Інтерв’ю з молодим лікарем-анестезіологом з міста Арциз

Колись щира дитяча мрія — рятувати людей — привела уродженця Арциза Івана Черненка до Одеського медуніверситету, а згодом — до однієї з багатопрофільних лікарень в Одеській області.

Сьогодні йому 32, він анестезіолог із дев’ятирічним досвідом, автор двох книжок про медицину та впізнаваний медичний блогер. У своїх соцмережах Іван жорстко й без прикрас розбирає проблеми української медицини, а також допомагає підписникам дбати про своє здоров’я й вивчати власні права.

Попри гарну репутацію серед пацієнтів, він не приховує: бути лікарем, особливо молодим, в Україні — це невдячна справа. А боротьба за краще майбутнє виснажує настільки, що інколи хочеться покинути все. Чому розчарування у справі життя стає все дужчим, навіщо перспективні медики йдуть з професії, що мають робити самі українці, аби змінити ситуацію, і чи можливий щасливий фінал для нашої медицини — Іван Черненко відверто розповів “Бессарабії INFORM”.

Народився Іван Черненко у місті Арциз. Змалечку мріяв бути вченим та винайти ліки проти всіх хвороб. Проте, подорослішавши, обрав щось більш приземлене – вирішив стати лікарем. По закінченню школи вступив до Одеського медичного університету. Виш вважав місцем, де прагнуть навчати, проте уяви парубка розбилися від неповаги до студентів та аб’юзивності викладачів. Це було першим розчаруванням юнака у професії.

“Все навчання у медичному – це суцільний складний момент. У своїх шкільних уявах я думав, що в універі наука, там всі тебе хочуть навчити, але побачив, що там всім на тебе байдуже. Насправді навчання – це формальність, де ти нікому не потрібен, і нікому нічого не потрібно. Я навчався на бюджеті, батьки не потягнули б фінансово контракт, тим більше, якісь хабарі. Це найчастіше, про що питали, мовляв, скільки я заплатив за те, щоб в медичний вступити. Навіть на проживання у гуртожитку доводилося позичати гроші. Я вчився, бо розумів, що від цього залежать людські життя. Величезні об’єми інформації, інтенсивне навчання, шість років університету, потім два роки інтернатури. Загалом вісім років, щоб отримати спеціалізацію та почати працювати лікарем. Якщо ж говорити про позитивне, то це – люди. Було багато чудових людей, яких я зустрів в університеті, зокрема моя дружина, з якою я навчався разом в одній групі”, – розповідає Іван.

По закінченню медичного Іван потрапив у районну лікарню, назву якої зазначати не хоче, бо вважає, що всюди проблеми однакові. Там йому одразу обмалювали перспективи роботи та навіть пообіцяли надати власне житло. Додамо: щоб потрапити на зміну у лікарню, Івану доводиться щодня їхати з іншого міста близько 140 км. Раніше він прокидався о четвертій ранку та долав шлях приблизно у п’ять годин рейсовим транспортом. Придбання власної автівки спростило ситуацію, проте негативно вплинуло на витрати. Попри це, переїхати у містечко, де працює, лікар так і не наважився, бо зазначає, що не відчуває себе там потрібним, а місцева влада, яка є власником лікарні, не зробила нічого, щоб він із родиною переїхав туди на постійне проживання.

“Спочатку головний лікар мені показав пожовклий плакат та сказав, що будуть будуватися будинки, та я отримаю квартиру. Вже дев’ять років пройшло, декілька головних лікарів змінилися, а житло я так і не отримав, втім, вже не дуже і чекаю. Наразі розумію, що воно тут мені вже не потрібно, тому що цій лікарні та громаді я не потрібен, і це один із приводів піти. Зазначу, що особисто я запрошував сюди на роботу молодих колег, та жоден із них також не отримав обіцяного житла. Висновок очевидний. Як тільки я визначуся із тим місцем, де я хочу далі жити, я піду з цієї лікарні. Без сумніву та жалю. Справа не в житлі як меті, а в принципі. Пообіцяли – виконуйте”, – зазначає Іван Черненко.

Повне інтерв’ю з лікарем читайте за посиланням.