У минулу суботу, 13 грудня, в Білгороді-Дністровському відбувся показ свідчень людей, які постраждали від воєнних злочинів під час повномасштабного вторгнення рф в Україну. Протягом трьох місяців команда громадської організації «Десяте квітня» збирала історії людей з Херсонської, Миколаївської та Одеської областей. Голоси цивільних, які пережили окупацію, обстріли, втрату рідних домівок та своїх близьких, тепер задокументовані у відео, щоб про їхній досвід могли дізнатися інші. На подію завітали й кореспонденти «Бессарабії INFORM».
Історія Бориса Осіпова з Херсона
Перше відео з міста Херсона розповідає про одну з атак ворога на цивільний об’єкт і безпосередньо на самих мирних жителів — історію мешканця мікрорайону Янтарний Бориса Осіпова. Під час окупації та після неї чоловіку довелося взяти на себе обов’язки квартального, бо там залишалися жити люди, які потребували допомоги:
«А питань було багато: підтримувати зв’язок із районною владою, забезпечувати район гуманітаркою, продовольчими товарами, транспортні питання, вогнегасники — все необхідне. Поїхав до людей, мені передзвонювали, що за такою адресою палає хата, потрібна допомога, потрібен вогнегасник. Була пожежа на даху. Там зібралися люди, 5-6 чоловіків, вони намагалися зсередини хати загасити, але щоб докорінно загасити, це треба було наверх залізти і остаточно загасити. Ну довелося мені вилізти і це зробити. Як виявилося, цю пожежу скоїли два дрони перед цим. Перший прилетів — кинув гранату і зробив дірку у даху, а другий прилетів і ще одну кинув — і це вже був підпал. І цей підпал ми ліквідували. Упустили, що треба було слідкувати за небом, і проґавили. Поки я був нагорі, підлітає третій дрон, і поцілив у мене. Я його почув, але запізно: намагався втекти через мансардне віконце, але вже далі тікав пораненим. Мене вже у це вікно приймали на руки сусіди», — згадує на відеофрагменті чоловік. Борис Осіпов, постраждалий від війни
Внаслідок атаки дронів Борис отримав численні поранення — усе його тіло було в уламках. За словами самого чоловіка, були уражені руки, ноги та голова, а найважче — розтрощений лікоть. До лікарні чоловік та його важкопоранений сусід дісталися майже дивом:
«Дві години я валявся у тій хаті, чекав допомоги, бо ні швидка, ані поліція не їхали, казали: “У вас вони літають, вони нам — загроза”. І дві години ми їх чекали. Потім поліція приїхала і я навприсядки… Мене та ще одного товариша, сусіда, важкопораненого у голову, забрали в обласну лікарню. І те дивом забрали, бо поки ми там дві години чекали цієї евакуації, ще двічі дрони налітали на цю хату — добивали. Скільки люди витерплять — нібито так вони намагаються досягти чи… Якщо не виходить військовим планом досягти мети, то вони діють там, де немає опору, де ніхто їх не гепне у відповідь. А ти вимушений ховатися, як той заєць. Я продовжую бути посередником між ними, між тими, хто виїхав і просто тих, що залишилися, їх треба підтримувати. Іноді і хліба не отримаєш зайвий раз, а поговорити по-доброму — це, бува, важливіше. Оце ми і робимо, і далі будемо робити», — розповів на відео Борис.
