Веде блог у соцмережах, займається фотографією, керує автомобілем та руйнує стереотипи – інтерв’ю зі старообрядницькою матушкою родом з Кілії

В Бессарабії доволі поширена унікальна старообрядницька (у побуті – липованська) віра. Саме сюди багато років тому у вигнання прибули послідовники релігії, яку у 890 році започаткував в Київській Русі князь Володимир. Вони були репресовані або гонимі через те, що категорично не сприйняли запроваджену у 17 столітті реформу церкви, яка передбачала спрощення на “західний лад”. З того часу липовани розпочали з нуля своє життя подалі від влади, побудувавши для себе нові міста і села, звівши величні храми, зокрема й на півдні сучасної Одещини, а сьогодні, мабуть, як ніхто інший, бережуть свою релігію та культуру, трепетно передають її з покоління у покоління. “Бессарабії INFORM” пощастило поспілкуватися з молодою представницею старообрядництва, уродженкою Кілії Маргаритою Яровою, яка у 26 років стала липованською матушкою Храму Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього села Великоплоське Роздільнянського району Одещини.

Що цікаво, дружина священника одночасно є й взірцем цієї давньої віри, й – новатором, руйнівницею стереотипів та завзятим амбасадором старообрядництва. Вона активно веде блог про життя сім’ї священника в соціальних мережах, водить автомобіль, дбає про сім’ю, зокрема трьох діток та чоловіка, веде домашнє господарство, має власний заробіток, розвиває хобі, відроджує недільну школу і, звичайно, сумлінно виконує свій християнський обов’язок. 

Майбутня матушка народилася в місті Кілія у звичайній, не дуже релігійній сім’ї. Закінчила тут місцеву школу. Ходити у старообрядницьку церкву (не тільки на великі свята) почала у старших класах.

– Що передувало рішенню стати більш релігійною людиною?

– У церкву почали ходити брати, мама. І я разом з ними. Але сказати, що щось розуміла, надто цікавилася, не можу. Але ходила. Саме глибоко та за власним бажанням прийшла у храм на другому курсі університету (навчалася на факультеті іноземних мов в Університеті ім. Ушинського в Одесі). Це вже був виважений крок. Щонеділі ходила, цікавилася, вивчала, дізнавалася.

– Так, мабуть, і познайомилися з майбутнім чоловіком?

– Так. Він на той час був читцем. Ми почали спілкуватися у спільній компанії молоді нашого віку. Ходили разом гуляти, було багато спільних інтересів. Згодом почали бачитися поза компанією. За кілька місяців запросив мене разом зі ще кількома друзями до себе на малу батьківщину – у Тираспіль. Там познайомилася з його батьками. Чомусь не одразу зрозуміла, що це було саме знайомство з батьками (сміється – ред.), якось занадто легко до цього віднеслася. Познайомилася також з кращим другом майбутнього чоловіка, священником, та його матушкою. Тоді вона мені сказала, що я маю розуміти, що мій хлопець – кандидат у священнослужителі, тож, якщо ми плануємо одружитися, то я маю усвідомлювати відповідальність, яка на мене лягає.

– Така роль у перспективі Вас не лякала?

– Ні, страху не було взагалі. Можливо, через незнання усієї серйозності цієї ролі. Кажу їй: “без проблем, я не проти”. Я дійсно була не проти. Я точно розуміла, що він кандидат у священство, і мене це не бентежило. Хоча ніколи спеціально не задавалася ціллю стати дружиною священника (протилежне дуже часто зустрічається). Мені, у першу чергу, була важлива людина, яка поряд, і готовність моєї половинки прийняти православну старообрядницьку віру. Наше весілля було простим: вінчання, невеличке свято для найрідніших. До речі, розпис був лише рік потому, коли ми вже чекали на нашу першу донечку. Тут все було максимально просто: прийшли, поставили підписи, забрали свідоцтва і пішли додому.

– Як все ж відбулася найважливіша зміна  у вашому житті?

– В якусь мить (через шість років після одруження) ми морально доросли до цього рішення. Тоді в нас вже було двоє діток. Прийшло розуміння, що звичайне життя зі звичайною роботою вже не покриває усіх духовних потреб, воно втрачає сенс. І якраз тоді прийшла пропозиція очолити прихід у храмі у селі Великоплоське (Роздільнянський район Одещини, кордон з Молдовою). До цього ми вже отримували кілька пропозицій, але саме з Великоплоським співпали їхня пропозиція та наша готовність.

– Чи не важко було після великого міста приїхати у глибинку?

– Я б не сказала, що це глибинка. Це центр громади. Тут є й магазини, й школи, й дитячий садок. Мені тут подобається. Це, у першу чергу, чисте повітря, свіжі, корисні овочі з власного городу, свої курочки, свої яєчка, можливість придбати домашню продукцію за нормальними цінами. Мені завжди хотілося, щоб мої діти (зараз їх вже троє: дві дівчинки – шестирічна Домніка, чотирирічна Єфимія та п’ятимісячний синочок Лука) жили в такому екологічному середовищі. Трохи не вистачає дозвілля для них, але що робити – забезпечуємо його власними зусиллями.

