Як перемогти у війні: на зміну емпатії приходить прагматизм

Закликати світ до підтримки України, апелюючи до емпатії, більше не вдасться. Необхідно спиратися на прагматизм та практичні інтереси кожної країни.

Італійському революціонерові та борцю з фашизмом Антоніо Грамші приписують фразу, яку він нібито сказав після Першої світової війни: “Старий світ вмирає, новий бореться за народження. Це час страхіть”. Саме в цьому проміжку – відмирання старого та народження нового – сьогодні знаходиться весь світ. Епіцентром цієї трансформації стала Україна. Потворне народжуються там, де кожна з країн відчуває свою вразливість. Наприклад, через енергетичні ресурси, як-от Європа. Брак продовольства, як країни Африки. Саме ця вразливість поділила світ за маркером підтримки України та запровадження санкцій проти Росії або відмови це робити.

Україно – російська війна розподілила світ на кілька таборів.

Перший – це країни НАТО та ЄС, які засудили російську агресію. Але цей табір не є однорідним. Одна група країн найактивніше підтримує Україну як на рівні фінансування, так і постачання озброєння. Насамперед, це США та Великобританія. Польща, Чехія та країни Прибалтики також мають сильну проукраїнську позицію. Але їхній військово-промисловий потенціал не можна порівняти з американським. Тож обсяг допомоги від них менший. Ці країни розуміють, що якщо Україна не переможе, то вони можуть стати наступним етапом російської агресії. Тому вважають, що завершення війни має мати лише один сценарій – беззаперечна перемога України.

Такі країни як Іспанія та скандинавські держави також демонструють активну проукраїнську позицію, але через брак ресурсів не можуть надавати Україні значну військову чи фінансову допомогу.

Блок Франції, Німеччини та Італії дотримуються іншої думки, – що війна повинна якнайшвидше закінчитися і не важливо якою ціною. Навіть якщо йдеться про поступки Україною своїх територій. Окремо від них стоїть відверто проросійська Угорщина, яка підтримує війну.

Другий табір – це країни з диктаторськими режимами, які публічно підтримують Росію. Це, наприклад, Північна Корея та Венесуела. Це держави – ізгої, які тривалий час перебувають у протистоянні з Заходом та підтримують його ослаблення будь-якими засобами. Водночас деякі з таких країн, як скажімо Куба, безпосередньо залежать від фінансування Росії.

Підтримує Росію мусульманський світ – Афганістан, Палестина, Іран. Останній має тривале протистояння зі США. Іран веде активну торговельно-економічну політику з Москвою. Надає військову підтримку, постачаючи їй безпілотники для війни в Україні. Одночасно Іран намагається захопити ринки нафти, з яких санкціями витісняється Росія.

Третій табір – держави, які мають очікувальну позицію. Для них найважливіше вирішувати власні проблеми тут і зараз, а не викорінювати джерела проблем на глобальному рівні. До них належить Китай та Індія, які, зокрема, використовують ситуацію, щоб закупити російський газ за дешевшими цінами. Ці дві країни стали головними покупцями російської нафти, закуповуючи в Росії майже половину її світового експорту. І хоча надії Путіна на підтримку Китаю не справдилися, Пекін не тисне на Росію для завершення агресії, що також влаштовує Москву.

Країни Африки та Латинської Америки також розділилися на дві частини щодо України. Виступив на боці України Туніс, Чад, Ліберія та Кот-д’Івуар. Недемократичні режими, які спираються на підтримку Росії для утримання влади – як Судан та Центральноафриканська республіка – виступили на боці Росії. Москва також є одним із ключових постачальників зерна для Республіки Конго, Мадагаскару, Руанди, Танзанії, Судану, Єгипту, які не зацікавлені ризикувати постачанням продовольства через Україну.

