Коли Україна діє як об’єкт, а не суб’єкт – її долю вирішують інші

Це не просто історичний факт. Це повторювана помилка, яка вже коштувала нам покоління.

Історія ХХ століття вчить: коли Україна не мала власної геополітичної волі – її кордони перекроювали без неї, її ресурси використовували інші, а її майбутнє визначали за зачиненими дверима чужих столиць. Ми не маємо права допустити це знову.

Сьогодні ми живемо між глобальними гравцями США та Кітаєм з одного боку, та регіональною загрозою у вигляді росії, яка мріє про імперське відродження.

І кожна з країн має свої інтереси. Росія – постійна загроза. США та Європа не гарантують нам безумовної безпеки, хоча і є партнерами. Китай – теж виклик.

Але партнери – не рятівники.

Україна не може бути буфером. Вона має стати мостом. Не територією, через яку проходять чужі інтереси, а державою, яка формує власні. Це можливо, але лише за умови стратегічної автономії.

Що це означає?

По-перше, внутрішню консолідацію. Без неї ми слабкі.

По-друге, зовнішню суб’єктність. Не «дайте нам», а «давайте разом». Не ізоляція, а здатність діяти самостійно там, де це критично.
Україна має вести власну гру: економічну, дипломатичну, безпекову. І забезпечити її не силою, а системністю – через інституційну модернізацію, розвиток економіки та перехід від зовнішньої підтримки до внутрішньої спроможності.

Ми не можемо бути вічним прохачем. Ми маємо стати партнером, який формує порядок денний, а не лише в ньому орієнтується.
Це не просто політика. Це філософія виживання. І вона неминуча. Питання лише в ціні зволікань. Ми вже платимо її щодня.

Джерело – Facebook Олександра Дубового