У Татарбунарах місцева влада відверто саботує утворення парафії Православної церкви України: коментарі представників релігійної громади

Як вже розповідала «БІ», в кінці 2020 року в Татарбунарах розпочався процес реєстрації релігійної громади Православної церкви України, який було завершено в лютому 2021 року, тобто на два роки раніше, ніж це було в Сараті. Потім подавалася заява до міської ради про виділення землі під будівництво храму. Але парафія отримала від місцевої влади категоричну відмову, зокрема, на намір отримати ділянку на місці колишнього кладовища, де зараз розташований сквер та зібрані хрести з могил.

Як проходили процеси становлення ПЦУ в Татарбунарах, які перепони штучно утворювала для парафіян місцева влада, які настрої панували серед населення міста, та що зараз відбувається в релігійній сфері, детально пояснить власний кореспондент “Бессарабії INFORM” в Татарбунарах.

Першим нашим співрозмовником з цієї болючої для Татарбунарської громади проблеми став священник Свято-Покровської церкви ПЦУ в Сараті Владислав Шіман, який мав безпосереднє відношення до створення релігійної громади в Татарбунарах та є її настоятелем.

Священник пояснив, що із самого початку, коли він перейшов в ПЦУ, досить багато патріотів із Татарбунар приїжджали підтримати вірян Сарати. Тому що в селищі були спроби захопити храм. Потім патріоти в Татарбунарах встановили козацький хрест. У 2019 році Владислав Шіман освятив його.

Освячення хреста в Татарбунарах, 2019 рік

«У 2020 році я стаю депутатом Саратської селищної ради. Тоді я познайомився з однією людиною – Володимиром Гажійським. Він був куратором партії «Європейська солідарність» в колишньому Татарбунарському та Саратському районах.  Володимир запропонував зареєструвати релігійну громаду ПЦУ в Татарбунарах. Тоді я не знав, як це ефективніше зробити. Паралельно я намагався зареєструвати парафію ПЦУ в колишньому Саратському районі, в ближчих до Сарати селах.  Депутат з Татарбунар запевнив, що є в місті люди, які готові допомогти в будівництві великої каплички», – пояснив нам священник.

Згідно документу, наданому нам Владиславом Шіманом, релігійну громаду «Парафія Святого Апостола Андрія Первозванного» зареєстрували по місцю прописки одного з парафіян – по вулиці Покровській, 30. Ця подія відбулася 12 лютого 2021 року.

Як запевнив настоятель, священники з місцевого храму Української православної церкви залякували парафіян: мовляв, через те, що вони зареєстрували громаду в себе вдома, будуть сплачувати рахунки за електроенергію та воду як юридична особа.

«Коли ми отримали реєстраційні документи, одразу ж направили звернення до міської ради Татарбунар, аби отримати землю під будівництво храму. Але так її і не побачили», – зауважив наш співрозмовник.

За словами Владислава Шімана, він зустрічався з цього приводу з міським головою Татарбунар Андрієм Глущенко. Ініціатор створення релігійної громади ПЦУ, місцевий депутат Володимир Гажійський на той момент вже увійшов до складу постійної комісії з земельних та екологічних питань. Тому у вірян навіть не було сумнівів, що вони отримають земельну ділянку під будівництво храму.

«Я не думав, що в Татарбунарах буде складно отримати ділянку для будівництва каплички. Можливо, я просто не знав специфіку відносин з місцевою владою», – запевняє Владислав Шіман.

Саратський священник повідомив нам, що недалеко від встановленого козацького хреста в місті є сквер, де за радянських часів було кладовище. Але згодом всі могили знесли. Татарбунарська парафія ПЦУ хотіла звести там капличку.

Владислав Шіман відслужив у Татарбунарах вже близько двадцяти похоронів, але, на жаль, не в храмі. Останнє поховання, яке провів Владислав Шіман, – це прощання з уродженцями Татарбунар, військовими Романом Рацьким та Олександром Зінченко, які загинули на фронті у січні цього року та були людьми глибокої віри. Також із колишнього Татарбунарського району до Сарати приїздило багато людей, аби повінчатися або похрестити дитину.

