Втекла у Болград з окупованого Бердянську та знайшла тут своє щастя – щемлива історія учасниці “Ліги сміху” Тетяни Жужукової

Тетяна Жужукова – молода ефектна жінка, про яких говорять “з харизмою”. Причому не лише зовні. Швидше за все, вона й сама знає про ці свої привабливості. Але абсолютно позбавлена якогось апломбу і претензій на те, що рівних їй, яка виросла в індустріальному Бердянську, у Болграді немає. Ось уже протягом останніх дев’яти місяців Тетяна виходить на сцену Центру культури та дозвілля Болградської міськради та вміло вибудовує діалог з місцевою публікою – або як ведуча культурних заходів, або за допомогою виконання пісень, а тепер ще й як актриса театральної постановки. А коли чуєш, як вона спілкується з колегами Центру, здається, що молода жінка тут уже давно і завжди своя. Але дивує навіть не це, а життєлюбність, душевна привітність цієї 35-річної жінки, яка встигла сьорбнути гіркоту війни, вимушено тікала з рідного Бердянська з двома малолітніми дітьми до нерідного Болграда. А ще цікавить відсутність навіть натяку на зірковість після її недавнього повернення зі столиці, де вона успішно дебютувала у зйомках знаменитого гумористичного шоу «Ліга сміху».

Життя до того, як відібрали сміх

На сцені Тетяна П’янкова (у дівоцтві) була з раннього віку, займаючись у відомій у Бердянську танцювальній студії. І, може, після закінчення школи й обрала б якусь творчу професію, пов’язану зі сценою, але…

«Довелося здобути педагогічну освіту. Я за фахом філолог української мови та перекладач з російської. Але це лише через маму. Вона хотіла, щоб я мала серйозну професію, фундамент. Хоча я не шкодую», – зізнається Тетяна.

Філологія згодом їй стала в пригоді, але й від творчості наша героїня не пішла. Дівчина, яка так любила не лише хореографію, а й вокал, хоча останньому ніде не вчилася, стала популярною ведучою у приморському Бердянську. Писала сценарії та вела не лише всілякі конкурси, приватні корпоративи, а згодом і масштабніші заходи у її рідному місті.

А потім з’явилися перспективи в столиці, куди вона разом з маленькими донечками переїхала на якийсь час.

“Я дуже хотіла підкорити Київ… але, мабуть, тоді в сценарій мого життя це не було вписано”, – посміхається Тетяна.

Вона повернулася до рідного Бердянська, де їй уже мало було бути просто ведучою. Тетяна відчувала, що може й має зробити щось більше. І з ентузіазмом почала писати сценарій до свого мюзиклу «Ліберті». Благо, однодумці знайшлися. Мюзикл був уже поставлений, йшла ретельна підготовка до прем’єри, яку перекреслив маленький, але безжальний монстр з бункера.

«Пам’ятаю, як зараз, 23 лютого 2022 року. Я пізно пішла спати, бо через кілька днів мала відбутися прем’єра мого «Ліберті». І ця ніч виявилася найкоротшою”, – говорить Тетяна.

Рано вранці, коли Бердянськ був ще занурений у темряву, його небо висвітлило якусь велику заграву, як з’ясувалося, від пожеж. Потім Тетяна почула гучний удар, задзвеніли вікна. Нібито, хтось гучно зачинив величезні двері.

«Цей дзвін не тільки поставив жирний хрест на моїй прем’єрі, моїх планах, він перекреслив багато долі людей», – згадує Тетяна, ледве стримуючи сльози, що підступили до горла.

Сценарій життя, який не переписати

Бердянськ нещадно бомбили. Люди в паніці хапали найнеобхідніше і залишали місто – хто пішки, хто машиною, хто на попутках – якомога далі від цього жаху. Тетяна ж, не менш скута страхом, дозволити собі цього не могла. Її мама якраз перебувала на лікуванні у Запоріжжі, а на ній самій були маленькі доньки та бабуся.