– Що Ви відчували, коли постали перед парафіянами матушкою? Чи важка для Вас ця роль?

– Це було непросто тоді, і непросто зараз. Якщо інші жінки у нашому приході почуваються більш вільно, на них не накладені обмеження, на них не дивляться, як на взірець, то у моєму випадку доводиться відповідати статусу. Я не можу говорити, що потрібно ходити у спідниці, а при тому носити штани. Я маю бути на рівень вище за дисципліною, ніж усі інші. І це постійна робота. Дивляться на мене, на чоловіка, на дітей: хто як одягнений, хто як поводиться, хоча особисте життя – це особиста справа кожного, але я все ж розумію, що це сприймається інакше.

– Від чого Вам довелося відмовитися зі зміною статусу?

– Від стабільності. Хоча в мене стабільна нестабільність (сміється – ред.). Чоловік зараз працює на два приходи, ще окормлює одеський приход. Графік служб завжди нестабільний, тому, якщо раніше в мене був чоловік вдома в один і той самий час, з віхідними і святами, і я могла розраховувати на його допомогу, то зараз я бачу його рідко. І мені це важко дається.

– А чи з’явився у Вас бар’єр у спілкуванні з родичами, близькими людьми, друзями, особливо, якщо вони іншої релігії?

– На щастя, ні. Всі мої близькі люди, зокрема подруги, прийняли мій вибір. Усе як раніше.

– А як до Вас віднеслися парафіяни більш старшого віку? Їх не збентежило, що священник і матушка – такі молоді?

– Навпаки. Парафіяни дуже бояться, що ми поїдемо, покинемо їх, адже дивуються, як такий молодий та перспективний священник обрав маленьке село. На щастя, лише з’являються нові охочі ходити в храм. Також розвивається недільна школа, куди постійно залюбки приходять нові діти – за ними підтягуються і їхні батьки. Намагаємося підтримувати таку атмосферу, аби всім було комфортно – і постійним парафіянам, і новеньким.

– Питання, яке для мене особисто є дуже цікавим: як Ви наважилися на ведення власного блогу в Інстаграмі? 

– Коли ми переїхали у Великоплоське, розуміла, що ми – нові люди, публічні люди, якими будуть цікавитися. Тому очікувала, що можливі якісь чутки, перекручені факти тощо. Я вирішила, що краще бути першоджерелом інформації. Простіше пояснювати одразу всім, аніж кожному окремо. Разом з цим хотіла познайомити односельців з нами та більше розповісти про нашу віру, що вона не така, якою її вважають незнаючі люди.

– А це не стало причиною негатива з боку парафіян? Чи не суперечить демонстрація особистого життя та взагалі активне користування соціальними мережами – статуту віри?

– Було! Було дуже багато суперечок з цього приводу. Багато хто мене змушував перестати писати та казали: “Ти оприлюднюєш дуже суперечливу інформацію! Що ти взагалі робиш? Ти пишеш надто відверто! Ніхто не робив такого – і ти не роби”… Людей лякало щось незвідане. І через те, що вони просто не бачили такого раніше, були впевнені, що так робити не можна. Звичайно, були й люди, які сприйняли мій блог чудово – як джерело корисної інформації, можливість ставити питання мені, священнику. Для мене були важливими дві речі: що це мені цікаво, і що мене підтримує мій чоловік. Коли цей хейт дійшов апогею, ми вирішили звернутися до голови Древлеправославної Церкви України Архієпископа Київського та всія України Никодима за благословінням на таку діяльність. І він не тільки благословив, а й назвав цю справу “важливою та потрібною”, адже людей необхідно просвіщати.

Тут хочу зазначити, що дуже великий вклад у мій блог – саме мого чоловіка. Невидимий, але дууууже значимий. Він мене консультує з приводу будь-яких питань стосовно віри – розповідає, радить, де і що шукати. Іноді навіть пишу під диктовку те, що він каже. Думки, емоції, почуття – це у блозі лише від мене, а виважена інформація та відповіді на складні релігійні питання – це він. Я просто роблю “технічну роботу”, оформлюючи це у текст або розповідь. Також він оцінює мої тексти з точки зору читача, аби це легко й однозначно сприймалося людьми. Тож він – мій головний редактор. Це, звичайно, додаткове навантаження до його й без того важкої роботи, але він це робить для мене.

– Наскільки Ваш блог розвинений станом на сьогодні?

– Настільки, що я й уявити не могла. Географія моїх підписників дуже широка. Є постійні читачі навіть з інших країн, кому цікаві старообрядницька віра та життя сім’ї священника. Я не ставила таких цілей, від чого вдвічі приємно.

– Що несе Ваш блог у суспільство?