Менеджерка проєкту «Голоси свідків — історії заради справедливості» Ольга Сокова під час презентації пояснила, що мікрорайон Янтарний розташований прямо на березі Дніпра, буквально навпроти ворожих позицій. Вони часто вдаються до практики застосування подвійних ударів, через що рятувальники більше не виїжджають на місце події під час атак, а цивільні змушені ліквідовувати наслідки власними силами:
«Вони один раз цілять в якийсь об’єкт. Потім, коли або цивільні приходять, або приїжджають екстрені служби гасити пожежу, повторюють удар. Таке було декілька разів, що навіть рятувальники гинули. Тому зараз рятувальні служби не їдуть на місце події в Херсоні, допоки не закінчиться загроза дронових атак. Тому люди намагаються своїми силами якось загасити пожежу чи допомогти комусь. І от трапляються такі історії», — прокоментувала Ольга Сокова.На фото: Ольга Сокова, менеджерка проєкту ГО «Десяте квітня»
За словами Ольги, Борис зараз проходить вже четвертий етап реабілітації після багатьох операцій. Чоловік дуже радий, що він вижив, і згодом планує повернутися на своє попереднє місце проживання, — розповіла менеджерка проєкту.
Історія Марини Коваленко з Миколаєва
Під час одного із обстрілів Миколаєва викладачка Марина Коваленко втратила свого чоловіка. Ракета влучила у газорозподільчу трубу. Тоді постраждали близько 150 помешкань на вулиці. Будинок пані Марини опинився в епіцентрі вибуху:
«Це було без десяти шоста ранку.Чоловік якраз нагодував кроликів, “носив їм чаю”, як він казав. Прийшов. Зайшли ми у веранду, це була у нас кухонька. Я нахилилася, мабуть, за тарілкою чи за чим. Раптом такий… це не вибух, це щось страшніше було. Як начебто різануло повітря, щось таке. І стало темно. Потім — другий вибух, коли вже загорілася газова труба. І ще після цього було декілька вибухів, але я вже не пам’ятала, тому що я вже лежала: на мене впали всі рами, які були тільки у веранді. А чоловік, його осколком від ракети — 7 сантиметрів осколок — у скроню. І все, більше нічого не пам’ятаю. Потім вже прибігли люди, тоді вже мене підняли. Я почала його шукати, не могла знайти. Його ще вдарило дверима, він впав. Темнота, це був лютий місяць. Почали дзвонити, багато наїхало машин — всіх, хто тільки міг: швидка допомога, приїхали мої онучата. Його забрали, він ще дихав, але надії не було… І у 8 годин мені сказали, що у нього зупинилося серце…», — промовила на відео жінка, не стримуючи сліз.На фото: Марина Коваленко, постраждала від війни
Після трагедії, яка назавжди змінила життя Марини Григорівни, її поселили в Балабанівці, де жінка проходила тривале лікування і відновлювалася після пережитого:
«І онучата приїздили до мене, і лікарі приходили… Я вижила. Чоловіка нема», — промовила на відео вдова.
Леонід, чоловік пані Марини
Марина Григорівна розповіла, що познайомилася зі своїм чоловіком у лікарні. Про історію свого кохання жінка згадує з посмішкою і сльозами одночасно:
«Я — після менінгіту лежала, мабуть, з півроку. І це перший день, коли мене вивели в столову — підняли і вивели. До цього я була прив’язана до ліжка, непосидюча була дівчинка. А його в цей час привезли, він відлежав свої три дні після операції на легенях. Його також привезли, посадили отак, навскоси. Подивилися один на одного — і все. Отак ми приїхали сюди, він зайшов у хвіртку, це було сьоме березня. Подивився: кругом сніг — аж по дах. Хазяйка прорубала доріжку до хати, і все. Ми зайшли в хату, подивилися, дійшли до кінця доріжки, вона каже: “А далі сад”. Він каже: “Двадцять років мені вистачить”. От чому він так сказав? І ось пройшло двадцять років. Все, його нема», — згадує жінка.
І саме той сад, який подружжя облаштовувало разом протягом багатьох років, стало своєрідним символом світлої пам’яті про коханого Марини Григорівни. За словами жінки, чоловік ретельно його доглядав і кожна деталь у ньому нагадує їй про нього:
«Він дуже любив троянди, а я — ромашки. Зробив розарій, насадив винограду. А останні 5 років я хочу зробити мінісад. Причому у нас якось в сім’ї ніколи не було, як то кажуть, багато грошей, якихось таких великих бажань. Ні. У нього було бажання зробити сад — малесенькі деревця, щоб були геть малесенькі, але щоб родили. І от почав він робити. Розарій захотів — зробив, це зробив. Згадую майже щохвилини, тому що все, що зроблено у дворі — це наші руки, це його руки. Я йому вдячна за любов. Це таке кохання», — зізнається жінка.
