Міністерство охорони здоров’я України продовжує серію публікацій, присвячених професіоналізму та стійкості медичних працівників Білгорода-Дністровського, які стали першими, хто приймав поранених під час обстрілу у курортному селищі Сергіївка 1 липня. Цього разу мова піде про старшу фельдшерку Віру Єфремову з швидкої допомоги міської лікарні, яка розповіла, як рятували людей після ракетної атаки.
Десять – п’ятнадцять – двадцять хвилин для поранених, яких везли із Сергіївки, – це «золота година». Це час, за який можна врятувати людину. І Віра робила все, щоб у цих людей він був. Історія, яку неможливо читати без сліз вдячності медикам за їхню роботу.
«Підняла головного лікаря, зібрала санітарок, стукала до всіх відділень, зідзвонювалася з фельдшерами у швидких. Я робила все, щоб бути максимально готовими до прийому постраждалих від вибухів у Сергіївці. Бо час в екстреній медицині – це не просто золото, це життя.
Від того, як старший фельдшер підготує лікарню, скоординує медиків, надасть всю важливу інформацію – залежить життя людей. Щоб лікарні були готові, хірурги проінформовані про стан пацієнтів, щоб були ноші, медикаменти, санітарки. Це спільна робота, і це багато значить.
Коли пролунали вибухи в Сергіївці, мені подзвонив фельдшер із місцевої підстанції, Ігор. Сказав, що це – жах. Пожежа, дим, поранені, загиблі. Я зрозуміла, що привезуть не менше 20-ти людей, і треба готуватися. Потім виявилося, що їх – 40.
Я підняла з ліжка головного лікаря, кажу: «У нас є 20-30 хвилин, щоб розгорнути госпіталь – травматологію, хірургію, реанімацію, лаборантів. Підіймайте всю лікарню».
Сама бігала по відділеннях, стукала, казала: «Виходьте, готуйтеся, буде багато поранених». Зібрала всіх санітарок, підготувала ноші. Ми мусили виграти час.
Коли операційна відкрита, коли морально вже всі готові – то ці 10-15-20 хвилин для постраждалого, якого привозять, – золотий час. Це – хвилини, за які ти можеш врятувати людину. Це – хвилини, за які ти можеш її втратити. І ми всі відчайдушно боролися за них.
А потім почали привозити… Швидкі летіли до нас одна за одною. Виття сирен по місту, діти непритомні, море крові у кабінах. Це неможливо передати. Я бачила сльози на очах у медиків, але ми всі трималися, всі розуміли. Фельдшери одразу одягали по шість рукавичок, щоб просто знімати і знімати. Дівчата-фельдшерки навіть не помічали, що повністю просякнуті кров’ю. Я носила перев’язувальні, знеболювальні, просто підходила і питала, що потрібно.
У нашій професії, окрім надання медичної допомоги, значну роль відіграє вчасне інформування і координація. І ми виграли час. Тієї ночі, після вибухів у Сергіївці, ми виграли цей час. Все було готово, кожен був на своєму місці.
За 46 років мого стажу це було єдине чергування, якого не зітреш із пам’яті. Я всюди була, у різних ситуаціях: і великих, і маленьких. Працювала на кардіологічній машині, коли були і ДТП, і пожежі, але таке… Коли мене питають, як воно було, я кажу: «Війна і нас зачепила…»
