Культ та цивілізаційне падіння жіночого начала: крізь історію – до розуміння сучасності. Частина друга

Початок цієї теми за посиланням.

Тессу роздирає протиріччя: з одного боку, її лякає рішення коханого, вона переживає за його долю; з іншого, дівчина розуміє, що справжнього художника неможливо зупинити у його творчих пошуках. Зупинити його – все одно, що «обрізати крила»… У шляхетному пориві Тесса відпускає Пандіона у небезпечну подорож на Кріт. Щоб зменшити ризик потрапити в рабство, молодий скульптор наймається весляром на торгове судно. Він дає коханій клятву, що не затримається на острові надто довго і скоро повернеться додому.

Проте доля розпоряджається по-своєму. Пандіон випадково потрапляє до Єгипту, і там його перетворюють на раба фараона. Для еллінів, які вважають свободу однією з головних цінностей життя, рабство – гірше за смерть. Молодий скульптор дуже болісно переживає свою особисту катастрофу. Але подітися нема куди – він змушений звикати до становища раба в Єгипті, де населення називає себе «богообраним народом», а чужинців навіть не вважає людьми.

У країні вздовж величезної річці Ніл Пандіон бачить грандіозні твори єгипетського мистецтва, архітектури, скульптури. Все це вражає елліна до глибини душі. Але поступово молодий майстер справляється з «атакою» першого враження і починає розуміти, що все «офіційне» єгипетське мистецтво (народне мистецтво було зовсім іншим) пригнічує людину, відводить її від реального, світлого, радісного світу, змушує схилитися перед містичною силою богів та безмежною владою фараонів. Ні, не такий творчий шлях потрібен Пандіону – він мріє створювати шедеври, які підносять людину, а не принижують її. Молодий скульптор глибоко розчарований в «ідеологічному» єгипетському мистецтві…

Тут, до речі, не зайвим буде зробити невеликий відступ, який яскраво підкреслює, якою мірою в ту епоху в Єгипті падає «статус» жіночого начала. Наприклад, цариця Хатшепсут, яка зайняла трон як законний фараон, була змушена, проте, на «протокольних» церемоніях вбиратися в чоловічий одяг і носити штучну бороду! Чому? Та тому що не може жінка бути фараоном, навіть якщо вона вже фараон. А якщо вже трапився такий «негаразд», то нехай велика цариця бодай грає роль чоловіка. Інакше «народ не зрозуміє», не кажучи вже про жерців та «політичну еліту»…

У полоні у елліна з’являються вірні друзі – суворий етруск Каві та життєрадісний африканець Кідого. Разом вони піднімають повстання рабів і намагаються втекти із країни через західну пустелю. Але єгипетські воїни наздоганяють їх та повертають назад. Тепер повстанці вважаються особливо небезпечними бунтівниками, і їх утримують у страшній земляній в’язниці. Доля рабів вирішена наперед – їх відправлять працювати на жахливі золоті копальні Нубії, де всі вони, швидше за все, загинуть.

Повстанців рятує випадок: фараон наказав за всяку ціну доставити до царського звіринця «живого носорогого звіра». На той момент носороги в Єгипті вже не водилися, і щоб упіймати величезну тварину, треба було спорядити цілу мисливську експедицію вгору по Нілу – у савани на території нинішнього Судану. Виконавці волі фараона вирішують з цією метою пожертвувати рабами, а натомість обіцяють їм свободу. Повстанці не мають іншого виходу – вони погоджуються.

У результаті понад 150 рабів у складі єгипетської мисливської експедиції опиняються в африканській савані, де їм доведеться спіймати живого дорослого носорога. Але звір – страшне чудовисько, його неможливо навіть повалити на землю. Розлючений носоріг вбиває і калічить людей, а ті не знають, як упоратися з твариною. У критичний момент Пандіон використовує прийом, який він підглянув на Криті, коли випадково побачив давню гру з биком. Ціною неймовірних зусиль і жертв рабам все ж таки вдається спіймати носорога. Але молодий еллін – серед поранених, він непритомний, у нього зламані кістки, а також є внутрішні ушкодження. Тим часом рабам забороняють повертатися до Єгипту, де місцеві лікарі могли б урятувати хоча б частину поранених…

У колишніх рабів один вихід – шукати гостинності в африканських племен, а потім пробиватися крізь нетрі континенту до Гвінейської затоки, де знаходиться батьківщина Кідого. Задум групи Каві (він стає лідером частини виживших учасників битви з носорогом; друга частина йде в Азію, тобто в інший бік) полягає в тому, щоб по Атлантичному океану, вздовж берегів Західної Африки, припливти в Середземне море, а там уже кожен знайде можливість для повернення на власну батьківщину.

