Стійкість із присмаком шоколаду: як підприємиця з Аккермана під час війни тримає бізнес на тендітних плечах

Її перший шоколад був сюрпризом для бабусі. Невдала спроба не зупинила, а лише розпалила цікавість: вона почала вчитися, експериментувати й готувати ночами після роботи. Згодом були грант на 250 тисяч гривень, оренда приміщення і відкриття кав’ярні під час повномасштабної війни. Молода жінка пережила блекаути без генератора і вибиті вибуховою хвилею вікна, але не відмовилася від ідеї розвивати власну справу. “Бессарабія INFORM”  розповідає історію 31-річної підприємиці з Аккермана Юлії Горобченко, яка щодня тримає свій бізнес на власних тендітних плечах.

— Юліє, розкажіть, будь ласка, про себе. Як народилася ідея займатися кондитерською справою? 

— Взагалі у мене в родині ніхто не займається кондитерською справою, і я за фахом інженер-еколог. Мій кар’єрний шлях не починався з приготування якихось страв. Моє життя було пов’язане з продажами, і саме у цьому напрямку я зростала. Я дуже сильно люблю свою бабусю, і саме вона одного дня мене надихнула на те, щоб зробити для неї щось особливе. Вона у мене такий світлий промінчик – всі її дуже сильно люблять, і вона така – сама переповнена любов’ю, і світу дарує цю любов.

Вона у мене фанат кави та шоколаду. І думала, що б бабуні таке зробити, щоб вона і пишалася мною одночасно, і щоб приємно було. Оскільки бабуся полюбляє шоколад, я вирішила сама своїми руками їй його приготувати. На той момент мені здавалося, що це дуже просто робиться. Я вирішила, що до складу шоколаду має входити какао-порошок, до нього додати якісь горішки, і все – шоколадка готова. Я зробила свої перші цукерки з какао-порошку, і вони вийшли дуже несмачні. Я засмутилась. Раніше, якщо щось не вдавалося, я могла відступити. Але цього разу вирішила розібратися глибше: почала вивчати технологію, шукати інформацію, проходити курси — спершу базові, згодом професійні. Так усе і почалося.

— Що Ви відчули, коли приготували шоколад за всіма правилами?

— Коли я приготувала свою шоколадку на домашній кухні після придбаного курсу у шоколатьє, знову ж таки, я думала, що у мене не вийде з першого разу все, але відбулась магія. На кухні я почала розтоплювати інгредієнти: масло-какао та терте какао, які добуваються з какао бобу. Технологія наступна: какао боб спресовується, та виділяються ці дві складові: терте какао та масло какао, і у домашніх умовах дуже зручно працювати саме з двома цими інгредієнтами для того, щоб вийшла плитка шоколаду. І ось, коли я почала розтоплювати ці компоненти і по мисочці круговими рухами водила цю какао-масу, на кухні почали з’являтися аромати шоколаду. І я дуже захопилася, ніби якісь метелики у мене на кухні почали літати (посміхається – ред.). Це була десь дванадцята чи перша ночі, адже тоді я багато працювала на основній роботі, і на власні захоплення час був тільки вночі. І ось, коли я розлила шоколад по плиточкам, прикрасила його горішками (перша шоколадочка була з в’яленого інжиру), треба було почекати хвилин двадцять та поставити його у холодне місце, щоб він застиг. Показником того, що шоколад готовий, є те, що плиточка швидко відстає від форми, тобто перевертаєш, і воно вискакує. Шоколад має бути хрумким при розломі та блискучим. В момент, коли я перевернула форми та побачила, що плиточки і блискучі, і гарні, і вони вийшли ідеально. І ось я куштую і розумію, що я їм справжній шоколад. У той вечір я лягла спати, і думка про цю магію не давала мені спати ще тиждень. Я зрозуміла, що мені це подобається, я хочу далі це вивчати. Мені спало на думку, що ці плиточки потім можна буде продавати.

— Якою була реакція Вашої бабусі?

— Наступного дня я повезла цю плиточку шоколаду бабусі, і вона була дуже здивована. Напевне, спочатку була трохи скептично налаштована. Бабуся зробила чай, і ми разом куштували цю шоколадку, і коли вона спробувала перший шматочок, я побачила на її обличчі здивування. А вона ж поціновувач, розуміється добре, як має смакувати справжній шоколад. Тоді вона сказала: “Юля, так смачно, це справжній шоколад”. І це мене дуже надихнуло. Згодом я почала викладати у соцмережі свої вироби: шоколадки, цукерки з горішками, і люди почали цікавитися, писали, що хочуть придбати.

