У нашому під’їзді оселився бомж

Ця коротка, але пам’ятна історія трапилася минулої зими. Наслідків вона не мала, бомж як оселився, так і виселився, точніше, був вигнаний. Однак я оприлюдню цей інцидент, тому що проблема безпритульних громадян у нас, та й в інших місцях народного існування, аж ніяк не вичерпана, ба більше, посилюється війною і волає до пошуку хоч якогось, нехай і паліативного рішення.

… Відкрити примітивний кодовий замок вхідних дверей йому, мабуть, не становило труднощів. Коли у вікнах гасло світло, він добирався тихенько на сходовий майданчик останнього, п’ятого поверху, мостив під голову торбину з пожитками і вкладався на холодну кахельну підлогу, щоб уранці, до світанку, доки не прокинулися мешканці, непоміченим залишити свою жалюгідну подобу ночівлі.

Але квартирував у нас нежданий постоялець недовго. Незабаром обурені мешканці застукали його на місці відпочинку й енергійно виставили  “на свіже повітря”, під колючі голочки зірок холодного зимового неба. Повертаючись пізно ввечері додому, я став свідком видворення непроханого гостя. Задоволені відновленням порядку сусіди з відповідними коментарями зачинили за ним металеві двері і розійшлися по своїх квартирах, а я залишився на вулиці, сподіваючись, якщо вдасться,  поспілкуватися з порушником спокою.

Ми поговорили. Розмова вийшла предметною і відвертою тією мірою, якою спонукало до довірливої бесіди принизливе клацання дверного замка за спиною. Десь коротко, а десь докладніше він усе ж таки відповів на мої запитання, але голос його звучав втомлено, з явними нотками байдужості до власної долі.

При світлі вуличного ліхтаря на вигляд йому було років п’ятдесят із невеликим. Худий, неголений і немитий, з подертою в’язаною шапочкою на голові, в куртці, засмальцьованій до того, що вона стирчала на ньому картонним коробом… За класифікацією міліції/поліції, це була типова особа без певного місця проживання, представлена у вжитку правоохоронців зневажливою абревіатурою “бомж”, яка звучить, мов прицільно запущена у лоб грудка бруду.

З’ясувалося, що працював він слюсарем у технологічному цеху на Ізмаїльському целюлозно- картонному комбінаті. Який конкретно цех – не сказав. Був одружений, дітей не мав. Дружина кинула. Стала, дослівно повторю вжитий ним вислів, “іграшкою для чоловіків”. Була у безпритульного  рідна мати зі своїм будинком в Ізмаїлі. Будинок продала, виїхала, за чутками, у Нерубайське під Одесу, де й влаштувалася, не залишивши адреси.

“Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, – писав Толстой, розповідаючи історію Анни Кареніної, – кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму”. Як розпадалася сім’я цього бідолахи, хто там був правий, хто винен, з’ясовувати вже немає сенсу. Здійснилося. Можна тільки гадати про причини. При цьому оцінки ситуації, швидше за все, розділяться. Хтось винесе безапеляційний вирок, мовляв, “сам винен, це його вибір”. І справді, натура сильна, діяльна, наділена самоповагою, як правило, не стає асоціальною, навіть переживши глибоку особисту драму. Але хтось буде менш категоричним і небезпідставно заперечить: “Людина людині різниця”.  Один гідно справляється з життєвими негараздами, а інший слабкий і ламається, починає шукати втіху в
алкоголі, втрачає над собою контроль, впадає в психічний розлад і опускається до такої міри, що, зрештою,  гине десь на задвірках існування, будучи похованим за казенний кошт.

– Куди ж ви тепер підете? – поставив я невдалому “сусідові” абсолютно безглузде запитання, розуміючи, що йти цієї ночі йому нікуди.

– Не знаю, – розсіяно й неохоче відповів він. І додав:

– В Одесі, кажуть, якісь бомжатники є. А тут нічого…

– Де ж ви ночуєте? – допитувався я. Не уточнюючи, він кинув:

– Та де доведеться!

Я не вгамовувався:

– А за рахунок чого живете? Треба ж щодня щось їсти… десь митися…

Він склав руки кошиком:

– Що дадуть, тим і живу. Митися в Ізмаїлі ніде, лазні немає.

Не повіривши, я наступного дня навів довідки. Громадська лазня, хоча і єдина, в місті все-таки залишилася. Але миття в ній клієнтам обходиться від 100 до 150 гривень. Ціни явно не для бомжів.

Розмова закінчувалася.

-Не могли б ви назвати своє прізвище?

– А навіщо? – він злякано підняв голову.

– Може  вам чимось  допомогти?..

– Ні, ні, ні! – поспішив заперечити скоромовкою, – не треба.

Відвернувся, підхопив свою торбинку і побрів у темряву. Більше я його не бачив.

Через кілька місяців довелося зіткнутися вже з іншою долею, яка теж підготувала своєму господареві статус бомжа, але проти його волі. Йдучи проспектом Миру, я звернув увагу на кволу людину пенсійного віку, яка пересувалася тротуаром так, немов пережила інсульт, – безпомічно, повільними дрібними кроками. Одягнений він був охайно, але не по сезону легко: штани, сорочка і тонкий светр. Тим часом день видався похмурим, вітряним.

Ми розминулися, але  занепокоєння змусило мене озирнутися, і я побачив, що, похитуючись, він стоїть на тому ж місці. Я повернувся.

– Ви погано почуваєтеся, вам потрібна допомога? Швидку викликати?

