Історичні цикли повторюються: як німці у минулих століттях шукали щастя в Україні, зокрема на Одещині

На сьогодні Німеччина стала прихистком для 1,2 мільйона українських біженців – це найбільше серед країн ЄС (28,3% загальної кількості). Але були часи, коли німці шукали ліпшої долі на українській землі. З Ельзасу, Бадену, Пфальцу та інших регіонів, їхали вони через пів Європи до омріяних земель Причорномор’я, Приазов’я – і не тільки – цілими родинами. Засновували нові поселення і називали їх рідними назвами, сподіваючись віднайти тут щастя. Розбудовували чужий край, вкладаючи всі сили й душу. Але укорінитись не вдалося. «Земля обітована» виявилася «кривавими землями» – величезним геополітичним розломом між Заходом і Сходом. Упродовж століть на німецьких поселенців чекали неодноразові переселення, конфіскація майна, арешти, переслідування, заслання, а інколи й фізичне знищення. Втім, дехто все ж вцілів, вижив в історичній круговерті. Однак, гірка іронія долі: у ХХІ столітті українські німці, переважно люди похилого віку, жінки й діти, знову змушені полишати рідні домівки і їхати на Захід, у Німеччину – туди, звідки понад 200 років тому приїхали їхні пращури. Про це розповіло видання «Укрінформ», передає «Бессарабія INFORM».

Коли німці почали приїздити в російську імперію

Відправною точкою поселення німецьких колоністів на території російської імперії й України зокрема, прийнято вважати відомий маніфест Катерини ІІ від 22 липня 1763 року, виданий нею на другий рік правління, в якому йшлося про заохочення переселення іноземців до росії та повернення російських підданих, які втекли за кордон. Звісно, німці й раніше проживали в російській імперії, але вони мешкали здебільшого у великих містах. Наприклад, першу аптеку в Києві відкрив німець Йоганн Гейтер у 1728 році, задовго до Катерининого маніфесту. Саме німці стояли біля витоків бюрократичної системи російської імперії: у російській академії наук, заснованій Петром І у 1724 році, в першому її складі з 13 академіків 11 були етнічними німцями. А доля німців у зовнішньо-дипломатичній службі російської імперії на початку її існування складала 57%. Щодо колоністів, то вони почали приїжджати ще за Єлизавети Петрівни, але перша велика хвиля переселенців приїхала саме за правління Катерини ІІ. Лише за перше десятиліття після оприлюднення маніфесту прибуло понад 30 000 колоністів.

Хто такі «викликальники»

Маніфест Катерини ІІ був грандіозним проєктом і мав величезний розголос в Європі. Переселенцям обіцяли нечувано заманливі умови: землю, свободу віросповідання, звільнення від податків, великі кредити, право на самоуправління і звільнення від військової служби. Його переклали основними європейськими мовами й поширювали у вигляді друкованих листівок. Дієвим засобом були також і чутки. Переказані «від вуха до вуха» обіцянки майбутнього достатку змушували багатьох принаймні задуматися про переїзд у далеку чужу країну з неозорими землями. Але головними дієвими особами на перших етапах кампанії з переселення були наймані вербувальники, яких офіційно називали «викликальниками». В 1760-х роках російський уряд активно залучав іноземців для вербовки переселенців в європейських країнах. На це зголошувалися передусім французькі ділки. Подібна практика здавалася спочатку суттєвою економією, але зрештою виявилося, що «викликальники» обходяться російській казні надто дорого й від їхніх послуг відмовились. До того ж вербувальники викликали невдоволення і серед урядів європейських країн, які негативно ставилися до витоку працездатного населення.

Чому вони їхали

Європа була виснажена війнами: спочатку Тридцятирічною, а потім Семирічною (1756-1763). Особливо потерпали – через віру – протестанти, зокрема німецькі меноніти. Свою назву вони отримали від голландського релігійного діяча Менно Сімонса (1492-1559), який приєднався до руху в 1536 році та сформулював його основні принципи: хрещення в дорослому віці, відмова від носіння зброї, ненасильництво. Меноніти мешкали на кордоні Німеччини і Голландії, але згодом переселилися в район Данцигу (Західна Пруссія). Декілька указів забороняли їм купувати землю й накладали ряд інших суттєвих обмежень. Оскільки за релігійними переконаннями вони були пацифістами, влада обклала їх чималим податком, послуговуючись принципом: «Не можеш/не хочеш служити в армії – утримуй її». Це було важко, адже родини менонітів були чималі, а землі не вистачало. У запрошенні російської імператриці (теж німкені) вони побачили шанс на ліпше життя. Тож їхали в російську імперію переважно німецькі меноніти і лютерани, але були й католики.