— Яка робота Вам приносила основний дохід? Як Вам вдавалося поєднувати її з виробництвом шоколаду? 

— У мене завжди були керівні посади. Я працювала влітку адміністратором у готелі на узбережжі. Це велика відповідальність, і я дуже багато часу проводила на роботі. Але мені настільки подобалось займатися шоколадом та цукерками, що я приходила, наприклад, о десятій вечора, ставала на кухню, починала готувати, і так до самого ранку. А потім знову на роботу. Згодом, слава Богу, пішли замовлення. І я почала робити шоколад вже не тільки заради власного задоволення, а й для продажу. З часом об’єми збільшувалися. Я пам’ятаю, як одного дня вже шоста ранку, у мене готові цукерки, але їх ще треба спакувати, а час у мене є тільки до восьмої. Я була схвильована, навіть у легкій паніці тоді, але задоволення від процесу у мене завжди присутнє. Яка б я втомлена не була, я завжди отримую задоволення від того, що я роблю. Того дня я швиденько зібрала замовлення, віддала його і потім поїхала на роботу. І так тривало по колу певний час.

— Як Ви прийшли до того, що хочете відкрити свою кав’ярню?

— По-перше, я фізично втомилася працювати у такому темпі. Водночас мені було страшнувато кидати основну роботу, адже я розуміла, що не можу займатися одразу двома справами, а фінансово я ще не достатньо виросла у приготуванні цукерок. Такі роздуми мучили мене якийсь час. А згодом мені стало морально важко на моїй роботі. І я дала собі три місяці, щоб обміркувати все: чи буду я далі зростати у продажах своїх виробів. І я все вирішила. Мені допомогла віра близьких людей. Був кінець літа 2021 -року, я розмовляла з близькими і питала: “Що ж мені робити?”. І наче я власною справою хочу займатися, і замовлення є, і людям подобається, але, знову ж таки, цього недостатньо для забезпечення сім’ї, адже у мене є син. Було страшно, та близькі люди підтримали мене та сказали, щоб я займалася улюбленою справою. Мені важливо було почути, що вони мене підтримають і фінансово, і морально. Тоді я вже прийняла рішення, але ці їхні слова були вирішальними.

— Хто і як вплинув на Ваше рішення спробувати залучити грантові кошти?

— Задовго до мого бажання відкрити кав’ярню про грантові кошти та допомогу від держави мені розповідала мама та радила звернути увагу на таку можливість. Але у мене була недовіра до цього, я сумнівалася у тому, що держава дійсно допомагає. Спочатку я гнала від себе ці думки. Але потім я згадала, що колись у готелі, де я працювала, я познайомилася з жінкою-підприємицею, яку теж звати Юлія, і саме вона мені розповіла, що грантові кошти допомогли їй у відкритті власної справи. Я зайшла до неї на сторінку, написала їй про те, які плани я маю, до чого прагну, і вона мені дуже відкрито та детально розповіла про можливість залучення грантів, про умови та повернення коштів. І саме Юля мені допомогла подати заявку, але знову ж таки, я сумнівалася, що мені дадуть ці гроші.

— Скільки коштів Вам знадобилося, щоб відкрити власну справу, ось цю кав’ярню, у якій ми зараз з Вами?

— Взагалі, я з сім’ї середнього достатку, тобто у мене не було якихось величезних заощаджень. Я розуміла, що можу отримати грант від держави на суму 250 тисяч гривень, і у мене були чотири тисячі доларів власних заощаджень. Це не маленька сума, але мені здавалося, що треба набагато більше.

— Чи були у Вас сумніви навіть після подачі заявки на грант?

— Так, у мене були сумніви до тих пір, поки я не подалась на грант та не почала відчувати, що все іде добре, у мене все виходить, і, скоріш за все, я його отримаю. І я зрозуміла, що мені треба шукати приміщення. Я отримаю грант, а далі що? Якось я їхала містом і переглядала, де які приміщення здаються, і я побачила на вікні цієї кав’ярні оголошення: “Здам в оренду” і номер телефону. Я зупинилася, записала цей номер і одразу подзвонила власникам. Під час розмови вони мені сказали, що не хочуть здавати приміщення під кав’ярню, вони планували, щоб тут був салон або офіс, тож відмовили мені. Але я вмовила їх зустрітися, адже розуміла, що тут є все, що мені потрібно: цех та зал. Коли я сюди прийшла, я зрозуміла, що мені точно треба це приміщення. Ми поговорили з власницею, і вона не дала своєї згоди. Проте вже наступного дня перетелефонувала мені і сказала, що вони порадились вдома і погоджуються здати мені приміщення. Ба більше, у ці самі дні я отримала підтвердження, що отримаю грантові кошти, тож питання розміщення стало гостро. Але саме тоді я зрозуміла, що “стала на свій шлях”. Моя особиста думка: коли ти починаєш займатися улюбленою справою, то всесвіт тобі допомагає, все складається, наче “пазлики”.

