Як 2025-й навчив цінувати й триматися: з чим мешканці Болградщини заходять у Новий рік

Минає ще один рік нашого життя. Для України це вже четверті 365 днів, наповнені тривогами й надіями, втратами й маленькими перемогами, болем і стійкістю. У 2025-му війна по-різному торкнулася майже кожної родини — когось через фронт, когось через втрату, когось через постійне очікування та тривогу. Водночас це був рік життя, у якому люди різного віку, професій і досвіду продовжували жити, працювати, виховувати дітей, допомагати іншим і триматися – попри втому, страх, особисті втрати та випробування. Напередодні Нового 2026 року кореспондентка «Бессарабії INFORM» у Болграді поспілкувалася з мешканцями райцентру, аби разом із ними зупинитися на мить і порефлексувати перед тим, як перегорнути ще одну сторінку нашого життя.

Нашим респондентам, серед яких й герої наших минулих матеріалів, ми поставили декілька простих, але водночас дуже непростих запитаннь — про цінності, внутрішні опори, силу й надію. Про те, що тримало, коли було темно. І про те, яку пораду вони дали б собі-дитині, якби зустрічали ще один воєнний рік з очима, повними страху й віри водночас.

Це — не підсумки статистики. Це — підсумки людей.

«Родина — моя головна опора», – Владислав Бандар, Герой України, фахівець із соціальної роботи зі супроводу ветеранів та демобілізованих осіб КУ «Центр надання соціальних послуг» Болградської міської ради

2025 рік для мене почався з найбільшої радості — у нашій родині народився син. Саме це стало головною подією року й ще раз нагадало: найвища цінність — це життя і здоров’я рідних та близьких. Ці речі для мене залишаються незмінними, незалежно від обставин. Адже родина це те, що тримає тебе. Хоч 2025 рік і не був надто важким для мене, саме сім’я завжди залишається моєю опорою.

Ще за цей рік я звик до відносно безтурботного цивільного життя, оскільки в минулому році звільнився з лав ЗСУ та знайшов себе у новій справі — працюю фахівцем із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб. Допомагаю тим, хто зараз служить, і тим, хто вже повернувся, а також їхнім родинам — у вирішенні життєвих, соціальних і людських питань. Це робота з великим сенсом.

Якби я міг щось порадити собі-дитині, то сказав би: більше часу приділяй навчанню, але не забувай і про радощі дитинства — ігри з друзями, прогулянки, живе спілкування. Це теж важливо.

«Я вірю в добро попри все», – Жанна Сусліна, очільниця Відділу культури, туризму, молоді та спорту Болградської міської ради

2025 рік був дуже важким — як для мене, так і для багатьох. Робота забирає майже весь час, і цього року я особливо гостро відчула, як не вистачає можливості бути поруч із родиною. Але є речі, які для мене незмінні за будь-яких умов: людяність, доброта, прагнення до розвитку, вміння тримати баланс і шукати гармонію. Я щиро захоплююся талановитими, професійними людьми — це завжди надихає.

Цього року я почала ще більше цінувати час. Намагатися не витрачати його марно, використовувати змістовно. Дуже ціную щирих і справжніх людей, які не пристосовуються. Загальнолюдські й сімейні цінності для мене залишаються фундаментом — і особистим, і державним.

Я щаслива людина,  бо мене тримає родина — унікальна, любляча, справжня. Підтримка колег і друзів дає сили рухатися вперед. Мене наповнює рідна земля, мій сад — це особливе кохання. Я продовжую творити, збирати свої колекції, думати позитивно, жартувати і планувати, намагаюсь втілювати в життя гарні справи. В мене багато планів, як дома так і на роботі. Головне, щоб закінчилась війна, й я встигла обійняти родину, друзів, смачно їх нагодувати та зібратися силами. Молюся і вірю в добро. Цім й живу — 24/7.

А якби юна Жанна зустрічала новий 2026 рік, я побажала б їй: «Більше часу проводь  з родиною, більше обіймай батьків, продовжуй любити батьківську хату, поважай людей, які тебе оточують, подаруй світові вихованих дітей».