Будинок Марини Григорівни було зруйновано вщент. Як розповіла Ольга Сокова, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців допомогло жінці звести на тому ж місці модульне помешкання. На жаль, сад також зазнав пошкоджень внаслідок тієї атаки, але зараз жінка разом з дітьми намагаються відновити все те, що роками облаштовував у ньому її загиблий коханий.
«Голоси свідків»: як і навіщо документують воєнні злочини
Ці історії — одні з шести, зафіксованих на відео у межах проєкту «Голоси свідків — історії заради справедливості». Загалом команда громадської організації «Десяте квітня» протягом вересня-листопада цього року опитала 16 людей із Херсонської, Миколаївської та Одеської областей, які постраждали від воєнних злочинів. Члени ГО здійснювали польові візити до деокупованих громад, а також тих, які знаходяться в зоні активних бойових дій та страждають від обстрілів, аби зібрати свідчення їхніх мешканців та записати їх, — розповіла Ольга Сокова.
Як додала менеджерка проєкту, для організації він став першим досвідом документування воєнних злочинів:
«У нас більше гуманітарна направленість, ми працюємо з внутрішньо-переміщеними особами, а зараз ми займалися три місяці тим, що збирали історії людей, які постраждали від війни в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях. Це, наприклад, руйнування цивільної інфраструктури, загибель людей через атаки, атаки цивільних об’єктів, які не мають нічого спільного з військовими об’єктами, це випадки сексуального насилля, пов’язаного з війною», — прокоментувала «БІ» Ольга.На фото: Ольга Сокова
Як пояснила «БІ» представниця громадської організації, юридичний компонент у проєкті був не основним:
«У нас був юридичний компонент, але він не основний. Ми не передаємо ці матеріали до якихось судових структур, але наше завдання — розповісти ці історії для того, щоб зберегти свідчення цих людей, свідчення злочинів проти них, і потім щоб у них була можливість у певний момент отримати компенсації, це одне. І друге — це те, щоб люди з інших областей, з інших населених пунктів знали про ситуацію, яка відбувалася або під час окупації, або під час активних бойових дій. Але якщо у майбутньому ми знайдемо якісь канали, які допоможуть нам передати це в судові органи міжнародного рівня, то ми також це будемо робити. Плюс, можливо, проєкт розшириться, бо він такий маленький і короткотривалий, як для такої роботи, і, можливо, там буде компонент, саме пов’язаний із захистом прав людей, постраждалих від війни в міжнародних інстанціях», — розповіла менеджерка проєкту.
Ольга додала, що особливо багато охочих ділитися своїми історіями саме на деокупованих територіях. Однак, за її словами, робота над збором свідчень подекуди психологічно складна як для самих постраждалих від воєнних злочинів, так і для команди проєкту:
«Особливо на деокупованих територіях дуже багато людей готові, бо пройшов певний час. Уже пройшло після деокупації, — це здебільшого правий берег Херсонської області, — три роки. І тому люди готові розповісти свої історії. Єдине що — не багато організацій, які займаються документуванням. Просто таких історій багато, організації також є, але їх менше. Тому про багато свідчень може не залишитися ніякої інформації. Це іноді дуже складна робота і для нас, і для людей, бо вони мають знову повторити для себе про те, що з ними трапилося, і це не просто. Але люди, принаймні наші герої, вони хочуть, щоб про це знали інші, і щоб про це збереглося якесь свідчення», — прокоментувала Ольга Сокова.
Проєкт підтримується міжнародною організацією Oxfam GB (Велика Британія).
