“Думав, що в армії мені буде добре. Не помилився”: історія ветерана з одеського ТЦК

Працівник Одеського ТЦК, 22-річний Влад, після російського повномасштабного вторгнення служив на декількох напрямках учасник бойових дій. В армії він з 18-ти. Отримав поранення під час артобстрілу на Донбасі. Історію молодого ветерана розповідає «Суспільне. Новини».

Влад стоїть на подвірʼї територіального центру комплектування та соціальної підтримки й голосно називає прізвища. Чоловіки в цивільному відгукуються, коли чують своє, і підходять до нього. Владу 22 роки, він служить в мобілізаційному кабінеті Приморського ТЦК і СП в Одесі. Сьогодні він має супроводжувати девʼятьох цивільних, які отримали повістки.

Ці чоловіки вже пройшли військово-лікарську комісію і мають їхати в лабораторію на здачу аналізів крові та флюорографії. Вони проходять різні етапи прийняття ситуації. Спершу мовчать, потім комусь дзвонять, називають причини, чому не можуть мобілізуватися, жартують про армію, знову комусь дзвонять, щось уточнюють, але зрештою, сідають в автобус.

— Я вам не конвоїр, я лише супроводжуючий. Ви всі підписали документ про ознайомлення з кримінальною відповідальністю за ухилення від служби. Покарання — від трьох до пʼяти років увʼязнення, — повторює раз за разом Влад перевіряючи список кандидатів на мобілізацію. Він останнім заходить в салон, двері зачиняються й автобус відʼїжджає від ТЦК.

“Думав, що в армії мені буде добре. Не помилився”

Людей, які приходили добровільно, в цьому ТЦК не зустрічали давно, проте в коридорах тут людно. Чоловіки у цивільному туляться до стін та перебирають документи. Влад запитує у кожного чи заповнював той анкету, чи проходив ВЛК, чи їздив на аналізи. Його задача — провести людину, яка приходить в ТЦК, по всьому шляху, починаючи від того, як та зайшла у двері. У фіналі вона стає або мобілізованою, або такою, що не підлягає мобілізації.

— Ви проходили службу? — запитує Влад у чоловіка в синій куртці.

— Так.

— В збройних силах?

— Так.

— Ви молодший сержант?

— Так.

— Проходьте на ВЛК на перший поверх.

Влад служить в Приморському ТЦК і СП в Одесі понад тиждень, але загалом це його пʼятий рік в армії. У 18-ть він пішов на службу за контрактом до 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади.

— Я з Миколаєва, — розповідає Влад. — Після ліцею думав, чим займатися. А у нас в місті знаходиться легендарна 79 бригада, яка ще з 2014 року багато зробила для захисту кордонів. Мій хрещений служив в ній, я був знайомий з людьми, які вже брали на той час участь у бойових діях і розумів, що найближчим часом війна не закінчиться. Вирішив піти до них на контракт, бо думав, в армії мені буде добре. Не помилився.

Влад взяв відношення у військову частину і прийшов до військкомату. Уже в бригаді пройшов відбір з фізичної підготовки, медкомісію та психологічне опитування. Далі його направили в навчальний центр. Перша ротація для Влада була у 2020 році у Красногорівці на Донеччині. Друга — на Луганському напрямку перед 24 лютого 2022-го. Уже за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення росіяни почали посилювати обстріли, пересували техніку, накопичували піхоту. Влад був гранатометником і саме тоді почалися найбільш серйозні бої в його житті.

— Працювала механіка. Побачив ціль — знищив. Тоді я зрозумів, що бій — це не так страшно, бо коли стріляє автомат це ще не означає, що куля летить прямо в мене. Особливо, якщо знаєш, що робити.

На Луганському напрямку Влад був сім місяців. Після 24 лютого 2022-го ще два місяці служив на Харківському напрямку. На той час він пройшов перепідготовку і став командиром розрахунку “Джавелін”.

— Мене відправили на допомогу іншому підрозділу. Я займав позицію і нас почала обстрілювати артилерія. Приліт був за 7-10 метрів. Спалах, земля, бачу — людина переді мною в уламках. Сержант суміжного підрозділу. Я хотів надати йому допомогу, підірвався бігти й впав. Опустив обличчя і зрозумів, що в мене відкритий перелом, відчув, що заділо грудину, ногу. Хлопці підбігли й почали надавати домедичну допомогу. Мене перевʼязував хлопець, якого мобілізували на початку війни і якого я навчав домедичної допомоги. Він потім теж отримав поранення і сам собі допомогу надавав. Ми зустрічалися, дякували — я йому, він мені.

Влад тривалий час лежав в госпіталі. Пересувався на візку. Хотів одужати та повернутися до підрозділу, але ВЛК визнала його обмежено придатним. Влад піднімає поранену ногу і показує, що стопа не слухається всіх команд, не всі суглоби досі рухомі, хоча він уже може нормально ходити. Він довго чекав переведення і відтак опинився на службі в ТЦК.