«Я навчився не втрачати себе», – Серафим Савченко, директор КУ «Фонд підтримки підприємництва в Болградському районі» Болградської міської ради, режисер народної театральної студії «ОнгЪл»

У 2025 році я почав більше цінувати якісний відпочинок – звичайний сон, іншого відпочинку, на жаль, немає. Цього року я переосмислив власні пріоритети. Зрозумів, що якісний сон і відновлення впливають на продуктивність. Через дефіцит часу планування стало критично важливим – я навчився розставляти пріоритети і іноді жорстко відсікати все зайве, це важко але необхідно. Також я почав більше цінувати надійність у колегах і партнерах, іноді краще заздалегідь повідомити про неможливість виконати зобов’язання, ніж зірвати зустріч чи роботу в останню хвилину.

Також в цьому році я обійняв нову для себе посаду – директора ФПП, що вимагало швидкого опанування як теорії, так і практики в режимі повного занурення. Я прослухав низку тренінгів і семінарів, отримав за це відповідні сертифікати, вступив до університету для підвищення кваліфікації. Наразі активно втілюю набуті знання у роботі Фонду.

Ще закінчив два державні професійні курси за напрямом своєї другої творчої роботи – режисура НТС «ОнгЪл».  Також Фонд втілив низьку масштабних важливих для громади заходів в цьому році, що навчили мене – ніколи не довіряти словам і двічі перепитувати.

Щодо труднощів та великих стресів, то їх було в цьому році багато як на роботі, так і в особистому житті, в житті родини. Але допомагала підтримка близьких : матусі, старшого брата, племінників і хресника – це дає  емоційну стійкість. Моя собака, кудлате щастя, відволікає від життєвого трешу. Звичайно, мене тримав театр: робота з командою, репетиції та творчий процес давали сенс і мотивацію рухатися далі, надавали тієї енергії, яку можна витратити вже у роботі Фонду.

Собі-дитині напередодні воєнного 2026 року я б порадив просте, але важливе: добре їсти, достатньо спати, тримати спину прямо, не боятися питати двічі, танцювати, читати все підряд і дбати про своє тіло.

«Сила керівника — не лише в організації процесів, а й в здатності бути прикладом спокою й віри», – Сніжана Скорич, директорка Болградської гімназії  ім. Г.С. Раковського

2025 рік остаточно навчив мене цінувати прості, але фундаментальні речі: життя, безпеку близьких, щирі людські стосунки та можливість працювати й навчати дітей навіть у складних умовах. Відбулася глибока переоцінка цінностей — на перший план вийшли взаємопідтримка й довіра. Те, що раніше здавалося буденним, сьогодні сприймається як справжній дар, а матеріальні речі втратили свою першочергову значущість

Цей рік навчив мене гнучкості, витримці та вмінню швидко приймати рішення в умовах невизначеності. Я зрозуміла, що сила керівника — не лише в організації процесів, а й у здатності чути людей, підтримувати їх морально та бути прикладом спокою й віри. Війна навчила не відкладати важливе на потім і щодня діяти так, ніби саме сьогодні це має значення.

Мене підтримували моя родина, колектив гімназії та наші діти — їхні очі, їхня жага до знань і нормального майбутнього. Велику силу давало усвідомлення власної місії як педагога й керівника, а також віра в Україну та людей, які щодня роблять усе можливе на своєму місці. У важкі моменти допомагали прості «якорі» — робота, відсутність тривог, обійми «моїх» гімназійних дітей, які дають відчуття, що ти не сама й комусь теж потрібна твоя підтримка. До речі, останнім часом учні, особливо молодші, почали набагато частіше обійматися зі мною і з вчителями та говорити слова підтримки та вдячності.

Я сказала б собі – дитині: не втрачати віру в добро, навіть коли світ здається жорстоким і несправедливим. Порадила б зберігати здатність мріяти, постійно чомусь вчитися і залишатися людяною, бо саме ці якості допоможуть нам вистояти й збудувати майбутнє. І головне — пам’ятати, що страх не повинен керувати життям, адже в кожній людині є значно більше сили, ніж вона думає.