Заупокійна панахида ( проводи) в Татарбунарах на кладовищі, 2021 рік

Окрім того, у 2021 році на території одного з приватних підприємств міста священник освятив пасхальні кошики та вербу. Ще він провів поминальну службу на цвинтарі.

Освячення пасхальних кошиків в Татарбунарах, 2021 рік

«Я намагався дати поштовх у становленні ПЦУ в Татарбунарах, але штучні перепони утворювала нам місцева влада. Проте до Сарати на кожну службу приїздять віряни з Татарбунар, особливо на Пасху», – каже Владислав Шіман.

У розмові з нами він згадав, що міська влада пропонувала парафії ПЦУ землю на околиці Татарбунар, але дістатися туди вірянам було дуже важко. До речі, аналогічна ситуація відбувалася із парафією ПЦУ в Ізмаїлі. Тому віряни Татарбунар відмовилися від цієї пропозиції міської ради.

Варто зазначити, що лідери парафії намагалися декілька разів отримати земельну ділянку площею 0,2011 га по вулиці Лесі України в парку Пам’яті. Проте на це прохання вони отримували постійні відмови від міської ради: зокрема, місцева влада пояснила, що ніяких клопотань та заяв від релігійної громади не отримувала.

Так, однією з громадських діячів Татарбунар, яка спільно з іншими парафіянами ПЦУ намагалась отримати земельну ділянку в місті під будівництво каплички, є Ірина Вихристюк. У коментарі нашому виданню вона розповіла, що в місті багато років у релігійній сфері панували різні настрої.  І на сьогодні в Татарбунарах ще доволі сильним є вплив Української православної церкви (УПЦ ).  Церква здійснила окупацію місцевих храмів, перереєструвавши їх років десять тому на Одеську єпархію. В результаті, церкви в Бессарабії не належать громадам, а підпорядковані Одеській єпархії УПЦ (Агафангелу). А всі  храми, зокрема, і Свято-Успенський храм в Татарбунарах, будували наші пращури. Вони завжди належали церковній громаді населеного пункту, а не окремій конфесії.

На фото – Свято-Успенський храм в місті Татарбунари, збудований в XІX сторіччі

Як зазначила пані Ірина, вона має чималий власний досвід, адже була прихожанкою УПЦ  доволі тривалий термін. Але ця церква, утворена у 1943 році, є політичним проєктом радянського союзу.

Варто додати, що Ірина  Вихристюк була учасницею двох Майданів у Києві – у 2004-му та 2014-му роках. Саме в цей період почалися активні зміни й в церковній сфері. Процес релігійної ідентифікації активізувався після початку російсько-української війни з 2014 року і особливо, коли Україна отримала Томос у 2019 році.  У нашої співрозмовниці не має сумніву, що країна повинна пройти цей шлях як чергову ланку еволюції.

Хоча вона впевнена, що церква, яка панує в Україні  майже 80 років, не планує програвати, особливо в багатонаціональній Бессарабії. А це, на жаль, буде ще провокувати розбрат в громадах і не сприятиме їх розвитку.

«Я певний час не могла зрозуміти, чому депутати та очільники громад раптом стали такими «віруючими». Але все має пояснення: їх показна набожність – це лише бажання сподобатись електорату. А найбільш масовим та організованим виборцем є прихожани УПЦ. В Україні, особливо в період Януковича, церква стала найкращим агітпунктом, де діяли по принципу «розділяй і володарюй», – підкреслює вірянка.

В підтвердження своїх слів Ірина Вихристюк наводить деякі факти. Наприклад, місцева влада Татарбунар, незважаючи на факт реєстрації парафії, не погоджувала виділення земельної ділянки для будівництва каплички чи храму ПЦУ, що об’єднав би людей і де відправлялась би служба. Наразі це дуже актуально, адже в країні кровопролитна війна, а люди потребують щирої молитви рідною мовою. Чому ж в міськраді порушують конституційне право містян на віросповідання? Ймовірно тому, що бояться втратити керовану паству церкви УПЦ.

