц”, де він зіграв роль пілота, не залишивши байдужим нікого. Цю повість-казку Антуана де Сент-Экзюпери, до речі, вдало використали у сценарії та оформленні відкриття виставки.

“Він відчував потребу зігрівати своїм теплом все живе навколо – природу, людей, тварин, траву, квіти й улюблену річку Дунай, рідних, близьких, друзів, все-все-все і всіх. Олег – талановита від природи людина. Дуже талановита. І сьогодні про це сказали його колеги і друзі. Він так вдало вписався у наш дитячий колектив! Діти його обожнювали”, – згадувала режисерка.

Для виставки обрали найкращі роботи Олега. На знімках – життя: захід сонця, кицька, що муркотить в нього на руках, вогонь у фронтовій буржуйці, побратими під час служби, тендітні квіти… Його очима абсолютно звичайне дійсно здається чимось особливим.

Побачити роботи Олега Абгаша усі охочі можуть упродовж тижня з 12 до 16 години.

Герої не вмирають!