Міністерська чехарда

Минулий тиждень знову «порадував» українців: у Кабінеті Міністрів України знову «гралися». Цього разу в дитячу гру «чехарда» з не дитячим підтекстом. Якщо діти стрибають через голову іншого гравця (який стоїть зігнувшись або рачки) просто так, то дорослі стрибають так, аби «завалити» суперника. Чому? Невже заради того, аби створити щось таке, про що будуть пам’ятати нащадки? Ха! У народу вже давно немає ілюзій, всі розуміють: до влади не приходять з свідомим сумлінням, «просунутими» мотивами, з програмами спрямованими на розвиток України, тим більше з бодай якимись здібностями. Практика довела – кожен наступний Міністр (за малим виключенням) ще гірший ніж попередній.

Є ще одна гра: вгадай скільки новий Міністр утримається при посаді? Ще чорнила під Указом не висохли, а йому вже пророкують звільнення. Завдяки журналістам вже за тиждень про нового відомо стільки, що тягне на окрему камеру, а не на крісло Міністра. Коло замикається!

Як не дивно, але коли здається, що гірше бути не може, дяді з ОП доводять, що їх можливості безмежні і вони можуть знайти ще гірше… Новий починає все з нуля: «… до основанья…», все, що було перед ним оголошує «неправильним» і починає руйнувати, запускає нову програму «перебудови». Що буде перебудовувати? Він не знає. Точну відповідь знає середня ланка міністерських чинуш, які звикли до того, що «новий» почне з того, що буде відміняти все, що «нагородив» попередній, а тому не поспішає виконувати його розпорядження – скоро буде «новіший» і знову буде відміняти.

Як зізнався один із керівників середньої ланки у приватній бесіді з автором: «Куди спішити – завтра все буде відмінено. Якби ми виконувати все, що говорить новий, система вже б давно провалилася. Сьогодні бодай щось діє тільки тому, що ми не поспішаємо виконувати певні розпорядження».

Як працює «система»: готують проект Розпорядження, потім узгоджують, потім «підписують» у різних департаментах, потім «візують», потім подають на підпис, потім поки роблять копії і розсилають на місця – приходить новий Міністр, і все починається з початку.

Якщо встигають розіслати і нове скасовує старе, то виникає питання: як це виконувати? «Старе» відмінили – «нове» не працює. Будь-які намагання з’ясувати, що робити натикаються на відповідь: «У нас реорганізація. Як діяти не знаємо. Чекайте нового наказу». Що відбувається на місцях? Краще не питати. Когось незаконно звільняють, комусь оголошують догани…

Приклад? Є! Подивимося на роботу Міністерства освіти і науки. Чому? Робота МОН стосується життя всіх: кожен громадянин України або вихованець дитячого садка, або учень школи чи вишу; або є батьком того, хто вчиться. Чим відрізняється МОН від інших? Чи не найбільшою плинністю Міністрів; корупційними скандалами; некомпетентністю кадрів як у самому МОН так і в управліннях освіти; проблемою якісних кадрів вчителів та викладачів.

Почнемо з Міністрів. За часів незалежної України МОН очолювали 16 осіб. Середній час перебування одного Міністра при посаді – 2,06 року. Найдовше «жив» Василь Кремень – 5 років і 35 днів. Рекорд «вилітання» встановив Юрій Полюхович – 15 днів(!).

За попередні («донезалежні») 73 роки (з 1917 по 1990) МОН керували – 23 особи (середній час перебування при посаді – 3,17 роки). Не так багато, що змінилося. Правда у той час було одне у чому людина була упевнена на 100% – система працювала: ще до народження дитини батьки знали, що їй забезпечений дитячий садок, школа, з годом вечірня школа чи ПТУ, бюджетне місце на денному навчанні у ВУЗі (або заочне без відриву від виробництва з обов’язковою оплаченою відпусткою). У навчальних закладах працювали фахівці (біологію не читали «трудовики», а фізику – географи).

Щодо корупції. Я не пам’ятаю, щоб тоді здавали гроші на ремонт підлоги чи на туалетний папір. Що сьогодні? Міністри змінюються, а кожен з вас як і 10, і 20 років тому може навести безліч прикладів, коли вам пропонували зробити «благодійний» внесок у фонд «групи», «класу», «школи», «кафедри», «факультету», «деканату»… «Фонди» різні, суть незмінна – гроші давай! Пам’ятаю, як у Херсоні директор однієї зі шкіл кожного року збирав на «ремонт» даху. Якби його насправді ремонтували, то сьогодні він був би покритий золотом у 10 – 15 см. Дах без змін, а от будинок директора та його сина зросли як на дріжджях…

Що зараз?

Автору довелося у продовж майже 20 років бути викладачем у різних ВНЗ і про те чим живе вища освіта він знає не з чужих слів. Ми не будемо згадувати назви вишів, називати прізвища: справа не у окремих особах, а у проблемах системи, яких з кожним роком стає все більше, а жоден новий Міністр навіть віддалено не уявляє чим це загрожує галузі. Міністри-недоучки докладають максимум зусиль для того, аби освіта стала гіршою. Вони не розуміються на питані. «Система» працює так-сяк. І не треба говорити про «патріотичне» виховання, про «героїчне» минуле – все це пустопорожні слова: керівник повинен бути фахівцем. Ми бачимо щодня як «патріоти» і «справжні українці» «валять» справи. Щонайменше останніх 10 міністрів приходили у МОН з відповідними гаслами, оголошували про «реорганізацію» і ганебно її «валили». На якому світі система середньої освіти? Що з ПТУ та коледжами? Чи давно вам доводилося бути у ВНЗ? «Зайдемо» в окремі.

