Гордість, віра, але не відповідальність

Війна завдала українцям сильного стресу та змусила швидко адаптуватися до нових трагічних обставин. Змінила кожного окремо та суспільство загалом, про що свідчить щорічне опитування соціологічної групи “Рейтинг” до річниці незалежності України.

Сьогодні, як і рік тому, головною емоцією, яку відчувають українці, думаючи про країну, є гордість – 74 %. Притому що до війни таких людей була заледве третина. Позитивне ставлення до країни відбилося й на оцінці правильності майбутнього шляху. На відміну від попередньої песимістичної оцінки перспектив країни, сьогодні дві третини опитаних (69 %) вірять в краще майбутнє і розвиток країни найближчі п’ять років, попри всі труднощі й проблеми. Продовжує зростати й кількість тих, хто частіше розмовляє українською вдома – майже 60 % опитаних (у квітні 2022 – 48 %), і зменшення частки тих, хто використовує в побуті російську – 9 %. Спілкування українською є однаково патріотичним як для опитаних в Україні, так і для біженців за кордоном.

Водночас, як свідчать результати соціологічного опитування, існують і суттєві розбіжності в розумінні та оцінці українцями – жителями різних регіонів країни, переселенцями та біженцями – того, в якому напрямку країна повинна далі рухатися, і які фактори мають відігравати визначальну роль у її побудові. Так, якщо опитані, які проживають зараз в Україні, ознакою патріотизму вважають перебування в країні, роботу і ведення бізнесу під час війни, то біженці за кордоном, навпаки, відносно частіше обирали варіанти донатити й волонтерити, цікавитися історією України, займатися громадською діяльністю, споживати українські товари та контент.

Відмінності серед трьох суспільних груп ще краще помітні у відповідях на питання: “Що вважати факторами об’єднання країни?”

Ті, хто проживають в Україні, потенціал об’єднання частіше вбачають у перемогах ЗСУ.
Внутрішні переселенці найчастіше обирали варіанти відбудови країни та взаємної допомоги.
А біженці за кордоном важливими факторами об’єднання назвали культуру і повернення біженців.
При цьому відносини всередині цих груп та між собою також є досить різними. Для переважної більшості мешканців західних областей та Галичини об’єднуючим фактором є мова, тоді як для переважної більшості жителів Сходу і Півдня – відбудова країни, взаємодопомога та повернення біженців.

Зрештою, по-різному ставляться українці з різних регіонів і до переселенців та біженців. Найбільш тепле ставлення у суспільстві сформувалось до біженок – жінок з дітьми (83 %), переселенців (85 %), а найбільше прохолодне – до чоловіків, які не мають дітей і виїхали за кордон (мінус 70 %), мешканців окупованих територій Донбасу (мінус 59 %) і Криму (мінус 31 %).

Опитування цікаво ще й тим, що висвітило у колективній свідомості українців набір вражаючих суперечностей, які можуть сильно загальмувати модернізацію країни та роботу над реформами, необхідними для вступу в ЄС. З одного боку, ми воліємо бачити вільний ринок (58%), високий рівень демократії (64%) та свободи ЗМІ (75%), але при цьому перестати сподіватися на державу (53 %) і вчитися самим брати відповідальність за своє життя і доходи (26 %) не можемо. І якщо патерналізм ще можна пояснити переважанням у суспільстві частки літніх людей, які більш залежні від допомоги держави, то в питанні безкоштовної медицини (61 %) й освіти (57 %), вікової різниці майже немає.

Виходить, що ми можемо згуртуватися і брати відповідальність у власні руки в надзвичайних ситуаціях, “крізь сльози сміятися”, як казала Леся Українка, але те, що в якості зброї проти нас можуть бути використані надочікування від влади, які нівелюють відповідальність громадян і підживлюють гасла популістів, ми не помічаємо. І нам потрібна буде дуже серйозна розмова і якісна комунікація з суспільством після війни, щоб цей деструктивний наратив змінити.

Нарешті, в нас різні вікові групи підтримують різні цінності. Якщо відбудова та економічне зростання, які дадуть можливість самореалізації, є важливими для молоді і людей середнього віку (і це світовий тренд), то громадян старшого покоління більше об’єднують не економічні, а ідентифікаційні ознаки – мова, вступ до ЄС/НАТО та політична єдність.

Звісно, будь-яке суспільство не є неоднорідним, тим більш такої великої країни, як Україна. І в тому, що різні покоління сповідують різний підхід, також немає нічого особливого. Відмінності та конфлікти самі по собі не становлять загрози нації, територіальній цілісності держави і є нормою для демократичного суспільства. Небезпечно, коли політичні сили починають грати на цих відмінностях, а люди з різними позиціями відмовляються вести між собою цивілізований діалог.

Сьогодні ми пожинаємо плоди такої тридцятилітньої політики. Поки суспільства в Польщі, Чехії, країнах Прибалтики об’єдналися заради інтеграції в НАТО та ЄС, в нас посилювали розкол, підігрівали негативні штучні стереотипи між жителями різних регіонів. Фактично дали ворогу шанс скористатися цими розбіжностями для досягнення своїх цілей.

За півтора року війни ми пройшли великий шлях у зміні суспільних настроїв. Якщо порівняти дані опитування з минулим роком та іншими соціологічними дослідженнями, то всі вони відзначають консолідацію українського суспільства в багатьох напрямках. Штучний поділ українського суспільства за ознакою Схід-Захід, мови та нав’язаний російськими політтехнологами дискурс про нібито три сорти українців відходять у минуле. Незважаючи на окремі розбіжності, абсолютна більшість громадян по всій території України відчуває патріотизм, гордість за країну і бажає їй перемоги. І це може бути міцною платформою для обʼєднання для всієї країни.

І тому, я б сказав, що однією з найбільших проблем для країни в найближчі десятиліття стане здатність влади організувати дорослий діалог про важкі, але необхідні та непопулярні рішення з різними соціальними групами, а також всередині них. Врешті-решт, українське суспільство набагато більше виграло б, якби кожна сторона діалогу була налаштована на усвідомлення відмінностей у цінностях і оцінках один одного, а також толерантно ставилася до них.

В іншому випадку, коли військова загроза зникне або стане менш очевидною, нас знову чекає відкат до старих практик і старого політичного порядку денного, де політики будуватимуть свої програми дій на суперечностях, а не на пошуку об’єднуючих факторів. Де люди знову почнуть сприймати й підтримувати маргінальні політичні сили, які на хвилі ненависті та спекуляцій на історії, культурі, ставленні до рф, приходитимуть до влади. І це велика загроза для нашого майбутнього.

Як показав час, ми готові й можемо вистояти у важких обставинах, але ми поки що не готові говорити та чути, довіряти один одному, діяти спільно, брати відповідальність для початку – за своє життя, а потім – і за життя країни. Нам критично важливо нарешті зрозуміти, що якщо ми спільно не визначимо майбутнє України, то його хтось визначить за нас через призму своїх власних інтересів. В цілому наші шанси на краще майбутнє чудово ілюструють строки, написані Андрієм Шептицьким ще у минулому столітті: “Ключ до перетворення України знаходиться в ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, однак у нашій волі змінити себе”.