Рис, квіти, лелеки та вражаюча історія – чим ще прославляє Бессарабію “полунична столиця України”

Нещодавно “Бессарабія INFORM” розповідала про найполуничніше село України – Ліски Кілійської громади. У нашому спецфоторепортажі можна дізнатися про історію виникнення бренду та секрети вирощування найсмачнішої ягоди. Але не полуницею єдиною славиться цей населений пункт на узбережжі Дунаю. Сьогодні ви дізнаєтеся, як утворилося це село, чому саме воно стало чи не єдиним, де росте український рис, та чим ще воно відрізняється від інших сіл нашої країни.

Народилися Ліски, одне з наймолодших сіл Одеської області, у 1895 році. Але це не єдиний День народження. На жаль, так склалося, що населеному пункту довелося починати все заново через велику помилку радянської влади. Про історію кореспондентці “БІ” розповіла староста Галина Іванова, яка очолює село з 2010 року.

За її словами, точних даних, хто саме заснував село, немає, але відомо про перші родини, які переїхали сюди з Кілії. Зокрема Розтріпи, Белаус, Бужацікі, Корнієнко, Сіденко та Полякови. Вони отримали землі, які стали обживати, будувати домівки. Потрохи село розросталося, утворилася одна довжелезна вулиця – Придунаївка, яка була основною серед ще кількох меньших. Назва підказує, що вона простягалася вздовж самого Дунаю, довжина сягала 12 кілометрів (від Вилківської розвилки майже до Кілії). Домівки перших лісківців стояли близько до води. Багато років це було великою перевагою. Уявіть – прокидаєшся, виходиш на ґанок, а одразу перед тобою могутня річка… І воду було близько брати для господарських потреб, і худобу вигнати на водопій, і скупатися самому у літню спеку… Загалом у селі на початку його створення і розбудови було близько 700 дворів. Але все перекреслив один випадок.

У 1969 році через сильне замерзання і різке танення Дунаю сталося жахливе наводнення. Лід тоді намерз близько до сорока сантиметрів. Тодішня влада вирішила його розбити. Брила мерзлоти, які рушили з боку Ізмаїлу, зібралися саме в районі Лісків. Різко потеплішало, через що вода почала прибувати з шаленою швидкістю. Домівки, які стояли у води, були затоплені – більшість з них розсипалися, немов карткові. А з ними – усе, що було нажито людьми важкою працею. В крижаній воді псувалося майно, гинула худоба.

…На щастя, людських жертв тоді не було. Але після цього не стало і села. Майже усе населення виїхало. Основна масса – до Кілії, Шевченкового, Дмитрівки та Мирного. До речі, крига пішла лише після того, як її почали бомбити з моря. Після цього приїздила не одна комісія, і було вирішено будувати рисову систему, а також формувати дамбу, аби таке горе більше ніколи не повторилося. Відтоді на Кілійщині з’явилися унікальні рисові чеки, а у Лісків почалося нове життя.

Те, що можна було врятувати – врятували, інше – розібрали. Аби розселити мешканців тодішня влада завезла у село 320 “фінських будиночків”. Це – повністю дерев’яні хатинки, які ставилися на палях. Оскільки потрібно було покращувати демографічну ситуацію, майно безкоштовно запропонували усім охочим. Це заманило чимало нових мешканців, зокрема молодих сімей з різних куточків України та взагалі – усього Радянського союзу, які після одруження ще не нажили власної нерухомості. Декілька таких об’єктів досі збереглися у селі. Як приклад – приміщення сільської ради (нині старостинський округ).

Зазначимо, увага журналістів “БІ” була прикута до цієї незвичної хатинки ще до розуміння її історії. Попри поважний вік будівля дуже міцна, суха та тепла. Галина Іванівна розповідає, якось робили ремонт, потрібно було пиляти деревину – іскри летіли (!), наскільки вона міцна.

Хотіли посадовці сільради перебратися в інше місце, але не склалося. Розповімо, чому.

Спочатку покажемо вам сільську школу. Та таку, що не у кожному місті є.

За словами Галини Іванівни, коли вона прийшла на посаду головині (до цього працювала у бухгалтерії), в пріоритетах було запустити нову школу, адже у старенькій тіснилися понад 270 дітей. У самісінькому центрі як раз стояла гарна законсервована упродовж 27 років недобудова – майже повністю готова будівля, але було потрібно довести її до ладу: вставити вікна, зробити фасад, ремонт у середині, укомплектувати необхідним обладнанням та меблями.

“У квітні 2010 року приїхала перша комісія, а 1 вересня діти вже пішли у нову школу”, – пишається Галина Іванівна та зауважує, що щороку завдяки увазі керівництва ТГ та безпосередньо голови освіти територіальної громади вдається продовжувати укомплектовувати заклад новим обладнанням.

