Писанки різних регіонів знову оживають у талановитих руках аккерманської майстрині Наталі Мальованої. На її майстер-класах жінки та діти вчаться стародавнім технікам розпису видутих яєць натуральними барвниками та крок за кроком занурюються у символіку найголовнішого християнського свята й у глибинні традиції рідного краю. Одне з таких благодійних занять відвідали й кореспонденти «Бессарабії INFORM». Від першої писанки для сина-військового до професійних майстер-класів та волонтерства: ми розповімо історію про те, як вчителька початкових класів стала справжньою охоронницею давнього ремесла та з любов’ю передає свої знання іншим, доводячи те, що поціновування свого коріння може стати ще й своєрідною терапією для кожного з нас.
Мерехтіння свічок, запах розтопленого воску та заздалегідь приготовлені до роботи інструменти. На столі — білий папер, сушені трави, видуті яйця та тонкі писачки, якими майстри виводять візерунки на шкаралупі. Поруч, як дороговкази з минулого, розкладені листівки з колекції Музея Івана Гончара із зображенням писанок різних регіонів України. У невеликій залі місцевого артпростору оживає історія…
Пані Наталя займається писанкарством три роки. Втім, шлях від захоплення до професійного володіння писачком розпочався значно раніше — у Львові. Першу свою писанку майстриня присвятила рідному синові, який тоді щойно повернувся з АТО і подарував батькам поїздку, а нині боронить країну на Харківщині, поки його вагітна дружина чекає на нього в Одесі.
«Десь 8 років тому я гуляла Шевченковим Гаєм і зайшла в одну з хатинок, де працювали майстрині. Я сказала, що хочу навчитися писати писанку. Мене спитали: “Ви хочете комусь присвятити її?”. Я відповіла: “Звісно, синові”. “Ну давайте будемо писати дубові листочки”, — відповіли мені», — розповіла «БІ» майстриня.Перша писанка пані Наталі
Тоді ці дубові листочки, виведені на тендітній яєчній шкаралупі, були лише щирим і теплим материнським жестом, що залишився доброю згадкою. У серйозне ж заглиблення в традицію це переросло вже після початку повномасштабного вторгнення. Війна в Україні змусила Наталю та її подругу Галину шукати способи бути корисними, що зрештою привело їх до волонтерства. Благодійна діяльність двох аккерманських майстринь розпочалася з плетіння маскувальних сіток для військових. Вже потім вони вирішили ділитися своїми творчими вміннями з дітьми, проводячи для них майстер-класи у місцевому парку, де збирали пожертви на потреби армії:
«Бажання допомагати фронту було, звісно ж. Рідні на війні, і взагалі вся Україна — це рідні. А здоров’я не було — ходити щодня плести маскувальні сітки не могла, бо спина вже не витримувала. І ось ми прийшли до того, що можемо передавати якісь свої уміння. А що ми можемо? Галя Півень — рукодільниця, я просто люблю цей процес, не вважаю себе рукодільницею. І ми почали виходити в парк мотати мотанки. Сподівалися на те, що до нас будуть підходити люди з дітьми. За нашу послугу ми таким чином думали трошки заробляти на тканину для маскувальних сіток. У нас було абсолютно конкретне завдання», — розповідає «БІ» пані Наталя.
Молодь ця ідея не особливо зацікавила, — ділиться майстриня. Натомість її підтримали люди старшого віку. Саме під час одного з таких занять для психологинь міста випадково народилася й назва творчої майстерні Наталі і Галини:
«Є така психологиня Марія Бузулуцька. Вона привела цілу групу людей на майстер-клас. Ми його провели, і нас тут же запитали: “А як ви називаєтеся, як про вас написати?”. А ми ще тоді ніяк не називалися. Кажу: “Як хто? Я Наталя Мальована, вона — Галина Півень. Мальований півень!”. Отак ми і назвалися», — розповідає пані Наталя.
Згодом майстрині почали проводити заняття щосуботи — у міських кав’ярнях та артпросторах, паралельно досліджуючи різні види народної діяльності. Пізніше пані Наталю запросили вести гурток у Центрі дитячої творчості. Саме тоді звичайне захоплення писанкою переросло у професійну справу. Для цього жінці довелося самостійно її опановувати:
«Мене зацікавила програма гуртка “Народні ремесла”, бо вона дуже багата — там є і мотанкарство, і писанкарство, і в’язання, і ткацтво. Якщо до в’язання я дотична, вишивання любила і люблю, ткацтво було для мене незрозумілим, але ж хіба є таке, чому не можна зараз навчитися? Навчилася. Так само і з писанкарством, адже той мій перший досвід — замало для того, щоб стати писанкаркою. І я почала вивчати, шукати писанкарок. Наприклад, така писанкарка як Тетяна Коновал дає свої відеоуроки, у неї є онлайн-школа писанкарства за не всі гроші світу. Я підписалася, можу зайти у будь-який момент подивитися той урок, який мені цікаво — вона пише в прямому етері писанки. І от таким чином я поповнюю свої знання, свій багаж», — розповіла про свій досвід вчителька.