«В нашому місті давно вже є достатня кількість людей, аби створити повноцінну релігійну громаду. Людей, які свідомо обрали б відвідування ПЦУ, бо розуміють, що церква УПЦ – це не про віру і духовність, а про політичний вплив і внутрішній контроль», – запевняє Ірина Вихристюк.

Коли міські віряни обговорювали варіанти місця розміщення (будівництва)  каплички чи храму ПЦУ, то було декілька ідей. Так як зазвичай храми будують біля місць поховання, то в Татарбунарах таких місць є декілька. Зокрема, це старі цвинтарі, а нині це парк ім. Татарбунарського повстання та парк Пам’яті, який є більш прийнятним варіантом, адже ця ділянка в самому центрі міста давно занедбана.

«В центральній частині міста є місце, по-факту, пустище, але називається  воно парк Пам’яті, Там, у повоєнний час, в спільних могилах ховали людей, замордованих голодомором 1946-1947 років. Цей старий цвинтар ще до середини 2000-х років називався парком… ім. Ленінського комсомолу. Про цей цвинтар пам’ятають люди старшого покоління. Саме там у 2019 році  встановили  ветерани російсько-української війни Пам’ятний Хрест всім загиблим за Україну, саме там був встановлений Хрест в пам’ять загиблих під час Голодомору, там встановили надгробні хрести древнього цвинтаря із головним Козацьким хрестом.  І ми вважаємо, що місце упокоєння людей має бути в постійній молитві, там має бути храм» – розповідає наша співрозмовниця.

Але не судилося. Процес становлення громади ПЦУ був заблокований у 2021 році. Ділянку на території парку Пам’яті міськрада не погодила для будівництва храму ПЦУ. Навіть на розгляд земельної комісії заява мешканців міста не потрапила.

Вісім років тому на території Татарбунарської багатопрофільної лікарні, що є некомерційним комунальним закладом громади, виник невеликий оздоблений храм. Парафіяни ПЦУ просили його надати для богослужінь. Але міський голова похитав головою та здивовано сказав, що не знає про існування цього храму. Мер  зазначив, що храм збудований на території лікарні, отже, запитайте про нього … в головного лікаря медичного закладу. А головний лікар, в свою чергу, сказав, що не знає, кому належить ця церковна будівля,  згадавши, що збудована вона на землях громади і направив… до міського голови.

“В керівництві міської ради люди доволі молодого віку, але вони занадто консервативні і не є рушійною силою змін, яких потребує сучасне суспільство, зокрема, і в релігійній сфері. Так, міський голова Татарбунар не визнав перехід Православної церкви України на новоюліанський календар, тому вітав мешканців громади і дітей із Днем Святого Миколая 19 грудня (за новим календарем – 6 грудня). Це, здавалося б, дрібниці, але вони занадто красномовні», – розповідає Ірина Вихристюк.

Переважна більшість людей, що відвідують УПЦ в Татарбунарах та в інших громадах, вірять пропаганді церкви.  Як не дивно, але серед прихожан ви побачите чимало освітян, представників місцевої інтелігенції, співробітників міськради та комунальних закладів. Вони не бажають змін, не цікавляться документами, які є у відкритому доступі. Вони просто бояться змін, час для яких вже настав.

“Україна  – суверенна держава вже 33 роки, із яких 10 років у війні з російськими окупантами. Але до цього часу в нас триває «духовна окупація». Звільнення від всього ворожого відбувається в Бессарабії дуже повільно. Станом на сьогодні в Бессарабії є лише декілька храмів Православної церкви України: в Сараті, Арцизі, Кам’янському Арцизької громади, та в Білгороді-Дністровському наявна капличка на території прикордонного загону.

У нас є Верховна Рада України. Народні обранці повинні законодавчо встановити, що місця ворожій церкві в Україні не має бути. А після цього нам, громадянам України, вдасться впроваджувати ці норми закону на місцях, реалізовувати своє право на віросповідання “,  –  впевнена Ірина Вихристюк.

Фото та документи надали «БІ» наші співрозмовники.