«Головне – цінувати кожен день», – Олег Мадревський, директор ЦФЗН «Спорт для всіх» Болградської міської ради, тренер з футболу

У цьому році, що минає, я найбільше почав цінувати час із близькими та саму можливість бути поруч, з чим раніше не було проблем. Навчився жити сьогодні, радіти кожному дню і не відкладати важливе на «потім». Тримають робота, хобі й люди поруч. Собі-дитині я б порадив залишатися собою і менше залежати від чужих думок.

«Життя — найбільша цінність», – Галина Кочева, лікарка, завідувачка дитячого відділення Болградської ЦРБ

Роком глибокої і болісної переоцінки цінностей  став для мене якраз не 2025, а 2022 рік.  Саме тоді я зрозуміла, що найцінніше, що є в людини – це життя. І воно – це не вчора і не завтра, а саме сьогодні та зараз. Це, коли твої рідні здорові та поруч, і ти не переживаєш, як вони там під обстрілами, коли і як зможуть виїхати додому. Найголовніше зазвучало по-новому. «Мир, мир, мир», – як найбільша мрія та щоденна молитва.

Сьогодні моє життя — це дім, любляча родина і справа, якій я служу з відкритим серцем. Робота лікаря — не просто професія, а покликання, і я щиро вдячна Богові за можливість бути корисною дітям і людям.

Мої життєві принципи прості й водночас вічні: творити добро, бути милосердною, не завдавати болю, залишатися вірною й відданою. У цьому мене підтримує віра — в Бога, у власні сили, у любов близьких. І, звісно, молитва, яка дає спокій, надію і світло навіть у найтяжчі миті.

Я люблю подорожувати й куховарити. У цих простих радощах знаходжу натхнення і відновлення. Нині я далеко від дому, в Мельбурні, в гостях у дітей. Пізнання нового світу розширює горизонти, руйнує стереотипи, наповнює серце силами і вірою в майбутнє.

Якби я могла звернутися до себе маленької, напередодні 2026 року, я б побажала їй залишатися доброю і щирою, вміти мріяти, наполегливо йти до мети та понад усе любити свою сім’ю.

У ці світлі дні, напередодні Різдва Христового та Нового року, від усього серця бажаю кожному миру, міцного здоров’я, добра й любові. Нехай Господь оберігає ваші родини та благословляє Україну.

«Дуже важливо, щоб ми були єдині », – Анатолій Чебанов, керівник пресслужби Болградської районної ради

Чим довше триває війна в Україні, тим простіші цінності виходять на перший план. Особливо, коли в Болградському районі раз за разом почали лунати вибухи. Саме у моменти стресу розумієш, що для щасливого життя необхідно не так і багато.

Я почав більше цінувати такі прості речі, як спокій навколо мене, безпеку за себе та близьких, терпіння і рівновагу у відносинах з людьми. Та звичайно усе більше цінуєш мир, який іноді здається таким недосяжним.

Минуло майже чотири роки з моменту повномасштабного вторгнення. Я часто ловлю себе на думці, що вже погано пам’ятаю, як воно було в мирному житті. Це лякає, але я не втрачаю віри. Україна обов’язково переможе. І це ще одна цінність, яку я не відчував повною мірою чотири роки тому – любов до своєї Батьківщини.

Після шоку в 2022-му, в якому я перебував весь рік, а то і довше, увесь 2025 рік намагався стримано сприймати усе навколо та з оптимізмом дивитися у майбутнє. Люди з мого оточення кажуть, що мені це вдається.

Негативу дуже багато, багато різних прогнозів і неприємних новин. Часто доводиться стикатися з людською зневірою та апатією. Це дратує.

Вважаю, що головне зараз – тверезо сприймати ситуацію, пов’язану з війною, та не піддаватися паніці. Дуже важливо, щоб ми були єдині і підтримували один одного в такі важкі часи. Це те, що я остаточно зрозумів у цьому році.

Я завжди намагаюся бути оптимістом. Це допомагає мені легше сприймати життя. Але без близького оточення, без однодумців та улюбленої справи життя було б порожнім. Близькі люди завжди готові підтримати, однодумці вселяють віру в дії, а улюблена справа приносить задоволення та допомагає забути неприємності.

