“Як ся маєте, сусіди?”, – враження кілійця після першого візиту до румунської Кілія-Вєкє, яку з української Кілії видно через Дунай

Небагато хто знає, що з Кілії до Румунії рукою подати. З українського берегу Дуная в мікрорайоні СРЗ добре видно не тільки сусідній населений пункт та обриси його будівель, а й самих сусідів – румунів, навіть чутно їхні голоса. Колись люди мали змогу запросто плисти один до одного у гості, але згодом кордон зачинили. Тепер, щоб потрапити до фактично найближчого населенного пункту української Кілії, потрібно мати закордонний паспорт, об’їхати через найближчий пункт перепуску за 150 кілометрів від міста, а потім ще здолати немалу відстань Румунією. Свої враження від нещодавнього візиту в румунську коммуну спеціально для “Бессарабії INFORM” виклав депутат Кілійської міської ради, в.о. директора Кілійського краєзнавчого музею, журналіст Віктор Ченуша. Далі текст автора. 

Все починалося абсолютно буденно. Звичайний телефонний дзвінок від мого друга Вадіма Єфімова… Небуденним було питання.

• Хочеш поїхати у Кілію-Вєкє?, – запитався Вадім.

Слухайте, все життя бачите це місто за річкою, декілька років розповідати про операцію «Кілія-Вєкє»… Зрозуміло, що я радісно заволав у відповідь:

• Звичайно, хочу!

Вирішили скористатися паромною переправою. До Орлівки їхали по «великому колу», тобто, через Спаське і далі трасою. Це набагато довший шлях, ніж через Ізмаїл, але не будемо забувати про якість дороги. Виходить приблизно однаково за витраченим на дорогу часом.

Проїжджаємо повз п’ятнадцятикілометрову чергу фур.

Прикордонники, митниця. Спочатку наші, потім румунські.

Була думка одразу їхати на Кілію-Вєкє, але здоровий глузд переміг. Справа йшла до ночі, дорога абсолютно незнайома, тож вирішили зупинитися на ночівлю в Тулчі. Вечеря, а скорше пізній обід, тому що він складався з чорба де буртэ – традиційний румунський суп з коров’ячого шлунку (точніше, рубця) – та не менш традиційні румунські мітітеї. Ну і, чого приховувати, деяка кількість пива «Ursus”.

Зазначу, що у нас до мітітеїв подають зазвичай томатний кетчуп, а у румунів до них іде гірчиця – muştar. Тільки на відміну від нашої – такої, що очі виїдає, – у румунів гірчиця солоденька. До речі, наш вояж вийшов дещо з гастрономічним нахилом. Але, на моє глибоке переконання, кулінарна культура є дуже важливою складовою національної культури взагалі. До того ж и Вадім, і його син Стас, та і я небайдужі до того, щоб смачненько поїсти. Тож, вибачайте.

Потім прогулянка вечірньою Тулчею. В місті саме продовжується масштабна реконструкція набережної. Востаннє я бачив її ще в дев’яності роки минулого століття і не можу сказати, щоби набережна виглядала занедбаною. Але щось там румунам не сподобалось, і от – реконструюють. Має бути дуже пристойно. Потім ніч у готелі. Цілком нормальному, але без якихось там витребеньок.

А от і ранок. Одразу в дорогу. Навіть не поснідали (до чого я особисто ставлюсь негативно). Якщо ви побажаєте прокласти у всемогутньому Google автомобільний маршрут з Тулчі у Стару Кілію, то у вас нічого не вийде. Тобто, Google напише, що прокласти такий маршрут не є можливим. І це буде щира правда, тому що є одна деталька – паром, що доправить вас з міста на протилежний берег Дунаю, де ви зможете зануритись у майже дику природу.

«Майже» тому, що присутність людини відчувається досить сильно. Справа в тому, що йдуть великі дорожні роботи. Раніше доїхати сухопутним шляхом до Кілії-Вєкє було досить проблематично. Звичайна грунтівка, яка після дощу перетворювалася на непереборну перешкоду. Зараз все інакше. Вже укладений гравій великої фракції, він затрамбований котком і нині їдуть і їдуть вантажівки з мілкою фракцією. Її висипають на дорогу, вирівнюють і, перед тим, як трамбувати, спеціальна машина поливає камінці водою! Вочевидь, так вимагає технологія, щоб дорога прослужила довгі роки. Мені просто цікаво, скільки знадобиться часу, щоб залити все асфальтом і подорож стала абсолютно комфортною.

А в умовах, що існують на сьогодні сімдесят з чимось кілометрів ми долали майже дві години. А от вам ще одна цікава деталь: дорогою ми проїхали декілька зовсім уже невеличких сіл. Так от, початок села позначався не тільки дорожнім знаком, але й асфальтом, тобто, всі дороги по селу вже заасфальтовані аж до знаку, що позначає закінчення села.

Мало не забув. Дорогою нас зупинили на посту прикордонної поліції та почали розпитувати, куди їдемо? з якою метою? де зупинимось? При цьому слід розуміти, що ні ми румунською, ні вони українською не володіємо. Від слова «зовсім». В нагоді стала англійська. Маю сказати, що у румунів дуже цікава вимова вона дуже, на мій розсуд – занадто, м’яка.