Але було повністю зроблено лише один блок цієї величезної будівлі, а є ще одне крило – блок “Б”. Там хотіли зосередити усе сільське самоуправління, напередодні війни навіть вже намітили план роботи. Але, на жаль, російські окупанти завадили і цьому. Досі працівникам старостинського округу доводиться тіснитися у фінському будиночку. Проте у цьому є переваги.

“Так, будівля сільради не нова, але дуже затишна і тепла. Ми там зробили сучасний ремонт. Але за першою нагодою, після Перемоги, все ж відремонтуємо другу частину школи, і буде в нас усе зосереджено в одному місці”, – вірить староста.

Керівниця з великим захватом розповідає про своїх підлеглих:

“Я пишаюся нашими людьми. В школі, у садочку такі гарні викладачі! Кожного тижня якісь події, дітки беруть участь у різних конкурсах, перемагають в них на рівні з дітками з великих міст. Комунальні працівники – просто “бджілки”. Взагалі, усі лісківці – невгамовні, роботящі, працелюбні, їм потрібно віддати належне. Вигідно-невигідно, навіть якщо прогоріли на чомусь кілька років – все одно будуть стояти на своєму і працею досягнуть результату. Керувати селом складно, у кожного  мешканця свій характер, але коли бачимо спільний результат – воно того варте”.

Під час спілкування з Галиною Іванівною повз нас у справах поспішала директорка закладу Ганна Лупонос. Ми запитали, як поживає лісківська “шкільна родина”.

Тоді тривала підготовка до випускного, тож було не до довгих розмов. За словами керівниці, цей рік, не дивлячись на жахливі умови, продиктовані війною, успішний для освіти села. Є двоє медалістів. Зазначимо, що один з них, Сергій Компанієць, за останніми даними, отримав найвищі 200 балів з Національного мультимедійного тесту – один з двох у всій Кілійській громаді.

Випустився з Лісківської школи цьогоріч і незвичайний учень – 43-річний військовослужбовець Володимир Смєшко, якому потрібна була повна середня освіта для отримання звання. Зараз наш Герой проходить лікування після важкого поранення.

Загалом, за словами Ганни Миколаївни, у закладі достатньо учнів, аби він працював, однак потроху зменшується кількість першачків, наближаючись до критичного мінімуму. Як і притаманно селу, з кожним роком меншає новонароджених. Хоча (що є відмінністю), дітей у Лісках все ж більше, ніж пенсіонерів (400 проти 380 осіб).

Знайшли притулок у Лісках і переселенці. На піку їх було 78, зараз вже лише 18. Лишилися в основному сім’ї з дітками. Одна родина ще чотири роки тому приїхала до Лісків з Сєвєродонецька, яке, на жаль наразі майже стерто з лиця землі.

В центрі села, окрім гарної школи, можна знайти ще кілька сучасних об’єктів. Нещодавно там з нуля побудували нову амбулаторію.

Навпроти розбито сучасний та дуже багатофункціональний парк – з фонтаном, дитячим комплексом, меморіальною зоною та місцями для відпочинку.

На досить невелике село є кілька магазинів, раз на тиждень працює базар.

Неподалеку лунає дзвінкий дитячий сміх у садочку.

До речі, перед ним стоїть гарна статуя дівчинки з конем. Розпитали про його історію. Виявляється, раніше, десь у 80-х роках, тут було близько п’яти тисяч голів великої рогатої худоби. З них 2000 – коні. Їх розводили на островах, а потім привозили у село. На жаль, з цією галуззю у лісківців не склалося. Наразі у місцевих мешканців є лише кілька вірних парнокопитних друзів.

Вкотре розповімо про дві пам’ятки, присвячені візитній картці Лісків – полуниці. Це відома майже на всю Україну автобусна зупинка у вигляді цієї ягоди, а також статуя жаби, яка сидить на полуничці. Першу побудували гуртом мешканці села за ініціативою головині, другу – викував для Лісків в знак любові колишній мешканець села. Детальніше про ці родзинки центра ми розповідали у минулій публікації.

Дивуються таким експонатам, сучасним будівлям, рівненьким вуличкам гості села. Саме туристів у Лісках буває мало, адже не кожен хоче трястися жахливою трасою Т-1607. Але багато хто зупиняється тут у справах – придбати полуницю або рис у сезон. За словами Галини Іванівни, зробивши справи, вони врешті решт підіймають голову, одивляються і дивуються, що у звичайному селі може бути так незвичайно гарно і затишно.