Іноді є потреба залишитися насамоті та зосередитися. Це як перезавантаження. Я дякую долі, що у мене усе це є.

Щодо поради собі у дитинстві. Дитинство і доросле життя – це різні світи. Тільки у дорослому житті починаєш розуміти справжні людські цінності. Але, якби я зараз був дитиною, я б порадив собі цінувати кожний прожитий день, дарувати більше любові та поваги своїм батькам, серйозніше ставитися до навчання. Я б побажав собі стати поважною людиною, яка зможе принести мирне життя в Україну. Це було б справжнє щастя, якого зараз позбавлені діти.  Але я вірю: мир вже близько.

«Шлях важливіший за темп», – Валентина Ненкова, директорка Болградської школи мистецтв ім.  Д. Крижанівського

У  2025 році я стала більше цінувати прості речі — спокій, безпеку, щирість у стосунках і можливість бути поруч із близькими. Відбулася переоцінка багатьох цінностей:  натомість важливішими стали внутрішня рівновага, здоров’я, підтримка оточення і вдячність за кожен день.

Цього року я навчилася приймати те, що не можу контролювати, і не витрачати сили на те, що не змінюється.  Зрозуміла,  що головне — не темп чи результат, а шлях і люди, які поряд. Також навчилася більш свідомо дбати про себе, свої емоції та внутрішній стан.

Під час складних моментів мене підтримували близькі люди — родина, друзі, колеги. Велику роль відігравала віра в добро і в те, що навіть найтемніші часи колись минуть. Допомагали також невеликі радощі — прогулянки, музика, книги, кава зранку  і, мабуть, головне — віра в себе та розуміння, що все це має сенс, якщо продовжувати рухатися вперед.

Я б сказала собі-дитині: не бійся. Навіть коли страшно й здається, що світ руйнується — насправді він відбудовується наново, і ти теж стаєш сильнішою. Вір у себе, у людей і у майбутнє. Бережи серце добрим — саме це допоможе тобі пройти будь-які часи!

«Жодна підтримка не допоможе, якщо ти сам не готовий її прийняти», – Софія Кацарська, переселенка з Херсону, учениця 10 класу Болградської гімназії ім. Г. С. Раковського, акторка НТС «ОнгЪл»

2025 рік став для мене роком кардинальних змін. На його початку я навіть не уявляла, скільки поворотів підготує для мене життя. Разом із цими змінами відбулося і переосмислення цінностей. Те, що колись здавалося важливим, поступилося місцем іншому — значно глибшому й справжньому.

Якщо раніше матеріальні речі для мене мали більшу вагу, ніж духовні, то сьогодні все навпаки. Змінилося моє оточення, а разом із ним — і мої моральні орієнтири. Головною цінністю для мене стала людяність. Адже людина — істота соціальна, і без взаємопідтримки, братерства та співчуття неможливо по-справжньому жити.

Сьогодні мої пріоритети — це здоров’я, любов, самореалізація. Не гроші й не статусні речі, а внутрішній стан і відчуття цілісності. У 2025 році я чітко зрозуміла, наскільки важливо залишатися людиною за будь-яких обставин, цінувати тих, хто поруч і готовий простягнути руку допомоги, не боятися пробувати й не здаватися навіть тоді, коли здається, що всі проти.

У складні моменти мені допомагало осмислення ситуацій — розуміння того, чому так сталося, і які уроки з цього можна винести. Я навчилася ставитися до життя трохи легше й приймати події без зайвого самозвинувачення.

Я також усвідомила: жодна підтримка не допоможе, якщо ти сам не готовий її прийняти. Водночас я щиро вдячна людині, яка була поруч у найважчі хвилини, підтримувала мене навіть тоді, коли самій їй було непросто. Така присутність має велику цінність.

Якби напередодні 2026 року я могла звернутися до себе маленької, я б сказала: цінуй те, що маєш. Бережи людей поруч, свою Батьківщину, яка завжди чекає на тебе. Цінуй можливості, які дарує життя, і не бійся ними користуватися. Бо справжню вартість ми часто усвідомлюємо лише тоді, коли щось втрачаємо.