На цьому довгому і небезпечному шляху мандрівників прихистили в поселенні мисливців та скотарів. На Пандіона звертає увагу дочка вождя Ірума – дівчина вражена незвичайною зовнішністю чужинця. Поранений герой викликає в Іруми захоплення, змішане зі співчуттям.

Минув час, і зламані кістки молодого елліна зрослися, фізично він майже здоровий. Але Пандіон занурений у глибоку депресію – страшні події духовно надломили його. Друзі не знають, чим допомогти своєму товаришеві. Дізнавшись про хворобу героя, Ірума намагається лікувати його тонізуючими горіхами з африканських лісів, але цей засіб допомагає лише ненадовго. Душевний стан Пандіона не змінюється. «У твого друга пішла душа радості – без неї жодна людина не захоче жити. Потрібно повернути її!» – каже дочка вождя, звертаючись до Кідого. І тоді Ірума вирішує лікувати юнака «сама, за звичаєм нашого народу».

Тут настає один із кульмінаційних моментів твору Єфремова, який відкриває всю глибину нашої теми. Увечері Пандіона приводять у величезну порожню хатину. Там немає жодного чоловіка – лише жінки (як молоді, так і старі). Елліна приголомшує незвичайна африканська музика, перед ним ставлять дерев’яну статуетку жінки, – «почорнілу, з грубо виробленими потужними формами».

Ірума починає перед хворим дивовижний танець. Хлопець у захваті – він ніколи не бачив нічого схожого. Дика, первісна, енергійна, і водночас чуттєва та прекрасна експресія танцю Іруми буквально вражає Пандіона. «Мольба, на початку танцю висловлена у кожному русі дівчини, тепер поступилася місцем владному прагненню. Пандіону здавалося, що перед ним струмує сам вогонь життя, що вся стародавня сила жіночої краси з’явилася йому… У душі молодого елліна знову спалахнула жага до життя, ожили колишні мрії, розкрився широкий і таємничий світ», – пише Єфремов. Хворий зцілився.

Звісно, після одужання юнак не міг залишитись байдужим до Іруми. Він пам’ятає про Тессу, але дочка африканського вождя приваблює його і як жінка, і як дивовижний зразок для художника. Ірума відповідає йому взаємністю. Вона та її батько впевнені, що молодий еллін не піде з друзями, а залишиться у племені. Пандіон схиляється до того, щоб одружитися з Ірумою, але його мучать сумніви. Суворий Каві лише погіршує важкий душевний стан юнака докорами. Каві переконує друга передумати, етруск відкрито звинувачує Пандіона в тому, що той «забув батьківщину заради дівчиська».

Молодий скульптор знову відчуває розпач, настає критичний момент його життя. Величезними зусиллями волі еллін змушує себе відмовитися від Іруми. Він обирає шлях разом із друзями, обирає батьківщину, Тессу, надію стати видатним художником. І йде в подальший шлях разом із товаришами.

Зрештою після небезпечних пригод колишні раби приходять до узбережжя Гвінейської затоки. Тут, у дельті річки Нігер, знаходиться рідне селище Кідого. Африканець запевняє друзів, що сюди іноді припливають кораблі загадкових «синів вітру» (нащадків давніх мінойців), які торгують із місцевими народами. «Сини вітру» живуть десь у районі Гібралтарської протоки, і якщо з ними домовитися, то мореплавці можуть доставити друзів до Середземного моря.

