Про шлях становлення Православної церкви України в Бессарабії та її майбутнє – зі священником Саратського храму Владиславом Шіманом

Єднання – це основа, найкращий початок для доброї справи, ключ до успіху і перемог. Цю істину підтверджують і п’ять років якісно нового буття Української Церкви. Адже почалося воно саме з об’єднання – з історичного Об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 року, де з трьох гілок до того тривалий час поділеного українського православ’я було утворено єдину Помісну Українську Православну Церкву, до якої доєднався священник із Сарати Владислав Шіман. Про шлях церкви ПЦУ на півдні Одещини та зокрема в Сараті, а також її сьогодення і майбутнє розповість “Бессарабія INFORM”. 

Владислав Шіман – доволі відома особистість на півдні Одещини, за освітою вчитель фізики, два роки працював в обласній державній адміністрації на Закарпатті. Після того вступив до Одеської духовної семінарії. Побудував невелику церкву у своєму першому приході – в селі Мирнопілля колишнього Арцизького району. З 1998 року служив на приході в Сараті. Через 4,5 роки збудував там храм. З 2011 року став благочинним Саратського округу. За своє рішення перейти до Православної Церкви України став об’єктом переслідування та православного булінгу. Розповідаємо, які випробування довелося пережити настоятелю Свято-Покровської церкви ПЦУ в Сараті Владиславу Шіману.

Як вже загальновідомо, у 2019 році в Україні відбулася історична подія в церковній сфері. П’ятого січня Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос, котрим надав незалежний статус Православній Церкві України, про створення якої було оголошено на Об’єднавчому соборі 15 грудня 2018 року. Тоді, за словами Вселенського патріарха Варфоломія, Константинопольський патріархат, надаючи автокефалію, прийняв до себе мільйони вірних України як справжня церква-матір.

А процедура надання автокефалії ПЦУ завершилась 6 січня 2019 року. Церемонія підписання Томосу пройшла після спільного молебню Варфоломія і предстоятеля Православної церкви України Епіфанія в храмі Святого Георгія на території Вселенського патріархату в Стамбулі.

На сьогодні ПЦУ вже визнали чотири помісні церкви – окрім Константинопольського, ще Олександрійський патріархат, а також Елладська та Кіпрська церкви.

Томос, зокрема, вплинув на світогляд нашого співрозмовника, настоятеля Свято-Покровської церкви ПЦУ в Сараті Владислава Шімана, бо тоді це був історичний вибір православних віруючих України. Томос змінив життя й в Сараті. Ще до цієї важливої події парафіяни ставили певні питання священникові, на які він або відповідав завуальовано, або просто відмовчувався, бо не знав, які зміст та форму матиме майбутній церковний шлях нашої держави. Але вже тоді він прийняв рішення перейти до Православної церкви України, навіть не сподіваючись на підтримку його парафіян.

Але 26 січня 2019 року православна релігійна громада Свято-Покровської церкви переважною більшістю голосів  (формально 297 парафіян, але насправді більше) ухвалила рішення приєднатися до ПЦУ.

«У Будинку культури в Сараті, якщо подивитися відео, було 340 посадочних місць. Тоді цих місць не вистачило, аби розмістити всіх учасників зборів. Але ми тоді повинні були формально закрити реєстрацію», – розповів Владислав Шіман.

Зараз він прагне, аби всі мешканці Сарати зібралися на подібному заході, щоб тут не було привозних людей, та дійсно висловили думку стосовно свого релігійного світогляду.

Владислав Шіман згадує, що кілька днів до зборів в Сараті він як благочинний Саратського округу був запрошений до села Ярославка нинішньої Плахтіївської громади, де нібито стався перехід парафії до ПЦУ, а насправді – організований «спектакль». Там було чимало привезених із сусідніх сіл людей, що себе позиціонували як парафіяни цієї сільської церкви, а не місцеве населення.  «Чужаки» проголосували за єдність з митрополитом Онуфрієм (УПЦ).

Після історичного рішення в Сараті представники та юристи Одеської єпархії Української православної церкви  шляхом внесення змін до державних реєстрів спробували привласнити будівлю храму та замінити настоятеля православної парафії протоієрея Владислава Шімана на протоієрея Миколу Аратовського. За майже п’ять років Владислав Шіман пережив багато судових процесів, наклепів та образ на свою адресу. Найстрашнішим став той факт, що противниками були люди з найближчого оточення священника. Колишні його колеги навіть перестали вітатися, викликаючи подив у Владислава Шімана.