«Тоді в мені ще не померла надія, що цей кошмар тимчасовий. Я вірила, що обов’язково все це незабаром закінчиться. Потрібно лише трохи почекати», – продовжує вона.

Не підштовхували до втечі Тетяну ані вимушене перебування з дітьми у підвалі, де вони ховалися від прильотів, ані прихід у місто росіян 28 лютого. Адже бігти було вже страшніше та небезпечніше.

“Вони могли стріляти прямо у вікна, якщо хтось включав світло”, – жінка продовжує ділитися страшними спогадами. Почалися проблеми з ліками та продуктами. Щоб отримати заповітну булку хліба, треба було на холоді простояти в довжелезній черзі не одну годину.

А потім зателефонував уже на той момент колишній чоловік Тетяни, батько їхніх дочок.

«Ти маєш вибиратися звідси, бо скоро не буде й зв’язку. А ти ж знаєш, на що вони здатні щодо сімей українських військовослужбовців», – нагадав Тетяні колишній чоловік, який перебував на фронті. Він допоміг їй вийти на одного з місцевих перевізників, завдяки якому з’явився шанс вибратися з цього пекла. Нехай і за тисячу гривень із кожного пасажира.

“Це ще було нормально. Сьогодні, щоб поїхати до окупованого Бердянська, треба викласти близько 20 тисяч в один бік з пасажира». Тетяна замовкає, їй боляче. Адже там, у рідному місті, під обстрілами та за відсутності елементарної сирени залишилися її мама та бабуся. Так вони вирішили самі.

Довга дорога через пекло

Це була найважча «подорож» для Тетяни та інших людей, які перебували в машині. Ніхто не знав, чи подолає цей шлях.

Мікроавтобус гальмували на кожному блокпості, доводилося відкуплятися від окупантів. Але й ці вимушені винагороди не рятували чоловіків від принижень. Їх виводили надвір, змушували роздягнутися, речі викидали та тримали під дулом автоматів.

І, ось, нарешті, до їхнього автобуса увійшов український військовий.

«Після його вітання рідною українською плакав весь автобус – діти, жінки, чоловіки. Плакали від пережитого і від щастя одночасно», – у Тетяни знову зрадницьки навертаються сльози.

Вони вийшли з автобуса і, як ніколи, раділи весняному сонцю.

«Ніколи раніше я не бачила красивішого сонця і соковитішої трави. Мені не забути цей квітень», – наголошує Тетяна.

Доба їм знадобилася для того, щоб дістатися на підконтрольну Україні територію Запоріжжя, а вже звідти молода жінка з двома дітьми за допомогою волонтерів прибула до Болграда – міста, де колись народився її чоловік, жила свекруха, і яке стало другим будинком для Тетяни та її доньок.

Про любов до Болграда та ліберті України

«Болград зустрів мене та моїх дівчаток тепло. Скажу більше – все складалося просто чудовим чином. Одній з моїх дочок знадобилося трико для танців, про що я запитала у гуманітарному центрі, де ми періодично отримували допомогу у вигляді продуктів та гігієни як переселенці. Мені рекомендували звернутися до керівника хореографічного колективу «Натхнення» Вікторії Володимирівни Алавацької. Так ось мені не тільки позичили трико, а й запропонували роботу в Центрі культури та дозвілля, про що я навіть і не мріяла», – обличчя Тетяни осяє.

Для неї це стало справжнім щастям, щастям відродження та повернення у своє середовище. Творче.

«Спочатку я вела сторінки Центру у соцмережах. А потім мені запропонували заспівати. І помчало. У липні я вже дебютувала на сцені як ведуча заходу, на День працівників культури цієї осені навіть поставила номер… У мене все добре, я сповнена надій та віри завдяки людям, з якими працюю, які мене оточують у Болграді», – щиро зізнається Тетяна.

Мало того, нещодавня поїздка Тетяни для участі у зйомці «Ліги сміху», яка проходила в столиці, лише остаточно зміцнила її нехай і в пізній, але справжній любові до маленького провінційного містечка в Українській Бессарабії.