“Ми тут вже звикли до того, що в нас є, всім завжди хочеться більшого, але коли приїжджають до нас люди здалеку, дивуються, що у такому селі є така школа, такий гарний сквер, і цікаві такі споруди. Була б ще дорога…”, – коментує Галина Іванівна.

І дійсно, відсутність доріг – це найболючіша тема для місцевих. Від Кілії та Вилкового населений пункт відділяють лічені кілометри, проте доїхати до них – справа важка. В Кілію, наприклад, добиратися жахливою трясцею понад годину замість 20 хвилин. І не дай Боже комусь стане зле – до лікарні можуть не довезти… Про цю “дорогу болю” вже хто тільки не говорив. Зірвалося безліч спроб початку ремонту. І бувало таке, що ось-ось початок, і у село вже навіть заїжджала техніка, але в останній момент щось траплялося.

Востаннє розвернула ремонтників війна… Проте зараз за трасу заговорили знову. Новопризначений губернатор Одещини Олег Кіпер, як запевнив голова Кілійської громади Вячеслав Чернявський, після пояснення її важливості взяв питання під особистий контроль.

Викликає смуток поступове зникнення невеличкого селища Салман, яке колись було окремим населеним пунктом при Лісківській сільській раді, а зараз вважається просто вулицею. Цікаво те, що між нею та Лісками понад 12 кілометрів, але, знову ж таки, жахлива дорога.

За припущенням Галини Іванівни, аби у салманців була можливість з комфортом їздити в Ліски або Кілію, місцеві звідти не виїхали б. Колись там була своя школа, військова частина, а зараз – лишилися лише близько сотні будинків, заселено з яких менше третини. Інші використовують своє колишнє житло як дачі або приїжджають, щоб подбати про земельні ділянки. До речі, Салман – це частина тієї самої Придунаївки, яку свого часу затопило від стрімкого танення криги. І якщо велика вода не змогла змити з лиця землі селище тоді, це зробили час та обставини. Дивлячись на цей жахливий приклад лісківці хвилюються, що відсутність дороги потроху зробить те ж саме з Полуничною столицею….

Проте вони не втрачають надію та продовжують плекати рідну землю. Дуже гарно дбають селяне про свою прибудинкову територію, рясно насаджуючи які тільки можна квіти. Присягаємося, гуляти селом – одне задоволення: неймовірно пахнуть квіти, щебечуть птахи…

За словами Галини Іванівни, майже у кожний сезон можна побачити тут багато рослин – одні сезонні поступаються іншим, і село квітне до самої зими. Частина лісківців вирощує квіти професійно – на розсаду. За гарними видами пахучих петуній, троянд та лілій до Лісків їдуть здалеку.

Раніше тут можна було побачити навіть велику плантацію тюльпанів. Їх вирощував нині вже покійний місцевий мешканець. Староста запевняє, що від такого краєвиду аж дух перехоплювало, неначе опинявся у знаменитій Голландії… Продовжив його справу син зі своєю дружиною, але вони надали перевагу ліліям.

Мабуть, за велику кількість квітів та гарну атмосферу лісківців міцно полюбили лелеки. Не дарма кажуть, що ця пташка гніздо у поганому місці не зів’є. А тут їх аж шістдесят – мешкають ледь не на кожній п’ятій електропорі. А якщо їхати в напрямок Кілії – там ще близько 30 лелекових гнізд.

Романтики селу також додає й незвична традиція – місцеві пишуть на дахах імена пари, яка заявила намір побратися. Колись ми вже про це вам розповідали.

Значну роль у житті села грає велике і доволі популярне агропідприємство “Рис Бессарабії”. По-перше, воно дає роботу великій кількості місцевих мешканців – постійну або сезонну, по-друге, на вигідних умовах орендує землі місцевих пайщиків, по-третє, постійно бере участь у житті лісківців та населеного пункту у цілому.

Однак велике значення агрохолдинг має не лише для Лісків, а й – для усієї України, адже є одним з небагатьох в країні, хто спеціалізується на вирощуванні рису. На жаль, анексія Криму та окупація Херсонщини (або її наслідки) закрили доступ аграріям до рисових чеків, тож “біле золото” наразі можна знайти лише в Кілійській громаді, а біля Лісків зосереджена більша частина посівів.

Зараз підприємством керує Олег Образенко, який обійняв посаду після Вячеслава Чернявського – нинішнього голови Кілійської громади. Він погодився розповісти нам про ситуацію з українським рисом, а також – про проблеми, з якими рисоводи зіткнулися після повномасштабного вторгнення росії.