«Але ж ми представники церкви та повинні давати певний приклад людям. І я прекрасно розумів, що все підводне каміння, яке повинне було гальмувати мою діяльність та змінити мій вибір на користь ПЦУ, направлене на те, аби дестабілізувати ситуацію серед парафіян. Багато віруючих з подивом сприйняли цей конфлікт та судові тяганини. Щирі слова підтримки проте лунали навіть від інших конфесій, п’ятидесятників та баптистів», – зазначив наш співрозмовник.

Нарешті після кількарічних судових процесів 13 червня минулого року державний реєстратор вніс зміни до Єдиного державного реєстру, згідно з яким в Сараті є тільки одна православна громада – релігійна громада Свято-Покровської парафії Одеської єпархії Української православної церкви (Православна церква України). Тим самим нарешті закінчилася чотирирічна епопея з реєстрацією Свято-Покровського храму та судові нападки з боку Одеської єпархії РПЦ в Україні тощо.

Свято-Покровський храм в Сараті відрізняється від інших церков своїм патріотизмом та справжньою благодійністю, вірним трактуванням війни в Україні.

Про це свідчить рівень організованих благодійних ярмарків у квітні та жовтні минулого року, де було зібрано більше 300 тис. грн на потреби Збройних Сил України.  Перший ярмарок був організований для придбання антидронової рушниці, а другий – для закупівлі одинадцяти дронів на передову.

Для прикладу: у 2022 році найбільше, що змогли зібрати в колишньому Саратському районі представники УПЦ, а саме в селі Кулевча, на благодійних заходах для ЗСУ, – понад 30 тисяч гривень. А загалом ці суми варіювали від двох до трьох тисяч гривень. З того часу благодійних ярмарків більше не організовували, запевняє священник.

«Парафіяни, які відвідують Свято-Покровський храм, настільки патріотичні, що навіть мені є чому в них повчитися. Будь-яке звернення про допомогу, щоб було більше українства, знаходить серед них підтримку», – наголошує наш співрозмовник.

За його словами, минулоріч парафіяни за декілька днів зібралися та придбали церковні книги, аби служби велися українською мовою.

«Скажу щиро: мені важко було вести служби українською мовою, бо ж до цього, по-перше, я багато років це робив церковнослов’янською мовою. По- друге, я – етнічний румун із Закарпаття, добре володію румунською мовою, і мені набагато легше розмовляти церковнослов’янською мовою, тобто російською», – зізнається настоятель.

Варто нагадати, що Православна церква України 1 вересня, з початком церковного новоліття, перейшла на новоюліанський календар.

У новому церковному році дати нерухомих свят, постів, загальниць, дні вшанування пам’яті святих будуть відзначатися на 13 днів раніше.

Приміром, свято Різдва Пресвятої Богородиці відзначалося 8 (а не 21) вересня, Воздвиження Хреста Господнього – 14 (а не 27) вересня, Покрова Пресвятої Богородиці – 1 (а не 14) жовтня. Різдвяний піст тривав з 15 листопада по 24 грудня, а Різдво Христове віднині українці святкують 25 грудня. Владислав Шіман дуже обережно ставився до цього переходу, бо вже мав на цей момент гіркий досвід глобальних змін, внаслідок яких частина парафіян були розчаровані церквою, тому не мали намір її більше відвідувати.

«Аби почути думку вірян, ми у вересні 2023 року провели збори стосовно переходу на новоюліанський календар. Я був дуже здивований. Я став чи не єдиною людиною, яка почала приводити певні аргументи, аби залишитися на старому календарі.  Але всі, хто виступав тоді на зборах, наполягали перейти на новоюліанський календар.

Проте, коли як голова зборів поставив це питання на голосування, я був останньою людиною, яка підняла руку за перехід на новоюліанський календар», – пояснив священник.

Окрім того, цікавою є історія появи державного прапору на подвір’ї  церкви в Сараті, який дуже полюбляють парафіяни. Владислав Шіман розповів, що це була його ідея ще у 2021 році, але він до неї теж ставився обережно. Цей намір виник, коли священник повертався до Сарати із Закарпаття, подорожуючи Румунією. Він побачив, що в південно-східній частині Румунії біля кожного храму майорять державні прапори. Подібну тенденцію наш співрозмовник спостерігав в Греції та Болгарії.