– Ні, не треба, дякую. Допоможи дійти до будинку престарілих.

Будинок був поруч, через дорогу, але добиралися ми туди хвилин двадцять, не менше. У розмові з’ясувалося, що в мого попутника в сусідньому районі є дорослі син і донька, які, однак, не піклуватимуться про нього з тієї причини, що їх, іще трирічних, він залишив, пішовши до іншої жінки, і ніякий закон  про догляд  батьків їм після цього не указ. Коротати старість по-­сімейному не довелося, друга дружина померла. Він став хворіти, а їхній будиночок без нагляду розвалився. Бездомного прихистила євангельська церква “Християнська надія”. До певного часу він там жив, але стосунки з громадою не склалися. Вона дбає про тих, хто шукає Бога і поповнює лави вірян, тому її благодійність передбачає духовну взаємність. Взаємності не сталося. До того ж, не знайшовши одного разу під матрацом своїх документів, постоялець посварився з пастором, який, як потім з’ясувалося, вилучив їх для належного зберігання, але після розгляду повернув зі словами: “Більше до нас не приходьте”.

Кілька ночей перед нашою випадковою зустріччю він провів у готелі “Ізмаїл”, куди з жалю його впустили адміністратори. Зі зрозумілих причин, їхнього милосердя вистачило ненадовго, і старий опинився на вулиці. “Піду, – зізнався він мені того дня з відчаєм, – розіб’ю якусь вітрину, а в поліції камера з ліжком знайдеться, і миску каші дадуть”.

У будинку для літніх людей (повсякденний варіант назви) нас зустріла директорка І. М. Гребенюк. З вікна кабінету вона бачила, як ми пленталися до центрального входу, і здивувалася візиту здобувача даху над головою:

– Ви ж у нас були, я сказала вам іти в Управління соцзахисту населення…

Почути це від керівника, знайомого зі структурою і скромними можливостями соціальних служб міста, у цій ситуації було несподівано. Адже вона бачила, що прохач практично не в змозі пересуватися, він настільки немічний, що самостійно до цього Управління йому не дістатися. Розуміла, що ні вечерею, ні нічлігом його там не забезпечать… І все ж “футболила”. Щоправда, це зауваження не стільки в докір Ірині Менгартівні, скільки констатація факту. Вона резонно пояснила, що її повноваження, обов’язки, функції подібних послуг не передбачають. У результаті  обміну думками  стало  очевидно, що ні в неї, ні в її колег з інших соцслужб немає відповідного алгоритму дій, вони не можуть скористатися потрібною схемою і не знають, що робити у випадках, які потребують невідкладного вирішення. Зокрема, до кого звертатися, коли людина з тих чи інших причин втратила свій куток, їй елементарно ніде ночувати, а на готель грошей немає. Вона самотня, замучена болячками і потребує опіки, клопотань в особистих справах, оскільки фізично не в змозі обивати пороги офіційних установ. У місті, на жаль, немає кабінету, куди можна було б зателефонувати і повідомити: тут у нас недієздатний відвідувач, приїжджайте, заберіть, визначитеся, що з ним робити.

Ці дві історії – ілюстрація до того, що не всякий бомж заслужив клеймо, яке носить. Не у всіх за плечима порочне, безпутне минуле, люди нерідко стають жертвами обставин. Той же N.N. (його ім’я редакції відоме), прямуючи по допомогу в будинок для літніх людей, прожив життя, судячи з усього, цілком пристойно, працював водієм у міській лікарні. “Возив лікарів на виклики, – розповідав він, перераховуючи знайомі прізвища, – возив Кашеварова, Антоненка, коли вони були головлікарями…”

І ось фінал життєвого шляху.

За будь-якого розкладу, незалежно від того, як людина докотилася до бомжування, це явище є нетерпимим, неприйнятним для цивілізованого суспільства з орієнтацією на християнські цінності, бо принижує й ображає почуття не тільки “грішних”, а й “праведних”. Справді, вкладатися в м’яке ліжко, знаючи, що в цей час хтось намагається провести ніч на лавці автобусної зупинки або в підвалі багатоповерхівки, – якось не по-людськи, а тим паче не по-божеськи. Отже, треба аналізувати, колективно осмислювати і пом’якшувати ситуацію. Але для початку відповісти собі на запитання: скільки в місті безхатченків або умовно безхатченків, хто бродяжить свідомо, а хто вимушено, як це відображається статистикою? Якими відомостями володіє  щодо цього поліція, як реагує? Де животіють ці люди, де лікуються, і чи лікуються взагалі? Хто покликаний займатися ними загалом? Чи взаємодіє з цього приводу міська влада з благодійними організаціями, зокрема з церквою (мається на увазі не конкретна парафія або конфесія, а церква як соціальний інститут)? Чи  координуються зусилля офіційних і волонтерських структур органами місцевого самоврядування, – зокрема, Ізмаїльським управлінням праці та соціального захисту населення (УПіСЗН) у рамках відповідної програми, якщо така є?

Відповіді на ці запитання могли б лягти в основу доповідної записки керівництву міста для подальшого вжиття заходів, але я не претендую на вичерпний аналіз ситуації. Дізнався те, що вдалося дізнатися, і у своїх оцінках і висновках виходжу з отриманої інформації. Думаю, її достатньо для того, щоб окреслити проблему, вирішення якої – завдання не журналістів, а владних інстанцій.

На знімку:  літній відпочинок безпритульного на лавочці в Ізмаїльському міському сквері. Фото автора.

(Продовження у наступному випуску)