«Мене надихало відчуття відповідальності», – Альона Ільченко, начальник Відділу міжнародних відносин управління з питань економіки, бюджету та міжнародних відносин апарату Одеської обласної ради, уродженка міста Болград

Переоцінка власних цінностей для мене триває від початку війни. У 2025 році я почала більше цінувати не події, а стани: спокій, відчуття опори, можливість бути поруч із близькими й знати, що вони живі та в безпеці. Те, що колись здавалося звичним, сьогодні має зовсім іншу вагу.

Я стала уважнішою до себе й людей поруч, гостріше відчуваю щирість і фальш. Зникла потреба щось доводити або поспішати — натомість з’явилося прагнення жити чесно: у словах, рішеннях і виборі того, на що витрачаєш час і сили. Я частіше кажу «люблю», міцніше обіймаю близьких і щоранку дякую Богові та тим, хто береже мене з небес.

Війна оголює сенси й змушує відповідати собі на непрості запитання: що для мене справді важливо, кого я хочу бачити поруч і ким хочу залишитися за будь-яких обставин. Я зрозуміла, що не все в житті піддається контролю — і це нормально. Важливо вміти тримати головне. Це усвідомлення дало внутрішній спокій і ясність у рішеннях.

Я навчилася витримці — тихій, без показної сили. Навчилася рухатися далі навіть тоді, коли немає повної впевненості в завтрашньому дні, довіряти власному відчуттю правильності й не квапити себе. Іноді найкраще рішення — зупинитися, видихнути й лише потім іти далі.

У складні моменти найбільшою опорою для мене були люди поруч — близькі, друзі, колеги, з якими можна бути справжньою. Підтримкою ставала й внутрішня тиша, віра, молитва — усе те, що допомагало зберігати внутрішній стрижень.

Мене надихало відчуття відповідальності — перед людьми, з якими працюю, перед донькою, батьками. Саме це допомагало не опускати руки й рухатися вперед, крок за кроком: від переїзду в нове місто й нової роботи до подолання страхів, навчання й вступу до магістратури ОНУ імені І. І. Мечникова.

Якби у воєнному 2026 році я могла звернутися до себе маленької, я б сказала: не бійся, навіть коли страшно. Усередині тебе завжди є сила. Не бійся помилятися, просити про допомогу й залишатися чутливою. Цінуй маленькі радості, бережи людей поруч і пам’ятай: темні часи формують характер, але не забирають права мріяти, любити й вірити. І головне — залишайся собою. Не здавайся, бо жінка, якою ти станеш, дуже на тебе розраховує.

«Я став терплячішим», – Валерій Дімітров, директор КНП «Одеський обласний центр комплексної реабілітації осіб з інвалідністю в м. Болград» Одеської обласної ради, директор Бессарабського інституту Міжнародного гуманітарного університету, депутат Болградської міської ради

У 2025 році для мене найвищою цінністю став мир. Усі ми дуже чекаємо, щоб він якнайшвидше прийшов в Україну, адже без миру все інше втрачає сенс.

Цей рік навчив мене ще більше цінувати саме життя. Воно таке крихке й може обірватися будь-якої миті. Тому я намагаюся жити кожним днем: якщо Бог дав можливість прокинутися зранку — дякую Йому і йду далі. Я навчився цінувати кожен день, кожну мить. І став терплячішим — до обставин, до людей, до життя загалом.

У цей уже четвертий рік війни не опустити руки мені допомагає передусім родина. Саме вона є моєю найбільшою опорою. Поруч також колеги, друзі, однодумці, але сім’я завжди залишається на першому місці — там, де знаходиш розуміння, підтримку й сили рухатися вперед.

А собі маленькому я б сказав: потерпи. Просто потерпи. Сьогодні надзвичайно важливо берегти наших дітей, підтримувати їх морально. Те, що вони чують вибухи, бачать війну на екранах, відчувають тривогу й страх, — дуже тяжко для дитячої душі. Я щиро не хочу, щоб діти бачили кров і втрати. Немає нічого страшнішого за дитячу смерть, яку несе війна.