— Знаєте, в армії є пʼять категорій військових. Перші — люди, які не знайшли себе в цивільному житті, мали якісь матеріальні проблеми й пішли в армію. Другі — це військова династія. Треті — ті, хто мобілізувався з патріотичних міркувань. Четверті — фанатики. Люди, які приходять на службу, бо відчувають адреналін. І пʼяті — це такий коктейль. Коли від усіх категорій є потроху. Ось це, мабуть, я. Бо чесно, бойові дії — це погано. Поранення і смерть друзів — це дуже боляче. Але коли виконуєш важкі бойові задачі, навчаєш людей — ти приклад для інших.

Кандидати на мобілізацію

На першому поверсі, де проходить ВЛК, черга. Чоловіки сидять на довгих лавах під стінкою. Коли на ВЛК спускається військовий в формі, різко повертають голову у його напрямку, ніби очікуючи, що зараз їм щось повідомлять. Зазвичай, нічого не повідомляють, лише заносять та виносять папери з лікарських кабінетів.

— Вам призначене дообстеження на 24 число, — пояснює Влад одному з очікуючих — низенькому чоловіку з рюкзаком. — Отже, небойову повістку я вам випишу на 25-те.

— Але я не встигну пройти обстеження.

— Як це? Якщо 24 числа отримаєте висновок обстеження, прийдете 25-го вже з документами. Якщо ні, вам видадуть ще один папірець, прийдете все одно 25-го і я вам випишу нову повістку. Повірте, так буде краще, ніж якщо я вам дам додаткові дні, а потім ми будемо розбиратися, що ви в них робили.

Влад виписує чоловіку нову повістку і той йде додому. До Влада підходять інші чоловіки з запитаннями.

— Я пройшов ВЛК, але мені не дали висновок, що робити?

— Мене відправили на дообстеження, коли знову до вас приходити?

— У мене є довідка про судимість, де мені її взяти?

— А я не хочу нічого підписувати, але підписав, то вже передумав, мені треба юрист?

— Я мав зʼявитися 13 листопада, але прийшов 13 грудня, що мені за це буде?

— Ми спілкуємося з людьми, заповнюємо опитувальник, в якому вони мають вказати, чи мають бронювання, чи є обмеження, за якими вони не можуть проходити військову службу, — пояснює Влад. — Наприклад, родичі з інвалідністю першої та другої групи, діти з інвалідністю, чи можливо в них є захворювання, через які вони не можуть служити. Але для цього вони мають проходити ВЛК, навіть якщо не служать в армії, кожні пʼять років мусять це робити.

Ті, хто пройшов ВЛК, чекають на вулиці, аби їхати на здачу аналізів крові та флюорографії. Влад називає прізвища і чоловіки заходять по черзі в автобус. Дехто дзвонить рідним, щоб розповісти, що відбувається, дехто щось нервово набирає в телефоні.

— Я знаю точно, що не можу проходити військову службу з релігійних міркувань, — каже один.

— А яка у вас віра? — запитує Влад.

— Християнин-баптист.

— І чому ви не можете проходити службу?

Чоловік набирає в груди повітря і починає голосно зачитувати 35 статтю Конституції.

— Не продовжуйте, будь ласка, — трохи втомлено каже Влад, — ця стаття не діє під час воєнного стану.

Коли всі сідають в автобус, Влад ще раз перераховує прізвища, перепитує, чи у всіх є документи й тільки тоді автобус рушає.

— Я вже чув різні історії про те, чому люди не хочуть мобілізуватися, — говорить Влад. — Хтось загубив документи, в когось їх забрали на блокпосту. Був чоловік, якому 33 роки й він каже: “Я не знав, що треба приходити у воєнкомат”. Але при цьому знав якісь правила, що може перенести ВЛК, що можуть бути відстрочки. Вони знають, що ТЦК не може їх утримувати, але при цьому не знають, що мають стояти на військовому обліку? Люди думають, що мають якісь унікальні проблеми. Ми в ТЦК про це чуємо щодня.

Коли автобус приїжджає до лабораторії, Влад робить оголошення:

— Шановні чоловіки, зараз ви підійдете до віконця і заповните анкету на здачу крові. Після того як її здасте — на флюорографію.

— Я не буду ніяких документів підписувати, — каже один з чоловіків.

— Пишіть відмову, — знизує плечима Влад. — Але ви вже раніше підписали, що поінформовані про кримінальну відповідальність за ухилення від військової служби. Це вже ухилення. Тому вирішуйте, що вам робити.

Чоловік ще хвилину намотує кола в коридорі лікарні та зрештою іде здавати аналізи.

— Я знаю, що система неідеальна, що деякі в ТЦК можуть перевищувати повноваження. Я це не схвалюю. Але щоб такого не було, треба аби люди за перевищення цих повноважень несли відповідальність. Мають відповідні органи проводити перевірки, звільнення. А хто цим вже займається? Бо потім по одному військкомату судять всіх. Тому я в роботі стараюся просто спокійно пояснювати, що чекає людей, якщо вони порушують закон. Якщо це стається, далі ними займаються вже інші органи.

