Про війну та повернення до цивільного життя: відверта розмова «Бессарабії INFORM» з аккерманцем, який воював на передовій

Немає такої родини в Україні, чиє б життя не змінила війна. Військові дії, що почалися ще у 2014 році, тривають і досі, але найзапекліше протистояння, найжорстокіші бої з новою силою розпочалися після повномасштабного вторгнення російських окупантів у лютому 22-го. На жаль, багатьох захисників ми втрачаємо на війні, інші ─ після отриманих поранень уже не можуть продовжувати боротьбу в «гарячих» точках і повертаються додому ─ або до цивільного життя, або до місцевих військових частин. Саме про одного з таких Воїнів світла ─ військовослужбовця Білгород-Дністровського РТЦК та СП Ігоря Загорняка, який отримав поранення та повернувся до рідного міста, ітиме мова далі. До 24 лютого 2022 року хлопець жив звичайним цивільним життям, проте той зимовий ранок змінив все. В інтерв’ю «Бессарабії INFORM» 29-річний мужній воїн розповів, що спонукало його піти до війська, наскільки змінилось його життя, та що планує зробити після нашої Перемоги.

– Пане Ігорю, розкажіть про себе, чим займалися раніше?

– Я – місцевий, з міста Білгород-Дністровський, мені 29 років. До повномасштабної війни займався звичайними справами, жив простим цивільним життям, працював. І вийшло так, що після 24 лютого (2022 року – ред.) пішов до лав Збройних Сил України, ─ ділиться військовослужбовець.

– Як Ви для себе прийняли таке важливе рішення: піти служити до армії?

– Зранку 24 лютого зателефонували мені батьки, сказали: «Почалась війна». Мати була в сльозах, була повна паніка. Але 24 лютого не встиг потрапити, тому 25 лютого прийшов до Білгород-Дністровського РТЦК та СП. Так і потрапив, ─ скромно розповідає Ігор.

– Тобто це було добровільне рішення?

– Так, це було цілком свідоме та добровільне рішення. Я хотів захищати країну! ─ У цей момент в трохи стомлених очах військового з’являються вогники, які, безумовно, переконують у впевненості та правильності прийнятого рішення.

Ігор розповідає, що сумнівів не було, було лише трохи жаль, що не встиг потрапити до «військомата» саме 24 лютого ─ втратив цілий день. Після пережитого на війні Ігор знає, що день ─ це не так уже й мало.

– Як саме Ви потім потрапили у «гарячі» точки, де велися бойові дії?

– Після підготовки у Білгород-Дністровському РТЦК, в Кропивницькому і в Одесі був направлений до бойової частини, де вже мав змогу брати участь у бойових діях. Служив у сухопутних військах.

Подробиць Ігор Загорняк розповідати поки що не готовий ─ надто свіжі спогади про все, що довелося побачити й відчути.

– Що допомагало та підтримувало, коли Ви знаходились у місцях ведення бойових дій?

– Думки про дітей, про сім’ю. Єдине, що там рятувало, давало стимул жити далі. І виконувати ті задачі, які перед нами ставили. Крім того, там дуже відчувається втома ─ і фізична, і моральна. Дуже тяжко, але звикаєш до всього.

Як наголошує Ігор Загорняк, саме усвідомлення того, заради кого він пішов на війну, було для нього тим поштовхом іти вперед, не озираючись.

– Якби Ви могли повернути час назад, знаючи вже, що Вас чекає, Ви б стали до лав ЗСУ знову?

– Так, звичайно, – без тіні сумніву і, навіть не на секунду не замислившись, відповідає Ігор. – Знову став би на захист України, аби захистити наших дітей.

– З досвіду людини, яка пройшла такий непростий шлях: що на Вашу думку є найважливішим для військовослужбовця після повернення із зони активних бойових дій?

– Після повернення звідти найголовніше ─ це підтримка і реабілітація. Чи відчуваю я цю підтримку тут, у Білгороді-Дністровському? Десь так, десь ні. Все-таки тяжко… Завжди важко повертатися до цивільного життя, спілкуватися з тими людьми, які не розуміють, що там відбувається, через що людина проходить. Відчувається деякий бар’єр між людьми з більш тихих регіонів та військовими, які повернулися з фронту.

Ігор Загорняк нікого не засуджує, розуміючи, що цивільним людям до кінця не зрозуміти тих, хто був у самому пеклі, а воїнам, що повернулись, не так уже й легко «переключитися» на буденність.

– Пане Ігорю, що Ви зробите першим після нашої Перемоги?

– Поїду в Ялту, ─ усміхається він.

Після цієї відповіді стає зрозуміло, що наші військові ні на мить не сумніваються у перемозі! І кожен, хто взяв до рук зброю, продовжують її наближати. Прийде час, коли ми всі скажемо їм «Дякую» не лише за те, що вони стали на наш захист, а за те, що здобули для нас таку очікувану Перемогу!

– Дозвольте йти? ─ по-військовому наприкінці нашої зустрічі питає Ігор.

– Дякую, що погодилися поспілкуватися. Всього Вам найкращого, бережіть себе!

Після спілкування з нашим захисником на серці радісно і сумно одночасно: клята війна забирає життя, калічить долі, але разом з тим ─ нам є ким пишатися, є кому дякувати за ще одну чергову добу хороброго протистояння російському агресору! Кожному, хто хоче побачити Перемогу, потрібно просто зазирнути в очі таким бійцям, як Ігор ─ незламним, нескореним та впевненим у тому, що ми обов’язково переможемо! В тих очах можна прочитати все: від болю розлуки з рідними до ненависті до ворогів, від щирої любові до України до цілеспрямованості та прагнення здолати російське зло, від моральної втоми до неймовірної жаги до життя. Саме в таких очах можна побачити нашу майбутню Перемогу.

*фото – “БІ” та особисті архіви Ігоря Загорняка