«В мене є мої люди сили», – Оксана Кілафли, волонтерка, дружина військовослужбовця

Глобальна переоцінка цінностей для мене відбулася не цього року — вона сталася ще на початку повномасштабної війни. Саме тоді я особливо чітко усвідомила: людей потрібно оцінювати не за словами, а за вчинками. Гарно говорити можна навчитися, але лише дії показують справжню суть людини. Тому дуже важливо дати собі час — побачити людину в дії, а вже потім робити висновки й вирішувати, чи варто мати з нею справу.

А от у 2025 році я ще глибше відчула цінність родини. Сім’я — це опора, підтримка й натхнення. І найголовніше — вона не розчаровує. Ми однодумці, ми разом робимо одну справу. Без зайвих слів і пафосу. Просто мовчки працюємо. Це і є справжня сила.

Ще один важливий урок — потрібно вчитися дбати про себе. Бо коли доходиш до повного вигорання, коли вже змушений приймати антидепресанти й не маєш сил навіть розмовляти з людьми, виникає запитання: а хто продовжить робити те, що ти робив? Про себе теж треба було думати раніше. Давати собі право на відпочинок, аби не дійти до межі.

Сили ж я вже четвертий рік війни черпаю не лише в родині, а й у дівчат і хлопців з Болградської міської організації людей з інвалідністю «Вікторія». Вони стали для мене другою родиною. Ми звикли думати, що саме їм потрібна допомога, але від початку повномасштабної війни й до сьогодні вони щодня плетуть маскувальні сітки для наших морпіхів — бійців 88-го окремого батальйону морської піхоти. Вони просто встають і працюють. Усміхаються. І навіть якщо я приходжу до них не в настрої, то завжди виходжу звідти іншою — сильною, вмотивованою, наповненою позитивом. Оце і є люди сили. Саме ними я надихаюся.Так само, як і нашими хлопцями з передової, які пишуть слова подяки й кажуть, що наша робота врятувала багато життів. Це дає неймовірну підтримку і сенс усьому, що ми робимо.

А дівчинці Оксанці у 2026 році я б побажала думати, аналізувати й безперервно вчитися. Особливо — навчитися знаходити правдиву інформацію, розвиватися, не зупинятися. Сьогодні для цього є багато можливостей — і, на жаль, ці можливості дала нам війна. Я маю на увазі передусім дітей Болградщини. Їм не варто бути інертними. Потрібно йти туди, де є нове, де можна розкрити себе й свої здібності. Дуже важливо шукати себе, пробувати, не боятися помилок, щоб згодом, обравши професію, не було болісного відчуття, що шлях був неправильним.

«Мене важливо відчувати себе потрібним», – Андрій Баланець, ветеран органів внутрішніх справ, керівник Болградської громадської організації «Добровільна народна дружина»

Переоцінка цінностей у моєму житті відбулася ще у 2022 році й триває досі. Війна змусила по-іншому дивитися на багато речей і ще більше цінувати те, що справді важливе. За характером своєї служби я завжди був зібраним і відповідальним, але саме останні роки навчили особливої внутрішньої дисципліни та уважності до життя.

Події, які нещодавно пережило наше місто, дали чітке розуміння крихкості буднів. З’явилося більше хвилювання за близьких і рідних, більше відповідальності за кожне рішення і кожен день. Простим, але дуже значущим стало відчуття спокою, коли приходить повідомлення про відбій повітряної тривоги — у ці моменти особливо цінуєш тишу.

Сил і впевненості мені надає робота. Я міг би вже бути на пенсії, але свідомо продовжив активну діяльність. Змінив одну форму служби на іншу, адже важливо залишатися потрібним, корисним і залученим. Для мене це не просто робота — це спосіб жити в ритмі, відчувати відповідальність і приносити користь своїй громаді. Сам факт, що треба зібратися, одягнути форму й вийти на чергування, тримає в тонусі й дає внутрішню рівновагу.

А собі — дитині, підлітку — я б побажав насамперед миру. І сказав би прості, але важливі слова: будь-які випробування минають. Рано чи пізно війна закінчується, і настає мир. Саме він був і залишається найвищою цінністю.