Також у кінці грудня 2023 року багато парафіян Свято-Покровської церкви ПЦУ звернули увагу на нові, дуже гарні та незвичні вази для квітів, які знаходяться біля іконостасу, що виготовлені з гільз від снарядів.

Як зізнається священник, спочатку ця ідея не знайшла підтримку та порозуміння навіть у близьких людей. Але після слів: “Який час – такі і вази…” всі погодилися.

Насамперед потрібно було знайти гільзи. Знайомі настоятеля підказали, що Олександр Паніот зможе допомогти. Потім необхідно було знайти майстра, який зможе перетворити елемент страшної зброї на витвір мистецтва. Вибір випав на вчителя художнього відділу Саратської музичної школи Світлану Колесник. Вона з радістю та натхненням погодилась виконати цю роботу.

До речі, цікава історія однієї з гільз. Вона привезена з аеродрому Кульбакіно під Миколаєвом від розбитої російської гармати.

«Зараз парафіянин Свято-Покровської церкви виставляє дві гільзи на різні аукціони, але ми не хочемо їх віддати за смішну суму, бо подібні витвори мистецтва варті великих грошей. Поки що ці гільзи в Сараті не знайшли свого покупця. Наша ціль не змінилася – гроші, отримані від продажу даних гільз, підуть на ЗСУ», – зауважив наш співрозмовник.

Ба більше, в Сараті, коли везуть додому загиблого Героя, проводжати його виходять переважно віряни ПЦУ.

Владислава Шімана також запрошують відспівувати полеглих воїнів до міста Татарбунари. Він згадав, що в кінці 2020 року в Татарбунарах розпочався процес реєстрації релігійної громади ПЦУ, який було завершено в лютому 2021 року, тобто на два роки раніше, ніж це було в Сараті. Потім подавалася заява до міської ради на виділення землі під будівництво храму. Але парафія отримала від місцевої влади категоричну відмову, зокрема, отримати ділянку на місці колишнього кладовища, де зараз розташований парк та зібрані хрести з могил. Тому Владиславу Шіману доводилося проводити службу просто неба ще до війни, у 2021 році.

«Наразі в Татарбунарах я не бачу зацікавленості людей, аби можливо було в місті розпочинати будівництво каплички ПЦУ, наприклад, такої, як в Арцизі біля поліклініки», – констатує настоятель.

В Арцизі, зокрема, у 2006 році була офіційно зареєстрована парафія святого Кипріана ПЦУ. Богослужіння в каплиці митрополита Київського Кіпріяна Цамблака ПЦУ  часто проводить її настоятель Владислав Шіман. Ще в Арцизі священник часто відспівував простих покійників.

Більш того, в Арцизькій громаді є прекрасний старий історичний храм у Кам’янському, який ще у 2005 році перейшов до Православної церкви України.

«Керманичами процесу становлення Православної церкви в Арцизі були люди, які мали віру, хоча їх було менше. А в Татарбунарах цими процесами завідували прості патріоти, які не вірили в Бога та були прихильниками всього українського», – розповів наш співрозмовник.

Наразі серед православних віруючих півдня Одещини є чимало людей, які ще вагаються, переходити їм до Православної церкви України чи ні. Таким людям Владислав Шіман дав наступні поради.

«Немає таких розумних слів, аби привернути віруючу непробивну людину до Православної церкви України, але вони повинні розрізняти насіння від бадилля, не жити чужим розумом, а власним. Ще я б запитав, чому так сталося, що в 2014-2015 рр. деякі священники навіть не ховали загиблих воїнів. Що зараз змінилося для цих представників церкви?

Також я хотів, щоб кожна людина спитала себе: на кому лежить провина за цю широкомасштабну війну в Україні? Можливо, не все було зроблено для цього, а церковники не так себе вели? Адже ми всі знаємо, що церква часто приймала участь в політичних іграх.

З власних спостережень маю констатувати: зло не може приводити до добра. Коли говорять погано про ПЦУ та інші конфесії, нехай люди замисляться, куди вони ходять на служби», – звернувся до вірян наш співрозмовник.