– Я намагаюсь цікаво та ненав’язливо нести Слово Боже. Не пропагандою, яка зазвичай відштовхує (я й сама таке проскролюю), а так, аби віра була близька, зрозуміла та цікава. Тут насправді стільки неймовірного! Наша віра така глибока і захоплююча, але, на жаль, захована за мішурою якихось незрозумілих переконань, забобонів та стереотипів. І це дає результат. Ми постійно бачимо у нашому храмі нових прихожан, які раніше з якихось причин вважали, що не можуть його відвідувати, отримую повідомлення від людей, які мешкають далеко, але по-новому відкрили для себе старообрядництво. Також відгукуються підписники, які спостерігають за змінами у храмі та виявляють бажання допомогти у цьому фінансово. Зараз ми робимо капітальний ремонт, якого будівля не знала з самого будівництва, а це більше 200 років. Тож можу бути впевнена, все не дарма.

– У Вас у блозі є цікава рубрика – “руйнування стереотипів”. Вдається переконувати людей? 

– “Ламати” їх не важко, але це – постійний пошук достовірної інформації. Адже потрібно пояснити обґрунтовано, а не лише відповісти “так” чи “ні”. Мені писали, що ми не справжні старообрядці, адже вони живуть десь у лісах, не користуються благами цивілізації, і що це взагалі вимерла релігія, яка існує тільки в книгах. І надсилали дуже багато забобонів, які, як виявилося, не мають нічого спільного з нашою вірою, варто тільки звернутися до потрібних джерел, аби це перевірити.

– Окрім того, що Ви є матушкою, у Вас троє чудових діток, є домашнє господарство (птахи, город), Ви ще примудряєтеся мати власний заробіток та розвивати цікаве хобі. Розкажіть про це. 

– Взагалі я людина дуже захоплена. Дуже люблю навчатися чомусь новому, але не все вдається довести до професійного рівня через брак часу. Хоча вже дуже давно, років десять, захоплююсь фотографією. Близько чотирьох – професійною ретушшю чужих фоторобіт (це мій додатковий заробіток). Зараз вирішила більш професійно опанувати саме мистецтво фотографії – проходжу курси, практикую вдома. Безпосередньо цікавить формат ньюборн – зйомка новонароджених діток.

Окрім цього, з того моменту, як я стала матушкою, ми з чоловіком почали створювати релігійну літературу – робимо брошури, просвітницькі листівки, видавали книги, друкували календарі для нашого й сусіднього приходів, а також бажаючих в межах України.

– Щось змінилося у Вашому житті, в храмі з початком війни в Україні? Зараз суспільство збентежено зв’язком частини церков з москвою. Чи стосується він Вашого храму?

– Офіційна назва нашої церкви: Древлеправославна Церква України (скорочено ДЦУ). На сьогоднішній день ніякого спілкування з москвою, дякувати Богу, не маємо. Наші молитви спрямовані до Бога, і просимо ми мира, допомоги нашій державі у боротьбі з супостатами. На липованів часто кажуть, що вони руські. Так, руські, але виключно від слова Русь, а Русь є Київською! І навіть служби у нас відбуваються церковнослов’янською, а не російською.

– А можете пояснити простими словами, чим відрізняється православна старообрядницька віра від звичної багатьом православної новообрядницької церкви?

– Ми православні зі спільним минулим. З часів хрещення Київської Русі і до реформ патріарха Нікона ми були одним цілим. Коли в церкві почали відбуватися реформи, частина людей, які відмовилися їх приймати, продовжили служити за тими правилами, які були. Без змін.

З видимих відмінностей, які будуть зрозумілими пересічному громадянину, це зокрема наступні: у старовірів двопале хресне знамення (хрестяться двома пальцями), у нововірів – трипале; у старовірів значно довші служби та більша кількість молитов: у старовірів збережені доземні поклони, у нововірів – скасовані; липованські обряди дуже відрізняються тривалістю та змістом (хрещення, вінчання, поховання); у старовірів більш суворі правила відвідування храмів та християнських обов’язків, більш суворі вимоги до одягу для відвідування храму тощо. З цього може здатися, що старообрядницька релігія складна та незрозуміла, але це не так. Я вважаю її більш глибокою та повною. Власне, сама назва старообрядці похідна від двох слів: старий обряд, мається на увазі той, що був до реформ.

– Дуже вдячні вам за цікаву розмову. Дійсно, з Вашою допомогою вдалося побачити старообрядництво з категорично іншого боку. Наостанок хотілося б почути Вашу думку, чому віра є важливою і має бути в житті людей?

– Християнство наповнює життя сенсом, яким не може наповнить ніщо інше. Навіть для людини, у якої, начебто, все є, без віри буде порожнеча, здаватиметься, що чогось не вистачає. І ця порожнеча гнітюча, і її не заповниш нічим іншим, як би не намагався. Аби заповнити – потрібно звернутися до Бога, познати його через Писання, Біблію. Я не кажу, що лише релігії достатньо для повноти душевної, але і без неї неможливо. Вона є надзвичайно важливою, адже дарує нашій душі можливість безкінечного життя.