Щодня першою зустрічає чужий біль: історія медичної сестри приймального відділення Ізмаїльської лікарні, яка 45 років працює в медицині

Коли до лікарні привозять людину з болем, страхом чи надією, першими її зустрічають не стіни і не кабінети, а люди. Ті, хто приймає, вислуховує, заспокоює і допомагає зробити перший крок до одужання. У приймальному відділенні Ізмаїльської міської центральної лікарні такою людиною вже понад три десятиліття є медична сестра Єфросинія Василівна Тангер. Загалом у медицині вона 45 років. За цей час через її руки і турботу пройшли тисячі пацієнтів — із травмами, болем, страхом і вдячністю. Кореспонденти з нею про професію, людей, лікарню та про те, чому медицина — це не просто робота, а спосіб життя. Про це, із посиланням на пресслужбу Ізмаїльської лікарні, повідомляє «Бессарабія INFORM».

— Єфросиніє Василівно, скільки років ви працюєте в медицині?

— Загальний стаж — 45 років. Після Одеського другого медичного училища три роки працювала в хірургічному відділенні Ізмаїльської міської лікарні. Потім на певний час поїхала — діти були маленькі, потрібен був дитячий садок, тому влаштувалася фельдшером на звіроферму. Там пропрацювала 11 років.

А в 1994 році повернулася до нашої міської лікарні. І вже 31 рік працюю в приймальному відділенні.

— Ви родом із нашого району?

— Так, я народилася в селі Багате. Як обирала професію? Моя старша сестра навчалася в Одесі в тому ж медичному училищі. І мама тоді сказала: «Йди вчитися разом із сестрою». Я послухала – і жодного разу не пошкодувала. Я дуже люблю свою роботу!

Ще під час навчання найбільше подобалася практика. Обидві практики проходила тут, в Ізмаїлі, у хірургічному відділенні міської лікарні. Ми роздавали ліки, робили уколи, проводили різні процедури.

Тоді медицина була трохи іншою. Наприклад, підшкірно вводили кисень, робили зондування.

Після декретної відпустки я працювала процедурною медсестрою.

— Кажуть, що приймальний покій — це обличчя лікарні.

— Так і є. Людина, яка приходить до лікарні, перш за все бачить нас. Тому ми намагаємося прийняти, вислухати, допомогти. Подивилися, запитали та запросили лікаря: без лікаря ми нічого не вирішуємо. Людина приходить із болем, із проблемою — і цю проблему вирішує лікар. За кожним рішенням стоїть його підпис і відповідальність: травматолога, невропатолога, хірурга, кардіолога… А ще до нас, до Ізмаїльської центральної міської лікарні, приходять і на обстеження — фіброскопію, комп’ютерну томографію, рентген. Потік людей великий!

— Ви працюєте тут уже четверте десятиліття. Як змінилися люди?

— Люди стали більш вимогливими. Інколи кажуть: «Ви зобов’язані».

Так, ми зобов’язані допомагати. Але іноді люди звертаються не за профілем. Наприклад, у приймальному відділенні немає терапевта.

Але все одно намагаємося допомогти. Бо люди приходять із болем.

І знаєте, часто люди впевнені, що вони здорові. Але не перевіряють цього. Є сімейні лікарі, є профілактичні обстеження. Та багато хто ними користується?

Ми повинні дбати про своє здоров’я — не тільки заради себе, а й заради дітей. Бо коли старші хворіють, це велике навантаження для родини.

Пам’ятаю, коли була маленькою, мама працювала в полі, і туди приїжджав пересувний флюорограф — люди просто в полі проходили обстеження.

Зараз усе змінилося. Але відповідальність за здоров’я — це особиста справа кожного.

— Скільки людей проходить через приймальне відділення за добу?

— У середньому 50–60. Наприклад, учора було 27 госпіталізацій і близько 30 людей отримали амбулаторну допомогу.

Багато травм — порізи, забої, укуси. Консультації, огляди, направлення.

Якщо в якесь відділення прийшло 10 людей, то через приймальне може пройти 50.

А коли ожеледиця — і всі 100.

Пам’ятаю один рік, теж сильний гололід. Ми буквально в чотири руки накладали гіпс — не встигали. Лікар оглядав, а ми одразу гіпсували. Усі працювали, як один механізм.

— У приймальному відділенні бувають складні ситуації?

— Буває по-різному. І люди нетверезі приходять, і скандальні.

Але у нас є кнопка виклику охорони, ведеться відеозапис.

Зараз набагато легше працювати — приймальне відділення після ремонту, просторе. Раніше ми були у підвалі лікарні — там було важче: маленькі кімнати, поганий зв’язок.

А головне — ми стараємося не сваритися. Бо люди приходять із болем.

І людину на вулиці ми не залишаємо.

Якщо привезли когось у важкому стані — у відділеннях допоможуть: помиють, переодягнуть. Є речі, є допомога. Бо кожна людина повинна зберігати свою гідність.

— Як змінився колектив лікарні за ці роки?

— Молоді стало більше. Ми вчимо дівчат, підказуємо, пояснюємо.

Робота непроста — і в травматології, і в хірургії, і в неврології.

Але коли важко, сила та міцність колективу дуже відчуваються. Усі працюють разом.

У лікарні майже 700 людей. Я знаю майже всіх — і в лабораторії, і в рентгені, і в різних відділеннях.

Без порозуміння, без дружби нічого не буде. Не буде колективу — не буде й лікарні.

— Ваша родина теж пов’язана з медициною?

— Так. Сестра медик, я медик. Невістка теж медик — працює в інфекційному відділенні, у приймальному.

Тепер онуків агітуємо. Хочемо, щоб внучка стала фармацевтом. Дуже хороша професія.

Як кажуть — лікарні та аптеки ніколи не закриються.

— Якби зараз знову довелося обирати професію?

— Я б знову пішла в медицину.

Мені цікава ця робота. Пам’ятаю, коли працювала в хірургії, було дуже цікаво заходити в операційну і дивитися, як працює хірург.

Життя склалося так, що я не стала лікарем. Вийшла заміж, народилися діти. Чоловік довго хворів на діабет — у мене була одна лікарня тут, а друга вдома.

Але медицина все одно залишилася моїм життям.

— Що б ви хотіли сказати людям як медик із таким великим досвідом?

— Бережіть своє здоров’я. Ніхто за вас цього не зробить.

І якщо вже звернулися до лікарні — будьте вдячні лікарям за ту допомогу, яку вони можуть надати. Бо лікар — не Бог. Він робить усе можливе, але в житті буває по-різному.

…У приймальному відділенні лікарні життя не зупиняється ні вдень, ні вночі. Тут постійний рух: швидкі, пацієнти, лікарі, медсестри, тривоги, виклики, рішення.

І саме тут починається шлях людини до лікування.

Коли наприкінці розмови запитали Єфросинію Василівну, з чим можна порівняти приймальне відділення, якщо лікарню уявити як живий організм, вона на хвилину замислилася і тихо усміхнулася.

— Напевно, з серцем, — сказала вона. — Бо через нього проходять усі.

І в цих простих словах — правда про людей, які щодня першими зустрічають чужий біль, щоб допомогти йому відступити.