І тільки тоді, коли Наталя стала глибше вивчати традиції писанкарства, дитячі спогади, які колись здавалися їй лише батьковими казками, нарешті склалися у чітку картину. Жінка з посмішкою згадує той час, коли не вірила про розпис яєць соломинкою біля печі:
«Колись батько говорив, а я не вірила: соломинкою писали, а потім яйця, розписані воском і пофарбовані, клали у піч і чекали, коли розтопиться віск. Я не вірила в те, що він говорив. Хіба ж може таке “жовтенятко”, піонерка повірити про писанки? Тоді взагалі все відкидалося. І тільки зараз, в Ірини Михалевич (сучасна писанкарка — ред.), я зрозуміла, як це. Тому що з повного яйця досить важко зняти віск, бо воно всередині холодне. А свічка була дорогим задоволенням. Тому часто писали писанки саме біля печі, діставали звідти жаринки, розігрівали віск і тут же писали. А потім клали у піч, віск розтавав і стікав, а той, що залишався — витирали. І частіше всього це робили вночі, коли роботи вже не було», — розповіла жінка під час майстер-класу.
Мати Наталі ж натомість сперечалася з чоловіком, наполягаючи, що яйця завжди фарбували у цибулинні. На цьому етнологічні дослідження в їхній родині завершувалися, — зізнається жінка. Усе стало на свої місця лише з роками — після звичайного запиту у Pinterest про бессарабську писанку. Вивчення традицій давнього ремесла дозволило майбутній писанкарці не лише розібратися у символах, а й дещо інакше поглянути на історію власного коріння і зрештою таки повірити батькові:
«Дивлюся, на мій запит в Pinterest мені стало видавати саме на рожевому тлі багато крапочок чи сосонки. Але підписано якимись незрозумілими літерами. Я ж почала копатися, що ж це за писемність. Виявилося, угорська. А мій батько казав: “Баба із мадяр”. А пам’ятаєте пісню “Їхав козак за Дунай”? Як Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ, а козаки тікали в села Козацьке, Старокозаче… І от якимось чином баба сюди потрапила. Мабуть, в батьковій родині оця традиція писанкарства таки поселилася, а в маминій ні. І ось, знаєте, я коли почала вивчати, взяла урок в Ірини Михалевич, почала розписувати. І мені одразу оці розмови — ці крапочки… Ви розумієте, як наше коріння проростає?», — запитує своїх учениць писанкарка.
Оці самі «крапочки», як виявилося згодом, — один із найглибших символів у писанкарстві, що має декілька значень:
«Якщо ви бачите на писанках маленькі крапки, знайте, що це — зерна, які проростуть. Тобто ми бажаємо гарного врожаю, щоб усі зерна проросли», — пояснює майстриня.
Водночас у народній традиції існує й інше трактування цього знаку — як материнських сліз:
«Існує така легенда: коли Божа Матір вже знала про те, що її син Христос помер, розіп’ятим на хресті, вона готувалася до Великодня і розписувала писанки. Звісно, плакала — горе не вгамувати — і сльози її падали на писанку та застигали. І ось ці крапочки — сльози Божої матері», — розповідає пані Наталя.
Поруч із крапочками зображували й інші символи, зокрема рослинні. Кожен із них ніс свою добру силу: наші предки виводили їх на шкаралупі, щоб побажати щастя, добробуту, здоров’я та сили тому, кому її дарував — як листівку та оберіг:
«Може бути сонечко, можуть бути грабельки чи вітрячки. Дуже багато рослинних символів. І якщо ми бачимо рослину чи щось таке схоже на сосонку, це значить дерево життя — ми бажаємо роду родині, якій даруємо цю писанку», — пояснює писанкарка.
Писанки іноді навіть закопували в землю, щоб вона дала гарний і щедрий врожай. Або ж прямісінько під плодове дерево — для появи на світ омріяної дитини:
«У минулому писанки писали на сирому заплідненому яйці. Дивилися на сонці, шоб воно було запліднене. І таким чином виписували писанки, свої вкладаючи думки, і дарували. Існувало таке повір’я: якщо закопати писанку під плодове дерево, то збудеться нездійснена мрія про дітей», — розповідає майстриня.
Варто зазначити, що писанкарство, як додає пані Наталя, — це не лише українська історія. Ця традиція притаманна багатьом народам:
«Писанкарство — традиційне ремесло не тільки українців, а й молдаван, угорців, словенців, східних слов’ян загалом. Хтось каже: тисячі років писанки пишуть. Це не можна довести. Чому? Тому що хіба ж шкаралупа яйця збережеться тисячу років? Тому ми можемо тільки припускати, що багато років тому назад наші предки займалися писанкарством».