Нагадаємо, наприкінці листопада культорганізаторку Центру культури та дозвілля Болградської міської ради Тетяну Жужукову її давні друзі – команда ХПЗЯ з Бердянська, неодноразові фіналісти різних Ліг КВК, а з 2020-го – команда популярного гумористичного чемпіонату «Ліга сміху», запросили дебютувати у зйомках музичного конкурсу.  Бо на той час залишились без вокаліста.

Звісно, Тетяні було страшно, адже у шоу такого формату раніше не доводилося брати участь. Але й від можливості спробувати себе вона не відмовилася.

«Я сама була в шоці від себе. Зйомки тривали кілька днів, ми добре попрацювали, не гірше відпочили. Але, чітко пам’ятаю, як я засмутилася, що рейси на Одесу скасовано через негоду. Я прям дуже-дуже почала нудьгувати, я хотіла швидше повернутися в Болград. Хоча ще до війни стосовно Болграда відчувала прямо протилежні почуття», – ділиться Тетяна Жужукова.

Зустрівши в рідному Бердянську майбутнього чоловіка, створивши з ним сім’ю і народивши двох дочок, Тетяна всіляко чинила опір його пропозиції переїхати жити в його рідний Болград.

«Ну, що я там втратила? Ну які там перспективи – для мене, дітей?», – переконувала вона чоловіка в тому, що це не їхній варіант. І це точно не для такої творчої натури, як Тетяна. Тепер усе по-іншому.

«Я наповнена тут, мені хочеться творити постійно щось нове, тішити глядача. Напевно, тому що я тут щаслива, щасливі й мої діти. Вони мають непогані успіхи у навчанні», – доповнює Тетяна.

Втім, до успішності дітей після пережитого та побаченого вона почала ставитися набагато лояльніше. І це не єдина її трансформація.

«Я навчилася цінувати кожен день і кожну нагоду, радіти якимось дрібницям. Мені хочеться бігти на роботу, і я сподіваюся, це почуття не покине мене. Ще я почала цінувати власний спокій, не замислюватися про те, що скажуть інші», – зізнається Тетяна.

А як же можливість підкорити  столицю?

«Поки що мене влаштовує ось так зриватися періодично туди в якісь відрядження. Адже я ще не до кінця підкорила Болград», – усміхається жінка. А після з усією серйозністю запевняє, що має намір все ж таки тут уже поставити свій мюзикл «Ліберті». Це її мрія. Для її здійснення Тетяна навіть уже переклала всі написані раніше тексти з російської на українську.

До речі, ще до війни поставити цю музично-хореографічну постановку Тетяну наштовхнула, за її визнанням, її ворожість до радянського виховання, яке, на її думку, пригнічувало особистості молодих людей. Адже вони мали вибудовувати своє життя, дотримуючись загальної шаблонності тієї епохи: «як батько чи мати скаже».

«Так було покалічено чимало душ, і без війни. Хто повставав проти диктаторського виховання, ставали ізгоями суспільства. Але не менше пропало й тих, хто пішов за настановами батьків у виборі майбутньої професії, відмовившись від свого істинного «я». Такі люди, навіть якщо й досягали кар’єрних висот, у душі залишалися глибоко нещасними, бо невільними. І, на жаль, серед них чимало було тих, хто це нещастя топив або в алкоголі, або пригнічував за допомогою інших згубних засобів. Адже ліберті – це саме свобода, яку має забезпечувати нам наша держава. Це ті свободи, які прописані у наших законах: свобода слова, релігії, масової інформації, на працю тощо», – пояснює основне посилання свого твору Тетяна Жужукова.

Це та свобода, яку сьогодні забирає в українців той самий монстр із бункера, і яку всіма силами, ціною свого життя здобувають наші захисники.

«Я все одно поставлю своє «Ліберті», а наші захисники обов’язково повернуть нам нашу свободу», – упевнена незламна Тетяна Жужукова.

Нехай буде так!

Фото “БІ” та з особистого архіву Тетяни Жужукової