Нагадаємо, колись “БІ” вже робила фоторепортаж на “Рисі Бессарабії” у найвідповідальніший момент циклу – під час збору врожаю. Там ми пояснювали особливості вирощування “білого золота”. Найголовніша з них та, що рис постійно має бути під значним шаром води. Отже, рости він може лише у спеціально облаштованих місцях – у чеках. Це поглиблені земельні ділянки з ідеально рівною поверхнею ґрунту, навколо яких розташовані зрошувальні та скидні канали, аби була змога вчасно заливати рис водою, а також скидати її, коли того потребує цикл.

Окрім рису, на підприємстві вирощують інші злакові. По-перше, через те, що час від часу потрібно чергувати культури на земельних ділянках, по-друге, зараз – не найкращий час для рису, адже він – дуже коштовна та ризикова рослина.

На жаль, через військове вторгнення рашистів українські аграрії, навіть тихого півдня України, досі не відчувають стабільності, а для рису вона – найголовніше. За словами Олега Образенка, у сприятливих умовах на просторах Кілійської громади ця культура росте добре, але тільки-но щось йде не так, можна втратити все, що вклав. Навіть якщо перед самим збиранням врожаю щезне можливість заливати рис водою, збирати буде нічого.

“Можна ростити рис аж до серпня, витратити безліч ресурсів, вкласти велику суму коштів, а якщо раптом не стане можливості його поливати, все піде нанівець. Тому у перший рік повномасштабної війни замість звичних понад тисячу гектарів було засіяно лише сорок – аби забезпечити підприємство насінням на наступний рік!”, – прокоментував він.

Є ще одна дуже критична проблема, яка кілька років тому, ще до війни, торкнулася усіх рисовиків. Це дуже шкодливий бур’ян, який вбиває рис майже з самого початку – з фази кущення. Його завезли разом із насінням з Туреччини. Одразу його не було багато, але за короткий термін він поширився і вразив великі площі. Наразі препаратів, які б гарантували хоча б 90% знищення шкідника, немає. Рисоводи намагаються вирішити проблему сівозміною – засівають чеки тими культурами, які здатні побороти шкідливу рослину, аби за кілька сезонів знову отримати чисту землю під вразливий рис. За словами Олега Образенка, через цю заразу вже у 2021 році підприємство зменшило площі посівів з 1800 га до 1000. А далі сталася війна, і кількість засіяних гектарів знизилася до десятків. Рис замінили іншими культурами, які в разі чого не спровокували б підприємству великих збитків. На щастя, наші сільськогосподарські землі не зазнали ані ворожих обстрілів, ані якихось колапсів, тож вже наступний, нинішній, сезон став більш успішним – засіяно вже чверть звичних площ. Сподіваємося, ця тенденція буде продовжуватися, і Кілійщина згодом повернеться до рекордних посівів.

Вплинула війна і на ціну рису. Якщо до війни вона звалилася до мінімуму, якого не вистачало для бодай якоїсь рентабельності, то зараз вартість збуту білого золота більш варта того, аби вирощувати цю культуру. Проте ніхто не знає, що буде далі – ціна може стрімко впасти будь-якої миті. За словами нашого співрозмовника, на падіння ціни до війни впливав імпорт. По-перше, дешевого та несмачного китайського рису, який українські компанії не соромилися видавати за український. Також дещо завозили з Європи. Наразі торгівля з Китаєм зі зрозумілих причин зійшла нанівець, а європейський рис став ще дорожчим за український. Проте врожай з чеків Кілійської громади, а також незначна кількість з сусідньої Саф’янівської не покриває й мінімальної потреби України в цьому продукті, тож дефіцит будь-якого разу будуть компенсувати за рахунок імпорту.

Проте втрапити саме на кілійський рис вважається великою вдачею, адже він відрізняється гарними смаковими показниками та не злипається. Тим паче, що на “Рисі Бессарабії” віддають перевагу якісним та навіть люксовим сортам.

Разом з цим підприємство потерпає від нових викликів. Дуже кусаються ціни на воду, електроенергію, паливно-мастильні матеріали. До того ж доводиться постійно ремонтувати рисову систему, яка за десятків років значно виснажилася. Побудувати нову, за словами директора, – нереально. Невідомо, чи вдасться колись відпрацювати затрати, яких потребує будівництво.

Відчувається на підприємстві кадровий голод. Село маленьке, гарних фахівців знайти майже неможливо, а їхати у провінцію ніхто не хоче. Ледь-ледь вдається залучити  працівників з Кілії, але щоранку і щовечора їм доводиться долати дистанцію вкрай розбитою дорогою, тож мало хто витримує довго.

От як виходить, в яку галузь не поринь – завжди упираєшся в дороги. Скільки ж проблем вирішиться, коли траса стане проїжджаємою – і з бізнесом, і туризмом, і демографією, і багато-багато чим іншим. Тож побажаємо полунично-рисовій столиці якнайшвидше святкувати такий бажаний ремонт.