«Головне — не дозволяти собі падати духом попри втрати», – Вікторія Ільчук-Кунєва, переселенка з Бахмута, донька полеглого Захисника України, викладачка Болградської школи мистецтв ім. Д. Крижанівського

2025 рік став для мене надзвичайно важким. Я втратила батька на війні, моя мама тяжко хвора. Але, попри біль і втому, я намагаюся не здаватися. Я працюю, навчаюся, живу й намагаюся бути корисною місту, яке стало для мене новим домом. За цей рік я пройшла великий внутрішній шлях, і мої цінності суттєво змінилися.

Я чітко усвідомила, наскільки важливо цінувати кожну мить, проведену з близькими. Навчилася бути спокійнішою, не витрачати сили й нерви на дрібниці. Ми часто женемося за матеріальним, але тепер я точно знаю: гроші не визначають щастя. Воно — не в гучних подіях, а в маленьких, тихих і дуже важливих моментах.

Коли згадую батька, перед очима — його приїзди у відпустку, короткі зустрічі, теплі розмови. Саме тоді я зрозуміла: потрібно цінувати те, що маємо тут і зараз, а не відкладати життя «на потім». Я втратила рідну домівку через війну, але Болград прихистив нас і став новим домом. І сьогодні я точно знаю: щастя — у дрібницях. Раніше я не завжди знаходила час для родини, а зараз ці моменти стали безцінними. Послухати історії, поділитися переживаннями, пожартувати — навіть у такому простому спілкуванні народжується тепло і сила. Час із рідними потрібно берегти.

Цього року я навчилася терпінню, навчилася бути сильною. Навчилася приймати свої емоції й не соромитися їх. Бо якщо замкнутися в собі — легше не стане. Важливо не боятися, не мовчати й намагатися принести у цей світ хоча б трохи користі. Я зрозуміла, що можу не лише вчитися сама, а й підтримувати інших — словом, поведінкою, власним прикладом. І це дає велику внутрішню радість.

У найскладніші періоди мене рятувала музика. Моя скрипка. Після загибелі батька був час, коли я не могла навіть слухати музику. Але згодом саме вона почала наповнювати й повертати сили. Допомогло й навчання у Харківській державній академії культури, моя професія, мій шлях. Дуже підтримують діти — їхня енергія, щирість, цікавість до життя. Робота для мене — не просто обов’язок, а джерело радості й сенсу. Велику підтримку я знаходжу і в церкві, у молитві, в тиші священних місць. Там приходить внутрішній спокій.

Я — дитина війни. Ще на Донбасі, під час АТО, зустрічала воєнні Нові роки. Це страшно, але, на жаль, до цього звикаєш. Та я твердо вірю: справедливість у світі існує. Після темряви завжди приходить світло. Скільки б часу не минуло — війна закінчиться, і все буде добре. Головне — не дозволяти собі падати духом. Потрібно жити, творити, підтримувати одне одного, робити свій, навіть маленький, внесок у майбутній мир: допомагати ЗСУ, брати участь у волонтерських ініціативах, виховувати в собі й дітях любов до України. Я вірю, що свідомих людей у Болграді багато. А отже — мир обов’язково прийде.

Замість післямови

2025-й був непростим. Але це був наш рік — рік дорослішання, втрат і внутрішнього зростання. Рік, який навчив цінувати, берегти і не здаватися.

Про це свідчать відповіді наших співрозмовників – різні за інтонацією, досвідом і шляхом,  Але в них звучить спільне — життя триває навіть під час війни. У простих речах ми навчилися бачити сенс, у людях — опору, у собі — силу.

Кожен із наших героїв говорив про звернення до себе-дитини. Про слова, які хотілось б чути — у страху, розгубленості, темряві. І, мабуть, це теж важливий урок цього року: не втрачати зв’язок зі своєю внутрішньою дитиною, вміти підтримати її, заспокоїти, повірити в неї знову. Бо саме вона зберігає здатність мріяти, довіряти світлу й не здаватися навіть тоді, коли дорослому дуже тяжко.

Попереду — новий відлік. Ще один крок. Ще один початок. І, можливо, саме з цих чесних розмов народжується головне новорічне побажання для всіх нас: дожити, зберегти, вистояти і навчитися радіти знову — вже у мирній Україні.