Кілієць в бесіді з ізраїльтянином українського походження розвіяв міфи про відсутність підтримки України країною “святої землі”

Відомий в Кілії громадський та культурний діяч, депутат міської ради, директор краєзнавчого музею Віктор Ченуша, який нещодавно знайомив читачів “Бессарабії INFORM” з румунською сусідкою рідного міста – Кілією-Вєкє, після спілкування з ізраїльтянином українського походження зламав стереотип байдужого відношення Ізраїлю до України. Виявилось, звідти лине дуже вагома підтримка, котра зібрала коло себе велику кількість схвильованих війною громадян країни “святої землі”. Далі текст автора без втручання. 

Ось уже майже рік у нашій країні лунають сигнали повітряної тривоги. Майже рік Збройні Сили України дають гідну відсіч армії, яка вважалася другою у світі. По силі, по озброєнню, по всьому, що є силою будь-якої армії світу. Що ж, росіяни стали першою армією у світі. Першою за мародерством, за пожадливістю, за вмінням воювати тільки з мирним населенням. Ось уже майже рік триває «триденна» війна.

Весь цей час наші ЗМІ розповідають про підтримку, яка йде практично з усього світу. І лише про одну країну або мовчать, або говорять напівголосно. Буває, втім, що кажуть на повний голос. Але виключно з образою. Ось, мовляв, не хоче держава Ізраїль допомагати нам.

Говорив днями із громадянином цієї країни, який дуже просив не називати його прізвище. Просто обмежитись однією літерою. Нехай він так і буде Юрій Р. Скромничає не тому, що боїться. Якби ви його побачили, то одразу зрозуміли б: ця людина не вміє боятися. У його біографії була служба в армії Ізраїлю, участь у бойових діях. Подальше – його розповідь.

– Коли це тільки почалося, першим бажанням було кинути тут все і вступити до української армії, щоб зі зброєю в руках захищати країну, яка є моєю Батьківщиною. Мій компаньйон Слава відмовив. Головні аргументи полягали в тому, що звідси я зможу принести моїй Батьківщині більше користі.

І закрутилось. Перші дні війни згадую з якимось навіть подивом. Розумієте, був неймовірний хаос. Як інакше можна пояснити те, що ми звідси, з Ізраїлю, вибудовували коридори, якими людей евакуювали з міст, яким загрожувала окупація. І справа була в, здавалося б, дрібницях – треба було просто звести людей. Тих, хто хоче виїхати, та тих, хто може їх вивезти.

Дуже багатьом тоді допомогли виїхати до Польщі, Чехії, Німеччини. Потрібно було просто допомогти людям зустрітись. Ну і бензин, звісно, я оплачував. На перший погляд – дрібниця, а насправді рахунок йшов уже на тонни. Власне, я оплачував, а фінансова допомога йшла від дуже багатьох ізраїльтян. Вони мені просто повірили, хоч завжди казав кожному, що готовий відзвітувати за кожну внесену ними копійку.

Я не входжу в жодну громадську організацію, просто хочу допомагати Україні, і це завдяки багатьом і багатьом людям виходить. Щиро пишаюся тим, що мені довіряють. Може, тому, що не хапаюся за якісь глобальні проблеми, а допомагаю точково. Тим, хто справді цього потребує.

Хоча… як відокремити мале від глобального. Чотири вантажівки дитячого одягу. Великий вантажний літак гуманітарної допомоги. Це мала чи велика допомога? Що у гуманітарці? Те, що справді необхідно. Памперси, ноші, крапельниці, бинти, лейкопластир. Іноді доходило до кумедного. Приїжджаємо до аптеки, а вони оптом не торгують взагалі. Розповідаємо, що це для України. Так ми у них все, що було в аптеці, скупили. Розумієте, різні міжнародні організації допомагають загалом країні, а я допомагаю конкретним людям.
І не подумайте, що допомагають лише вихідці з України. У нас досить міцна грузинська діаспора, то вони відгукнулися одними з перших. Насправді, нас багато, дуже багато. Тих, хто не просто готовий допомогти, а робить усе, що може, а часто й більше, ніж може.

Український офіціоз нас не помічає. Очевидно, це десь на рівнях високої політики. Може, так воно й треба. Я не знаю, чи це не мій рівень. Моє це конкретні люди, конкретна допомога.

Ось українське телебачення показує, які мітинги на підтримку України відбуваються у Франції, Англії, Німеччині та інших країнах світу. А те, що в нас люди виходять на вулиці з українським прапором, ніби й не помічають. Прикро? Так! Чи це вплине на мою допомогу Україні? Ні в якому разі. Робив, роблю і робитиму все, що можу.

Ото приїхали хлопці з України до нас на лікування. Вони руки-ноги на війні втратили. Так мої батьки поїхали до шпиталів, питали, що треба. А ті мовчать, соромляться щось просити у людей похилого віку. Так моя мама почала їм борщі варити, вареники ліпити. Так і розвозять із татом разом.

І ще один дуже серйозний момент. Інформаційну війну Україна якщо і не програє, то принаймні і не виграє. Тобто є ціла низка людей, які розуміють, що вся російська пропаганда побудована на брехні. Але є й ті, хто цього ще не бачить, ось їм росіяни мозок промивають щосили. І заборонами тут не допоможеш, треба протиставити цьому своє. Щоправда, все одно переможе, але боротися за це треба.

І про несерйозне. Є в нас в Ізраїлі люди, які влаштовують пікніки, на яких готують українські страви, співають українські пісні і цілком серйозно вважають, що цим вони допомагають Україні. У мене це викликає усмішку, але хай хоч так.

Говорив цими днями з людьми, яких у нас називаю статусними. Сказав щось на кшталт: коли Україна переможе у цій війні… то вони мене перебили: Україна ВЖЕ перемогла!

Так хочеться, щоб на мою Батьківщину більше не лізла ця російська погань. А ось як цього досягти – хай думають політики високого рівня.