Відпочиваючи у гостинних родичів Кідого, на березі океану, Пандіон розмірковує над задумом нового твору. Скульптор вже відчуває в собі зрілість майстра – пережиті за останні роки випробування та враження не пройшли даремно, підняли його художній потенціал на новий рівень. Матеріалом для майбутнього твору стає блакитно-зелений берил (мінерал), колір якого дуже нагадує елліну колір рідного моря. Цей камінь Пандіону подарував у Єгипті один із рабів, і з того часу юнак вважав цей подарунок своїм талісманом. Скульптор вирішує вирізати на берилі гемму – рельєфне зображення. Для цього у майстра є дивовижний інструмент – алмази (знову ж таки, подарунок, який елліну вручив вождь «володарів слонів» – могутнього африканського племені).

Проте Пандіон поки що не знає, що має бути зображено на екзотичному камені. Скульптор – у творчому пошуку, але він все ще сумнівається, чи вдалося йому знайти «формулу», що дозволяє відтворити живе тіло у твердому мертвому матеріалі. Це найважче завдання, і майстер не впевнений у тому, що зможе його вирішити…

І все ж у Пандіона народжується ідея знову зобразити Тессу, що стоїть на березі моря, але цього разу – зобразити в рельєфі. Він захоплено розпочинає роботу. Алмази легко ріжуть берил, тобто технічних проблем у художника не виникає. Однак головну проблему не вирішено: поки зображення було лише намічено штрихами, тонкі лінії «жили». Але як тільки скульптор намагається створити більш відчутний образ, цей образ прямо на очах застигає, «вмирає», стає буквально неживим.

Пандіон вкотре розчарований, він не знайшов таємничої «формули», яка дає можливість майстру вдихнути життя в камінь. Натхнення художника швидко згасає…

Молодий еллін зупиняє роботу над геммою, не розуміючи, що робити далі. І тут відбувається нещастя – одного з його друзів у джунглях вкусила отруйна змія. Товариш Пандіона вмирає. Ця смерть вразила художника. Безглузда, несподівана смерть друга на порозі свободи, після всіх важких випробувань, після декількох років протистояння гнобленню і силам природи… Майстер переосмислює свій творчий задум – він вирішує присвятити майбутній твір ідеалам чоловічої дружби, товариства, спільної боротьби за свободу, єднання людей різних рас, національностей та релігій.

Втім, переосмислення задуму ще не означає рішення проблеми художнього «запалення життя» у мертвому матеріалі. Пандіон, як і раніше, – у творчому безвиході. І тут, як часто буває у подібних ситуаціях, майстру допомагає нагода. Хто шукає той завжди знайде. Розмірковуючи над геммою, скульптор гуляє у банановому гаю. Там збирає плоди Ньора – молода одноплемінниця Кідого, дивовижна краса якої давно привернула увагу митця. Але Пандіон своєю раптовою появою налякав Ньору, і дівчина на мить застигла, як статуя. Дізнавшись гостя свого племені, вона відразу розслабилася і посміхнулася йому. Цієї миті було достатньо, щоб скульптор «зробив велике відкриття», як пише Єфремов.

«У живому нерухомості бути не може! У живому і прекрасному тілі немає ніколи мертвої нерухомості, є лише спокій, тобто мить зупинки руху, який закінчився і готовий змінитися іншим. Якщо схопити цю мить і відобразити її в нерухомому камені, тоді мертве оживе», – такого висновку приходить художник.

Пандіон – знову на величезній хвилі творчого натхнення. Загадка розгадана, завдання майже вирішено! Молодий еллін відчуває захват свого одноплемінника Архімеда, який після великого відкриття (але не творчого, а наукового) бігав містом в оголеному вигляді та кричав: «Еврика!» («Знайшов!»). Скульптор відновлює роботу над геммою, змушуючи друзів позувати йому, щоб знову і знову ловити моменти динаміки руху та його зупинки.

Тут для нашої теми цікавий невеликий діалог між захопленим художником Пандіоном та його другом, незламним воїном Каві. Коли етруск помічає, як юнак дивиться на Ньору, що проходить повз нього, він каже товаришеві: «Ти чому не побіг за нею? Ви, елліни, готові милуватися кожною жінкою». «Слухай, Каві, хіба тебе зовсім не чіпають жінки? Ти не відчуваєш, які вони прекрасні? Хіба для тебе вони не частина всього цього – моря, сонця, прекрасного світу?» – запитує Пандіон. «Ні, коли я бачу щось гарне, мені хочеться його з’їсти! – сміється у відповідь Каві. – Я жартую… Пам’ятай, що я вдвічі старший за тебе, і за світлою стороною світу для мене видно іншу – темну, потворну…» Але молодого елліна не бентежать слова етруска, він розуміє: у воїна – шлях воїна, у художника – шлях художника.

