Де знайти сили далі йти?

Не хотіла писати, бо навіть на це не вистачає сил. Але раптом ви відчуваєте таке саме?

Війна втомлює. Погані новини, смерті, безробіття, руйнації, внутрішні чвари тих, хто там, з тими, хто тут, одних і других політичних таборів, безнадія та вбиті мрії, безкінечні очікування чогось – все це знеструмлює тіло, витягає залишки сил, виснажує та вбиває.

Поїздки не переключили. Навпаки. Поки була там, трималась, справа підносила, а повернулась – порожнеча кинула у прірву, нижче дна.

Колеги іноземці спитали мене, чи я знімаю фільм про війну?

Ні. Зараз все, що я можу робити, то відчувати біль. І імітувати якесь життя. Я не можу аналізувати та осмислювати війну, поки в ній живу. Я не здатна зараз творити.

Я не читаю нічого, окрім новин, не дивлюсь нічого окрім короткі відео про війну. Ні книг, ні фільмів, ні музики. Не лізе. Не зосереджує. Пробувала. Не виходить. Вся інтелектуальна робота напрягає, роздуми тільки про війну.

Оце тільки репортажі про війну для БТВ могла робити, щоб не згоріти в своїх емоціях – так відчуваю свою користь говорити правду і наближати перемогу. Оце все, на що я ладна зараз, й то із спецпоказом ОКО майже місяць перерви. Пустка повна. Є матеріал на монтаж, а я не можу.

Доця погано закінчила школу. Давайте так – гірше. Бо на фоні новин визначення «погано» дуже відносне. Боялась мені зізнатись. Поговорили, намагались зрозуміти причину. Війна. Каже, з лютого не можу зосередитись. Ще й онлайн. 13 років дитині. Днями читає. Здивувалась. Спитала, що читає. Виявилось, перечитує тритомник, який вона вже читала… Ясно чому. Нова книга потребує зусиль. Стара допомогає втікти.

Сьогодні вперше за війну взялась за перегляд фільмів для відбору ОКО – International Ethnographic Film Festival. Змусила себе, і то, аби не робити щось інше, що ще більше не можеться робити. Соромно. Погана я директорка. Та я не могла досі. Третя едиція була під великим питанням. Зараз є варіанти, як провести, скоро повідомимо деталі, але це точно буде не те, що планували. Зараз хоч визначились, що вона точно буде, тож відбір триває, 1 липня – дедлайн. Поспішіть податись усі, хто планував.

Два фільми встигла подивитись та проаналізувати. Один – про імміграцію італійської родини до Франції для роботи на шахті у післявоєнний час, про втрату італійської мови, аби швидше адаптуватись до французьських реалій і тому що соромно, фільм про втрату коренів та самоідентичності… І другий фільм про німецьких колонізаторів в Африці, що змусили жителів переселятись з рідних домівок. Звісно все приміряєш, проектуєш на собі. Звісно болить. Звісно роздуми знову про війну, біженців, майбутнє.

Нас запрошують і в інші країни/міста робити спецпокази про Україну. І це круто як для Дипломатичного фронту, так і для фесту. Але комунікація теж виснажує. Наразі багато розмов і нічого вам повідомити.

Ось пишу і бачу, що текст – лайно. А на більше – немає сил. Процес творення вимагає сил. А їх немає. То лишу так.

На творення потрібні натхнення та наповненість. Зараз навколо – руйнація, всередині – пустка. Нам би вижити. І допомогти близьким і рідним вижити. І зберегти ментальне здоров’я.

Вкінці тексту, за усіма правилами, має бути якійсь висновок, заклик, оптимістична обнадійлива думка. Тут нічого не буде. Не придумала нічого. Нам би вижити.