Візьмемо за приклад профіль навчання який стосується багатьох – журналістику (інформація те, що цікавить кожного): щодня для вас працюють ТВ, радіо, газети (Інтернет утворення) – одним словом більшість користується тим, що зараз має назву «медіа».

Ми не будемо говорити про зміст інформації (яка давно перестала відповідати стандартам як Європейським так і світовим), не будемо доводити, що маємо замість ЗМІ систему тоталітарної пропаганди. Ми про систему навчання журналістів, про те, як готують «фахівців»! Про який фах можна говорити якщо підготовкою займаються люди які навіть віддалено не знають, що таке журналістика?

Як можна готувати фахівця, якщо сам у цьому ні ухом ні рилом? Чи бачили ви хоч раз щоб прибиральниця давала уроки математики? Я з повагою ставлюся до людей які займаються прибиранням, але навряд чи людина поважної професії «дизайн-менеджер ландшафту» (у житті – двірник) прийде на кафедру нейрохірургії вчити як оперувати на мозку?!

А як людина яка не має будь-якого практичного досвіду і навіть теоретичної підготовки може викладати студентам факультету журналістики профільні предмети? Заходимо на сторінку одного з вишів і читаємо: завідувачка кафедрою – кандидат історичних наук, а серед викладачів: кандидат історичних наук, доктор наук із соціальних комунікацій, кандидат політичних наук та ще двоє викладачів без наукових ступенів. Доктор наук із соціокомунікації (це вважається сьогодні профільною освітою) це клас, але, що ці викладачі являють собою як професійні журналісти? Хтось з них працював у сфері медіа? Хтось підготував бодай один матеріал? Хтось провів хоч один ефір? Хтось знає щось про журналістику не з підручника?

Ще приклад: кандидат історичних наук, кандидат політичних наук, кандидат економічних наук, кандидат соціологічних наук, два старших викладача та викладач (без наукових ступенів). Не дай Боже хтось подумає, що я збираюся принижувати гідність цих поважних людей. Всі вони мають звання, посади, наукові роботи. Але! До чого тут журналістика? На сайті іншого ВУЗу читаємо, що за кафедрою «журналістів» значиться: доктор фізико-математичних наук або кандидат сільськогосподарських наук(!). В одному з ВНЗ (готує льотчиків) кафедру «журналістики» очолював доктор технічних наук(!). На 1-й парі він розповідав чому літак літає і не маше крилами, а на 2-й розповідав про жанри?

А ще один ВНЗ грається термінами: Data-журналістика; Фактчекінг; Інфографіка; Веб-дизайн; Lifestyle-, Food-, Fashion-, Travel-, Art-журналістика.

Про рівень професійності тих, хто викладає можна судити з рекламної цитати: «Сучасна медіаіндустрія виходить за межі традиційної друкованої та радіомовної журналістики. До неї входять професійні блогери та влогери, позаштатні письменники та редактори, подкастери, люди, які працюють на телебаченні, радіо чи кіно, творці відеоігор та інтерактивних додатків, промоутери ідей та продуктів та багато інших».

«Смешались в кучу: кони, люди и мальчики кровавые в трусах». Маразм! «Професійні блогери та влогери» їх не існує в законному полі (закон їх не визначає, отже – їх немає); «позаштатні письменники» – куркам на сміх: журналіст і письменник це все одне що рай і пекло в одній діжці; «творці відеоігор та інтерактивних додатків» – фантастика маразматика!

Приклади можна наводити й далі. Але й цього вистачає аби поставити питання черговому Міністру: як викладачі які не мають будь-якого відношення до професії вчать? Чому? А тому, що у МОН не розуміють, що таке профільне навчання. Головне аби були ступені, роботи, методички, довідники. Жодного професійного журналіста, який насправді знає теорію і володіє практиками написання матеріалів не має? Неважливо. Вони ж не «остепененные». Насправді справа тут не у науковому ступні. Проблема глобальна: де фахівці з досвідом роботи у ЗМІ? Де ті, хто знає професію не за підручниками, а зсередини? Де ті, хто має практичний досвід? Не можуть теоретики навчити прикладистиці!

Панове черговий Міністр, а Ви хоча б віддалено розумієте, що те з чим МОН підходить до оцінювання результатів далеке від життя? Все це є обман!

У автора якось один із студентів запитав: «А як я оволодію відповідним профілем написання журналістських матеріалів, якщо мені у продовж одного семестру читають 1 раз на тиждень тему жанри?». Я був майже відвертим і сказав: «Ніяк! Це не реально!», але не сказав головного – він ніколи не оволодіє професією взагалі, адже його їй вчать ті, хто самі не знають, що це таке.

То ж питання до чергового «нового» міністра МОН (кажуть цього теж збираються днями зняти, а поки не дійшли руки): може у Вас вистачить розуму міняти не «ліжка» місцями, а змінювати принципи? Може час підходити до підготовки кадрів професійно, з розумом і повагою? А повагу почати з відповідної заробітної плати? Викладач вищого навчального закладу із повним навантаженням у 600 годин отримує заробітну плату приблизно 9000 грн (мінус податки, на руки біля 7500). Прибиральниця має ставку в 10 тисяч. Тому й говоримо: це більш поважна посада – спробуй знайти бажаючих!?