Туреччина намагається “всидіти на двох стільцях, співпрацюючи у своїх інтересах із Росією та водночас демонструючи підтримку України. Ердоган, наприклад, неодноразово виступав із заявами щодо необхідності повернення Криму Україні. З одного боку, Туреччина відмовилася приєднатися до санкцій проти Росії. З іншого, постачає в Україну безпілотники Bayraktar. За великим рахунком, Туреччина намагається використати війну в Україні, аби посилити свої геополітичні позиції та стати головним гравцем в азіатському регіоні.

На кого спиратись Україні?

Головні союзники України – це країни ЄС та НАТО, які виступили з однозначною критикою Росії та підтримкою України. Великобританія, США, частина держав ЄС. Але ці країни зараз також стоять перед викликами, на яких буде сфокусовано їхню увагу. Сredit Suisse виділяє серед них необхідність переозброєння (щоб захистити світовий порядок), повернення виробництва до безпечних зон (щоб обійти можливі блокади агресивно налаштованих держав), поповнення запасів сировини та збільшення інвестицій у її видобуток, посилення енергонезалежності.

Урок, який важливо засвоїти Україні – світом править не справедливість, а інтереси геополітики. І якщо ми хочемо, аби нас і надалі підтримували у протистоянні з Росією, то прагматичні вигоди союзників мають співпадати з українськими. Будувати зовнішню політику на моралі та емпатії до України більше не вдасться. Говорячи з представниками інших країн, Україні важливо апелювати не так до цінностей – справедливості та демократії – як до практичних інтересів та зважування ризиків для кожної країни.

Варто враховувати, що сама тема України за півроку стала повсякденною. Якщо у перші місяці війни це викликало шок, то зараз до цієї війни звикли. З кожним місяцем у громадян ЄС дедалі менше бажання донатити на Україну.

Міжнародна тактика Росії сьогодні полягає у двох речах — як мінімум утримати незахідні держави у таборі нейтральних країн, як максимум – перетягнути їх на свій бік. Це б дозволило використовувати їх для компенсації стагнації через кризу у торговельно-економічних відносинах із Заходом і є створенням механізмів для уникнення санкцій і розширення ринків.

Російська пропаганда вже кілька місяців розгойдує човен наративами про те, що допомагати Україні безглуздо і треба домовлятися, щоб війна якнайшвидше завершилася. Нехай і за невигідних умовах для України. Позиція нашої країни має полягати в тому, щоб дати зрозуміти своїм партнерам, що переговори з агресором марні. Росія використає паузу для накопичення сил та розпочне нову ще більш жорстку фазу війни. І тоді ця нова війна обійдеться Європі ще дорожче.

Україні треба говорити не лише з європейськими політиками, а й із виборцями. Це демократичні країни. І якщо громадська думка “хитнеться” не в бік України, то й політики будуть змушені послабити свою участь у війні у відповідь на думку своїх виборців. Росія це чудово розуміє, і тому її пропаганда спрямована на громадян цих держав.

Прийшов час змінити українську риторику про необхідність “затягнути пояси” заради справедливості у світі на тезу про те, що Європа вразлива поки залежить від Росії. Німеччина вважала, що купуючи газ і нафту в агресора, вона робить Москву залежною від цих вигідних Росії торгово-економічних відносин. Насправді виявилося, що для Москви це не має значення. Вона готова зрубати гілку, на якій сидить, заради своїх імперських амбіцій. А сама Німеччина виявилася залежною від російських поставок. Європа раз і назавжди має зрозуміти, що торгівля з Росією та енергозалежність від цієї країни — це не взаємовигідна співпраця, а загроза для їхньої економіки та держбезпеки.

Крім того, Україні потрібно зробити все можливе, щоб перестати бути сірою зоною у відносинах із НАТО. Військовий бюджет Росії у 12 разів менший, ніж аналогічний бюджет США. Воювати з НАТО стратегією “гарматного м’яса”, яку вона використовує в Україні, просто безглуздо. Тому йти проти НАТО Москва не буде. Справжня безпека для України з’явиться лише у разі гарантій із боку альянсу щодо захисту України як його члена, що закріплено у статті 5 договору НАТО.