У результаті Пандіон створює не просто гемму, а справжній шедевр, який випереджає художні тенденції Греції на 500 років! Лише у класичну античну епоху еллінські скульптори досягнуть такої майстерності. На сяючому камені Пандіон вирізав три фігурки – себе, Кідого та Каві. Друзі стоять обійнявшись, з африканськими списами в руках, готові відбити напад будь-якого ворога. «Ідея – братство, дружба і спільна боротьба – була в них виражена з надзвичайною силою», – пише Єфремов. Але на краю берила так і залишилося незакінчене, намічене лише штрихами зображення Тесси. Ось воно – те саме жіноче начало, здатне пом’якшити і облагородити чоловіка. І навіть принести в його життя зовсім новий сенс, нове значення, нову якість. Твір Пандіона стає глибоко символічним…

А тепер перейдемо до іншої епохи – середньовіччя. Тут уже тисячу років панує християнство, але ставлення до жіночого начала і в католицькій церкві, і в масовій свідомості, і в культурі є неоднозначним та суперечливим. Церква повністю контролює все духовне і навіть повсякденне життя людей. Будь-який відступ від канонів вважається єрессю, а самі єретики розглядаються як особливо небезпечні злочинці. Але є велика загадка середньовіччя. Здавалося б, ставлення до жінки має бути поважним, адже у християнстві є культ Діви Марії, Богородиці. Проста земна жінка через непорочне зачаття народила Спасителя – Сина Божого. Сам Бог вибрав Марію на цю велику роль. Та й Христос у своєму земному житті демонструє ставлення до жінки, невластиве тому часу і традиційному іудаїзму у Палестині. Особисто для мене одним із найважливіших фрагментів Євангелія є епізод, коли до Ісуса привели «закоренілу» грішницю – блудницю. Гріх її настільки великий і огидний, що, на думку «моралістів», її треба побити камінням. Але Спаситель у відповідь спокійно каже: «Хто з вас без гріха – нехай першим кине в неї камінь». І всі «охоронці моралі» відразу замовкли. Ніхто не наважився кинути камінь у блудницю.

Цитувати Євангеліє можна довго, але ми зараз не будемо заглиблюватися в Писання. Для нас цікаво інше – феномен ставлення до жіночого начала у середні віки, і насамперед із боку католицької церкви. Навіть незважаючи на культ Богородиці, церковна доктрина, яка домінувала в ту епоху, всіляко намагалася представити жінку, як істоту, набагато грішнішу за своєю природою, ніж чоловік. Гірше того, в жінці нерідко бачили першоджерело гріха, а отже, і зла як такого.

Найрадикальнішим виразом такої позиції католицизму стало полювання на відьом, коли «служниць сатани» спалювали на багаттях. Із появою інквізиції цей процес став більш жорстоким. Будь-яку жінку могли назвати відьмою і відправити у вогонь лише тому, що вона надто гарна, – і вже тільки цим викликає в чоловіках гріховні бажання. Все «логічно» та «послідовно». Але навіть після того, як активність інквізиції знизилася, жінка все одно залишалася «істотою другого сорту».

Але чому? Чому ця ситуація виникла всупереч тому, що навіть Спаситель народився завдяки жіночому началу? Не треба бути теологом, щоб розуміти: всемогутній Отець Небесний міг би знайти інший спосіб, щоб дати людям Сина Свого. Але ні – Бог вибрав земну жінку, щоб та народила Спасителя, як звичайне немовля. Отже, цей вибір Бога мав глибоке значення. Чому ж цей сенс майже повністю «загубився» у середні віки, в офіційній церковній ідеології? Щоправда, в церкві існувало і зараз існує таїнство шлюбу (неможливе без жінки), але навіть воно не змінило ставлення до жіночого начала на краще.

 

(Закінчення слідує)

НА ФОТО: Гемма Пандіона, ілюстрація з книги Івана Єфремова, 1982 р.