— Скільки Ви чекали, поки отримали підтвердження?

Ну місяць точно. Поки я проходила всі три етапи: перший – перевірка ділової репутації зайняла тиждень, далі оцінка бізнес-плану ще тиждень, і після третього етапу, співбесіди в онлайн-режимі, десь вже за місяць прийшов результат.

— Тобто це не дуже швидкий процес?

— Так. Насправді я думаю, що багато людей сумніваються, що держава дійсно виділяє кошти. І умови повернення цієї фінансової допомоги не такі жорсткі. Наприклад, я отримала мікрогрант у розмірі 250 тисяч гривень за умови працевлаштування двох працівників, у мене це були кондитер та бариста. І ось податками з заробітної плати цих людей я повертаю державі кошти. Я для себе це так уявила: мені на деякий час сплатили податки за цих людей. Так процес повернення грошей був не таким відчутним. Я ніби не повертаю ці кошти, а мені допомогли. І зараз я впевнена, що держава зацікавлена у тому, щоб підприємці розвивалися і відкривали власні справи.

—  Чому Ви обрали саме таку назву “Лімеренс”?

—  Це слово мені трапилося у соцмережі. З англійської воно перекладається – “закоханість”. Мені сподобалися звучання цього слова і його значення, адже я закохана у свою справу і хочу закохувати людей у те, що я роблю. Згодом я дізналася, що одним із значень цього слова є “популярність” та “одержимість. Другий переклад мене трохи налякав, але я вирішила, що одержимість може бути і хорошою.

— Ви працюєте з натуральною сировиною. Собівартість виробів зросла за цей час, як це вплинуло на дохід?

— За останні два-три роки, наприклад, какао-боби збільшились у вартості у чотири рази. Я розуміла, що все дорожчає, і горіхи ті самі у два рази зросли у ціні. Мої цукерки і раніше були недешевими, а мені треба збільшувати ціну. І я боялася, що люди не зрозуміють, чому вони такі дорогі. Але завдяки тому, що я та моя команда закохані у ці вироби, то через нас і люди почали цінувати цей продукт. Щодо заробітку, то мені немає з чим порівнювати, адже ми відкрилися під час повномасштабного вторгнення, і я не можу згадувати, як було “до”. У мене все тільки покращується завдяки досвіду, який я отримую. Весь цей період непростий, особливо 2025 рік – він був дуже складний. Кожного дня були якісь виклики. Треба було сплачувати рахунки, і у мене виникало питання: “А де взяти кошти?”. У мене вже все вичерпалось. І було страшно. Але вкотре підтверджувався мій принцип про те, що якщо ти на своєму шляху, то все складається гарно. У критичний момент я отримувала необхідну суму. І через всі ці складнощі я отримувала досвід.

— Україна і бізнес зокрема переживають нелегкі часи. Чи були думки закрити заклад?

— Ні, таких думок не було, тому що до нас ходять наші постійні гості, клієнти. Так, були проблемні питання, коли у нас почали вимикати світло, адже генератора у мене не було. І я подумала: а як далі бути? Під час розмов з близькими я чула нотки сумнівів, і хоч вони не казали прямо, але я розуміла, що вони мають на увазі, що треба зачинятися. Вони натякали, що далі може бути гірше, адже з’являтимуться борги. І такий момент дійсно був, коли я накопичила борг, але повернула його. І близькі ж знали про це, і для них це був кінець. Але у мене таких думок ніколи не було. Я була впевнена, що це кафе завжди має бути, має розвиватися.

— Що для Вас було найбільшим викликом за цей час?

— Напевне, це саме блекаути, тому що я була не готова придбати генератор. Це була велика сума для мене. Я розуміла, що ми все одно будемо працювати за графіком з 8 ранку до 20 години, але це питання потрібно було вирішувати. Але грошей на генератор у мене не було. На щастя, мої близькі люди знайшли для мене генератор, а на мої плечі “лягли” видатки на паливо.

