З голлівудською посмішкою на схудлому обличчі: з російської неволі повернувся пекар з Татарбунарської громади

Заступник командира бойової машини, навідник-оператор другого механізованого відділення другого механізованого взводу 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле», 39-річний мешканець села Нерушай Татарбунарської громади Білгород-Дністровського району Іван Цуркан вчора був серед тих трьохсот щасливчиків, яких росія повернула з неволі на рідну землю. Понад рік він не бачив українського сонця через ґрати російських колоній. Проте у день обміну на Івановому блідому та схудлому обличчі не сходила голлівудська посмішка, яку він завжди дарував людям навіть у найважчі моменти свого життя. Про нескорену душу, позитив крізь сльози військового та перші слова його п’ятирічної доньки Анастасії після повернення з полону кореспондентці «Бессарабії INFORM» розповіла мати Івана пані Людмила.

Іван народився 29 січня 1987 року в селі Нерушай Татарбунарської громади. Мати зізнається, що він був дуже бажаною дитиною в їхній сім’ї. В родині на той момент вже було двоє синів, тому хотіли дівчинку, але народився хлопчик. Він завжди казав: «Якби я був дівчиною, я б сердився на вас».

Іван закінчив дев’ять класів у рідному селі, а старшу школу відвідував у Татарбунарах. Там на одній з обласних олімпіад посів друге місце з хімії. Це дозволило йому без конкурсу вступити до Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, де хотів опанувати фах вчителя хімії. Але долею не судилося йому стати педагогом, бо хлопець пов’язав себе з випіканням та реалізацією хлібобулочної продукції.

Ще в студентські роки хлопець почав працювати в одеському супермаркеті «Таврія-В» пекарем, де випікав хліб і кондитерські вироби. Йому дуже подобалося займатися цим, бо, як казав батькам, бачив плоди своєї праці. Особливо душа тягнулася до випікання пасок та їхнього декоративного оздоблення. Але у вільний від роботи час не полишав і хімію. Вдома мав навіть свою невеличку лабораторію, де виводив різні хімічні речовини.

Але коли почалася пандемія, Іван категорично не хотів вакцинуватися проти коронавірусу, тому змушений був залишити посаду пекаря. Проте знову ж таки подальша діяльність його була пов’язана з хлібом, оскільки став водієм-експедитором та розвозив продукцію одеського хлібозаводу по магазинах.

17 липня 2024 року Івана за мобілізацією призвали на військову службу. За два дні, 19 числа батько Івана Володимир повинен був відзначати своє сімдесятиріччя. Тоді свій ювілей пан Володимир відсвяткував, але з болем у серці за долю наймолодшого сина.

У Вінниці Іван пройшов курс молодого бійця, прийняв присягу на вірність українського народу. Пройшов навчання у Британії, після чого проходив службу зв’язківцем в Одесі. У Херсоні навіть налагоджував мобільний зв’язок після обстрілів.

Потім військового перевели на службу до 128-ї  окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле». Іван тоді опинився на найгарячішому напрямку фронту – Запорізькому.

За словами пані Людмили, перед полоном, через пів року після мобілізації, Іван приїхав додому у відпустку на свій день народження – 29 січня 2025 року. А 31 січня рідні востаннє бачили свого воїна, коли проводжали на потяг. Востаннє хлопець виходив на зв’язок з родиною за день до полону, коли очікував, щоб його побратими змінили на позиції. Але, на жаль, не дочекався. 25 лютого 2025 року в районі населеного пункту Кам’янське Запорізької області він був визнаний офіційно зниклим безвісти. А 2 травня до його дружини Людмили пройшло сповіщення про те, що Іван в полоні. За не офіційними джерелами, він перебував у колонії в місті Торез Донецької області, наразі окупованому росією.

Рік і один тиждень батьки Івана, його брати, дружина Людмила та п’ятирічна донька Анастасія не мали жодної звістки від воїна. Проте вчора в дім родини прийшло справжнє свято – несподівана звістка про повернення Івана.

«Навіть на фото з полону видно на його блідому та схудлому обличчі голлівудську посмішку. Він в найскладніших ситуаціях в своєму житті завжди посміхався, був позитивним. Це, можливо, допомогло йому пережити полон», – розмірковує пані Людмила.

А вчора ввечері Іван подзвонив батькам, сказав, що в нього все добре, що всіх цілує та обіймає.

«Але мене до сліз вразили слова нашої маленької онучки Анастасії, яку війна зробила не за роками дорослою. «Я тебе, таточку, більше нікуди не відпущу. Мені не потрібна така твоя робота», – сказала вона Іванові», – зізнається жінка.

Іван наразі перебуває під наглядом лікарів у Вінницькій області — він виснажений полоном. На запитання, за чим скучив найбільше, відповідає коротко: «За свободою». Ще відверто говорить, що його Бог дуже багато разів рятував. Наприклад, коли росіяни вели його у полон, він наступив на міну, яка, на щастя, не підірвалася.

Родина Цурканів, як і тисячі українських сімей, нарешті дочекалися на свого найріднішого. Попереду у бійця – довгий шлях реабілітації, адаптації і життя. Нехай воно буде нарешті спокійним і мирним.