Ті, хто здали кров, курять і чекають на вулиці решту. Влад стоїть поряд.

— Чоловіки, а чого ви такі кислі? Ви зараз всі — кандидати на мобілізацію, а не мобілізовані. Мобілізованими станете, коли пройдете всі аналізи й вам видадуть бойові повістки. Але до цього вас ще можуть відсіяти за станом здоровʼя. Якщо ні, вам видадуть повістки на відправку в навчальний центр. Наголошую — вас будуть навчати. Ніхто зразу на фронт не повезе.

— Я служив в армії, я знаю як там, — говорить один з тих, хто старший.

— Зараз армія вже не така, як раніше. Ніхто вас зразу штурмувати посадку не повезе. Якщо добре готуєте, будете кухарями, якщо розбираєтесь в машинах, будете колупатися в КАМАЗах. Не всім ще й дано бути класними штурмовиками.

— Ну я це все знаю, не нада розказувати.

— Ну а як? Я ж з вами нормально спілкуюся. Ви маєте все розуміти.

— Я все розумію.

Люди з військкоматів

Чоловіки сідають в бус і ми їдемо назад в ТЦК.

— Ви чули, як я казав, що не всі потрапляють в бойові підрозділи, — говорить Влад. — Якщо боїшся, ти це кажеш. Коли я був замкомандиром взводу, мені доводилося налаштовувати людей на бойовий шлях. Я пояснював, що не всі вони побувають в бою. Бо коли людина боїться, ККД від неї мінімальний. А страх смерті є завжди. Не боїться лише психічно нездорова людина. Я теж боявся. Я не хочу помирати. Я хочу жити.

— Але люди бояться не лише смерті, але й невідомості, — говорю. — Невідомо, скільки треба бути в армії, невідомо чи дійсно вони не потраплять в бойовий підрозділ.

— Люди втратили мотивацію, — відповідає Влад. — Всі підтримували військових, коли йшла окупація, наприклад, Херсона. Тепер, коли війна зафіксувалася на певних кордонах, люди не хочуть служити. Хочуть, щоб воював хтось інший. Але, щоб війна не повзла далі, треба щось робити. Принаймні не боятися брати на себе відповідальність.

Ми виходимо з автобуса біля ТЦК і Влад несе результати аналізів кандидатів на мобілізацію в кабінет на другому поверсі. Там працюють інші військовослужбовці, які формують особові справи, заносять дані в електронні таблиці й додають в теки. Якщо в кандидатів на мобілізацію є підстави для відстрочки, їх відпустять додому. Якщо ні, вони отримають бойові повістки на відправку в навчальний центр. Чоловіки зможуть повернутися додому, зібрати речі. Але мають зʼявитися на відправку у визначену дату.

— Більшість, хто служить в ТЦК має досвід бойових дій, — говорить Влад. — Але якщо людину зупиняє на вулиці військовий з ТЦК, його зразу питають — чому я маю йти на війну, а ти не воюєш? Ніхто не запитує, чи ти воював. Але я також можу відповісти — а чому я маю служити й захищати твою сімʼю, а ти ні?

— Що ви найчастіше чули від людей, як аргумент, що вони не хочуть мобілізуватися? — запитую я в інших військовослужбовців.

— “У мене дитина”, — відповідає трохи старший чоловік у формі.

— У вас є?

— Троє.

— У мене четверо, — додає ще один військовий.

— Був вчора такий, який казав, що живе не для війни, а щоб відбудовувати країну після неї.

— Щоб ви розуміли, усі чоловіки, які зараз в цьому кабінеті, були в бою. Вони всі обмежено придатні й повернулися з фронту, — говорить одна з військовослужбовиць.

— У мене є знайомі, які не служать. Я в них питаю: “Ну шо ви?”, — каже Влад. — Відповідають, що бояться. Але ж настане час і треба буде. Вже треба, на вчора ще. Знайомі були у ДФТГ і кажуть, якщо війна знову буде тут, вдома, вони підуть, а так… Розумію, що неідеальність системи може відлякувати, я сам її бачу. Але так вийшло, що в нас є кончений сусід і ця війна надовго.

Влад виходить в коридор та ще раз повідомляє чоловікам, щоб зачекали й тоді їх запросять в кабінет.

— Ти не шкодував, що звʼязав життя з армією? — запитую.

— Ні. Мені не подобаються бюрократичні моменти, але сама служба подобається. Я думав, після лікування повернуся до підрозділу. Але на жаль, вилікувався лише до етапу, що можу займатися тільки штабною роботою. З паперами. З людьми. Знайомі часто кажуть, що не хочуть іти в воєнкомат, бо тут усі некваліфіковані. То йдіть до мене. Я кваліфікований.