— Влітку поруч з кав’ярнею був масштабний приліт “шахедів”. Які емоції Ви відчули, коли вперше прийшли зранку до закладу?

— Це була десь п’ята ранку. Коли у місті лунають вибухи, розуміючи розташування, я завжди дивлюся камери кав’ярні, чи все тут добре. Раніше, під час атак, я дивилася камери, і все було добре, але того разу я побачила, що камери потухли і не працюють. І тоді я відчула, що стався приліт. Я зателефонувала орендодавцям своїм. Вони живуть поруч, але того дня саме були у дітей в Одесі, і їм зателефонував сусід, який і розповів про атаку шахедів. Вони одразу виїхали і були у дорозі вже. І я подумки вже розуміла, що сталося. Було страшно. Це ж моя люба кав’ярня, я була дуже схвильована. Коли я вранці приїхала, то побачила, що повилітали два вікна великих у залі, вибило вікна у підсобному приміщенні, повигинало ролети, вази на підвіконнях розбилися. Все це дуже неприємно. Але ми все це поприбирали. І оскільки це було влітку, то у віконних рамах залишились тільки штори та тюль без скління. Ми розпустили завіси, і вони ніби на веранді колихалися від вітру. Це була така магія, так було гарно. Правда. Свіже повітря, людям подобалося. Всупереч всьому, я справді в цьому побачила дещо хороше. З плином часу ми все замінили, вазочки поставили, і все добре. І зараз, коли лунає повітряна тривога, наші гості починають хвилюватись, втім у мене є внутрішня віра і впевненість, що янголи оберігають це приміщення.

—Чи складно бути жінкою-підприємицею, яка на власних тендітних плечах тримає бізнес? Звідки Ви черпаєте ресурс?

— Буває по-різному. Трапляються такі періоди, коли справді дуже складно. Я втомлююся фізично, і дуже часто морально. Воно відбувається наче полосами. Все добре-добре-добре, а потім все одразу “навалюється”, і не знаєш, як ці питання вирішити. Я сідаю і кажу собі: “Так, Юля, ти знаєш, що все буде добре. Складні ситуації були і раніше, але ти через все це проходила. І все складалося якнайкраще”.

— Що допомагає Вам рухатися уперед і не опускати руки?

— Це люди, і, по-перше, мої близькі. У мене є така позитивна установка, що мені дуже щастить на людей. І люди мені допомагають рухатися уперед у всіх сенсах. Мене надихає і підтримує, коли до нас приходять гості, яким подобаються кава, цукерки, і вони про це мені кажуть. Я займаюсь улюбленою справою, і це додає сил. Коли я починаю на кухні готувати цукерки чи навчаюсь чомусь новому, я заряджаюсь. Мене дуже підтримує мій колектив, моя команда. Раніше я думала, що як начальник я не маю права їм казати по свої страхи, про те, що у нас щось не виходить, зараз складно. Але ми з ними дуже відкриті, і я їм все проговорюю. І вони своєю чергою мені теж нагадують, на кшталт: “Юля, ну скільки таких ситуацій було. Ми впоралися, ми через все пройшли”. Вони запевняють мене, що все вийде. Команда дуже допомагає рухатися уперед. Мої дівчатка.

— Чи варто зараз починати власну справу в Україні? Що Ви б порадили тим, хто зараз боїться зробити перший крок?

— Так, обов’язково треба розпочинати власну справу, я в цьому впевнена. І я всім кажу: “пробуйте, не бійтеся”. Знову ж таки, держава підтримує. Я завжди розказую про свій приклад – якщо ти стаєш на свій шлях, то все складається. А якщо не складається – то це все одно якийсь досвід, завдяки якому ти зможеш далі рухатись. Всім, хто вагається, я завжди раджу діяти. Зрозуміти, що твоє, що тобі подобається, і рухатися у цьому напрямку. Приготувати тістечко, намалювати малюнок, сфотографувати щось – якщо це твоє, то точно будуть знаходитися сили, ресурси і натхнення. Однозначно раджу звернути увагу на грантові допомоги не тільки від нашої держави, адже є і закордонні програми.

— Чи є якийсь девіз чи принцип, який допомагає Вам по життю?

— Саме зараз мені згадався: “Люби те, чим ти займаєшся, і займайся тим, що любиш”. І в принципі любити і наповнюватися любов’ю до власної справи і транслювати цю любов у навколишній світ.