Раніше для фарбування писанок люди використовували усе від природи, що могло дати колір — квіти, ягоди, кору дерев, а подекуди навіть комах. Втім, з появою науково-технічного прогресу в XIX столітті хімічні барвники поступово почали витісняти рослинні. Як пояснює пані Наталя, вони дають швидший результат.
Попри це, природне фарбування не зникло повністю. Так, пані Наталя і сьогодні створює барвники власноруч, використовуючи саме те, що дала природа. І вчить цьому інших. Тож палітру для майбутніх писанок майстриня збирає буквально в полі чи купує на базарі: тут і відвар деревія та сонячних чорнобривців, що дарують яйцю тепле золото, і насичена бузина, яка дає безліч відтінків, зокрема, синій та фіолетовий. Майстриня пояснює, що більшість з рослин потребують спеціального природного протравлювача — галунів, які допомагають барвнику міцно закріпитися на шкаралупі. А от марена красильна справляється з цією задачею самостійно, даруючи яйцям від яскраво-червоного до майже вишневого кольору.
«До речі, у нас у минулому році на писанкарських майстерках була жінка, яка говорила: “О, моя мама писала писанки і казала на них галунки!”. Тобто не так давно у Саратському районі ще писали писанки», — розповідає Наталя.
Писанки ж нашого регіону, бессарабські, мають свою особливість, яка відрізняє їх від інших — характерне рожеве тло:
«Є така комаха — червець. Вона давала це забарвлення, на неї навіть полювали. Останнім часом її немає, вона зникла. Також привозили сандалове дерево, і ось воно давало червоний і рожевий кольори. А ще японський барвник сапанвуд. Оскільки ми тут на перетині шляхів, на Бессарабії, то цей барвник потрапляв і до нас».
Саме ці особливості ще у 1890-х роках дослідив відомий вчений Володимир Ястребов. Йому вдалося це зробити за допомогою його учнів, які зафіксували тоді у себе вдома фактично живу традицію:
«Він був вчителем у місті Єласиветграді на той час. Його учні, хлопці і дівчата, роз’їжджалися по селам, де вони жили, і збирали у бабусь, як писалися писанки. Тоді, в кінці XIX сторіччя, ремесло писанкарства почало зникати. І от старі бабусі показували, як вони писанкували. Оті взори, зібрані у писанкарів і писанкарок, тоді Бессарабської губернії, нині це села нинішнього Білгород-Дністровського району, вони в більшості випадків на рожевому тлі», — додає писанкарка.
Тож завдяки таким дослідженням, опису та подальшій інвентаризації писанок і вдалося зберегти давню традицію. Саме тому ми сьогодні й маємо можливість відтворювати їх власноруч.
Кожна писанка, створена пані Наталею вручну, має для неї особливе значення. Жінка зізнається, що процес її створення може по-справжньому лікувати поранену душу. Тож окрім зв’язку між поколіннями, збереження цієї традиції для майстрині є своєрідною терапією та способом не зійти з розуму від невтішних новин сьогодення:
«У минулому році цю писанку я писала за майстер-класом Тетяни Коновал. Вона мала вийти з червоно-жовтими пелюстками на чорному тлі, але погляньте, яка вона поранена. Це вона показувала стан моєї душі тоді. Дивлюся зараз і згадую свій тодішній стан», — розповідає писанкарка про одну зі своїх робіт.
Під час занять із дітьми писанкарство подекуди відкривається по-новому. Хоч малеча не завжди може довго всидіти, — ділиться пані Наталя, — та серед учнів є й ті, хто проживає цей процес особливо глибоко. Так, найбільше вчительці запам’яталося один із останніх уроків:
«Я запропонувала дітям зробити обереговий ланцюг, ну і показала різноманітні писанки різних областей. На занятті була дівчинка із соціально незахищених категорій. Вона сказала: “О, а це писанка Запоріжчини? А мій тато там. А можна я татові зроблю?”. Я відповіла, що, звісно, можна. І вона пише писанку татові», — розповідає вчителька.
Наталя каже, що найважливіше — щоб люди розуміли, що стоїть за цією традицією: вона бажає, щоб кожен, хто бере до рук порожнє яйце та писачок для виводу на ньому символічних візерунків, усвідомлював для себе, що саме цей момент він торкається коріння своїх предків:
«Я хочу, щоб учні розуміли, що колись на цій землі були ті люди, яких вони не можуть знати, але оце коріння зробило нас такими. Воно дозволило нам вистояти під час цієї жахливої війни. І саме це коріння ми вивчаємо. Я завжди починаю з того, що це — наші традиції», — каже пані Наталя.
Так і під час нашого майстер-класу, поки учасниці знімали віск і з щирим та приємним подивом відкривали власні візерунки, кожна з них по-своєму торкалася цього коріння.
Супер!!!!
Христос воскрес!
Воістину воскрес!
Дякую за цікавий матеріал