Ви ж розумієте, що нині ми дуже багато інформації знаходимо, та й тримаємо, в телефонах. Всі наші спроби показати в телефоні, що заздалегідь зробили замовлення житла через booking, виявились марними. Саме в районі поліційного посту сигнал повністю відсутній. На наше щастя, до посту під’їхав офіцер прикордонної поліції на дуже румунське прізвище Данілов і справа пішла. На зворотному шляху знову зустрілися з ним, просто їхав назустріч. Зупинились, поспілкувались. Щиро подякували дійсно чудовій людині.

І от! Нарешті! Кілія-Вєкє. Ми звикли до того, що це – місто. Насправді – село. За статистикою мешкають тут 2089 осіб. У порівнянні з нашою громадою, це трішечки більше, ніж у Лісках (1912 осіб),  але менше, ніж у Дмитрівці (3011). Для порівняння взяв найближчі за кількістю населення села громади.

Одразу скажу, що, коли користуватись критеріями «подобається – не подобається», то без будь-яких сумнівів – сподобалось! Є речі у відверто занедбаному стані. Але всі негаразди переважує намагання мешканців розвивати свою малу Батьківщину.

Для прикладу. Порахуймо готелі нашої рідної Кілії. В мене вийшло чотири. Можливо, якийсь не пригадав. У Кілії-Вєкє готелів взагалі немає. Але не поспішайте. Є Пансіони і Будинки. Мовою оригіналу Pensiunea та Casa. От таких налічується рівно дев’ять. Вдвічі більше, ніж у нашій Кілії, враховуючи, що населення там вдесятеро менше.

Розглянемо детальніше. Ми зупинились в Pensiunea Califarul Alb. Це дев’ять номерів від двох до чотирьох місць. Зрозуміло, що в кожному номері є унітаз, душ, кондиціонер, холодильник, телевізор. Постільна білизна абсолютно чиста, ліжка зручні. Безкоштовний Wi-Fi. Двір просторий, є місце для парковки автотранспорту. Досить великий басейн.

З мінусів – за сніданок довелось заплатити окремо. І не дуже приємний у спілкуванні чоловік – адміністратор. Склалося враження, що зазвичай він спілкується з рибалками, що приїжджають на вихідні половити рибку, а іноземці (навіть сусіди) для нього – дивина.

Про дуже великий плюс. За статистикою 0.5% мешканців Кілії назвали рідною українську мову. І треба ж було такому статися, що куховарка пансіону виявилась українкою. Під час спілкування, зрозумів, що говорити їй не дуже просто, часом важкувато добирала слова, але розуміє мову дуже добре і дуже приємна в спілкуванні жіночка.

А потім ми побачили Pensiunea Casa Chilia Resort & Spa і дуже пожалкували, що не зупинились саме там. Так, це дорожче, але умови відповідають підвищенню ціни. Одинадцять одно- та двомісних номерів, обладнаних за найвищими стандартами готельного бізнесу. І це не мої забаганки, а думка цілком поважних в цьому бізнесі осіб.

Зрозуміло, що погуляли вулицями досхочу. А погода спекотна. А пити хочеться. Як води, так і, знов вибачайте, пива. Почали шукати пристойну крамницю, і натрапили на майже супермаркет. До наших АТБ, Точки чи Копійки йому за масштабами далеко, але вибір цілком пристойний. В торговій залі пиво в пляшках, а на майданчику поруч – розливне Heineken і Ciuc – обидва місцевого (тобто, румунського) виробництва. Для шанувальників цього напою біля майданчику два безкоштовних (!) туалета. Декілька столиків під тентами. За маленьким п’ють пиво чоловіки, за великим – компанія дітей ласує морозивом. Ніхто нікому не заважає.

Побачили дівчинку років семи-восьми. Русява така, ще й зачіска вигоріла на сонці. Підійшла її мама і, якось абсолютно невимушено, зав’язалась розмова. Спілкувались англійською. Виявилось, що магазин входить до складу комплексу Casa Chilia, а вона сама – хазяйка всього цього щастя. І от саме ця розмова, що називається, зробила наш день і залишила найприємніші враження. Думаю, саме такі люди мають працювати в туристичному бізнесі.

Про великі проекти, що саме нині здійснюють наші сусіди. На повну йде будівництво марини, у значенні – суспільна неіндустріальна гавань для вітрильних або моторних яхт, спеціально обладнана для безпечної стоянки й сервісного обслуговування приватних суден. Як правило, марини облаштовують у регіонах, де розвинений яхтовий туризм. В них також може бути пункт пропуску (контролю) через державний кордон.

Тобто, в Кіліі-Вєкє не на жарт стурбовані розвитком саме яхтового туризму. Маючи на увазі будівництво дороги, можемо припустити, що туристам, які прийшли морем можуть запропонувати поїздку до Тулчі та інших міст Румунії. Година в дорозі – хіба це варто уваги! Будемо сподіватись, що угода, підписана мерами української та румунської Кілії теж сприятиме налагодженню добросусідських відносин.

І ще про одне. Навіть у найменшій крамничці обов’язково є термінал. Коли ви маєте не валютний, а звичайний гривневий рахунок, а у мене саме такий, ви зможете розрахуватись за покупку. Принаймні, я – зміг. Картка Приват-банку є надійним платіжним засобом. Перерахунок здійснюється за курсом НБУ.

Вранці наступного дня ми залишили Кілію Вєкє, маючи надію повернутися сюди. Попереду були Мамайя, Констанца, Вама Вєчє. Але то – тема для зовсім іншої розмови…

Миру нам усім!