Міфи царського маніфесту

Катерина ІІ, поза сумнівом, була вправною піарницею. Вона вміла запаковувати ідеї в гарні блискучі обгортки й продавати будь-кому: від бідних німецьких ремісників до французьких просвітників. Цікавим є додаток до маніфесту, в якому йдеться про те, де саме можуть селитися майбутні колоністи. Передусім це місцини (переважно байраки) біля Саратова, Оренбурзька губернія, річка Іргиз (нині територія Казахстану) тощо. Тобто, в 1763 році не йшлося про «освоєння» українських земель Причорномор’я, Приазов’я, Криму… Єдиною більш-менш пристойною і хоч якось дотичною до України локацією була земля біля річки Журавка у Валуйському повіті Білгородської губернії. Але там ніколи не поселився жоден колоніст.

Розправившись із Запорізькою Січчю та Кримським Ханством, цариця запросила на ці «віджаті» в українців, ногайців і кримських татар території колоністів. Звісно, робила вона це переслідуючи цілком прагматичні цілі. Хтось мав підіймати занедбане господарство, адже сотні козацьких зимівників, хуторів стояли розорені. Так само було і з Кримом, який після приєднання до російської імперії в 1783 р. фактично до початку ХІХ ст. був пусткою – величезна кількість татар полишила власні домівки, тікаючи від окупантів. Наприклад, надії на відновлення виноградарства покладали на швейцарських німців, про що свідчать відповідні царські укази. Перші кримські німецькі колонії виникли в 1805 році. Кожній родині приписувалося посадити 20 шовковиць і видавалося по 10-12 живців виноградної лози.

Меноніти як особливий випадок

Меноніти почали прибувати в російську імперію в 1780-х роках. Для більш детального узгодження плану переселення, в 1786 році до росії поїхали посланці громади Йоганн Барч і Якоб Хеппнер. Вони зустрілися з князем Потьомкіним, який обіцяв максимальне сприяння в їхній справі. Меноніти обрали для поселення чудову місцину з родючим чорноземом біля Берислава неподалік Херсона. Повернувшись у Данциг, вони розповіли про все, що бачили й чули, і почали збирати громаду в дорогу. Люди сприйняли їхню розповідь із величезним піднесенням. Зрештою у 1789 р. звідти виїхали 228 найбідніших сімей. Добиралися спочатку на возах, запряжених кіньми, а потім на баржах. Однак, діставшись до місця призначення, виявилось, що Потьомкін наказує їм оселитися на острові Хортиця на Дніпрі. Відібрана у запорожців територія належала князю, і, звісно, можна лише припустити, чим керувався Потьомкін, наказуючи менонітам оселитися саме там. У будь-якому разі, ця місцевість зовсім не була схожа на обіцяну «обітовану землю» – вона не була придатною ані для землеробства, ані для скотарства, що викликало обурення знесилених виснажливою дорогою колоністів.

Нелегко довелося менонітам на новому місці. Якоба Хеппнера російська влада незабаром за наклепом звинуватила в розтраті державних коштів і заслала до Сибіру. Щоправда, невдовзі звільнила. В районі Хортиці меноніти утворили вісім перших сіл, що входили до Хортицького менонітського округу.

Життя в колоніях на початку їх створення

Видавши ефектний указ, Катерина ІІ не переймалася подальшою долею переселенців. Упродовж багатьох років вони ледве виживали. Смертність від голоду, клімату та хвороб у колоніях була дуже високою. Зазвичай, прибувши на місця поселення, родинам ніде було жити. Наприклад, перші німецькі колоністи з Гессена, Саксонії, Ганновера, які в січні 1767-го прибули на Чернігівщину (на землі Івангородської сотні), потерпали від холоду і злиднів. Будівництво будинків почалось лише в наступному році. Попервах дехто з чернігівських колоністів не витримував суворих умов і тікав. Інших селили на безводних територіях Півдня України, де навіть не було питної води. Катерина обіцяла, що «Наші начальники у внутрішніх їхніх (тобто колоністів) розпорядках ніякої участі не матимуть», проте вже у квітні 1769 р. було затверджено чималу інструкцію, в якій детально регламентувалося життя колоній. Інструкція була оголошена «тимчасовою», але діяла впродовж 30 років. Зокрема, в ній ішлося і про тілесні покарання поселенців. За «деспота» Павла І це положення зникло, але за «ліберала» Олександра І знову з’явилось. Колоністам видавалися чималі позики, в результаті чого вони потрапляли в боргову кабалу, з якої вже було не вирватись. Однак саме за правління Павла І справи німецьких колоністів пішли вгору й вони змогли нарешті стати на ноги.

З початку ХІХ ст. німецькі колоністи почали масово заселяти Катеринославську, Таврійську, Херсонську губернії. Після приєднання в 1812 році за умовами Бухарестського мирного договору до російської імперії Південної Бессарабії, почалася нова хвиля колонізації. Степові містечка, засновані німцями-колоністами на Одещині у 1810-1830-х роках, отримували вже не німецькі назви, а пов’язані з «перемогами російської зброї», у наполеонівських війнах. Так були засновані Тарутине, Арциз, Віттенберг, Бородіно, Лейпциг, Фершампенуаз, Париж та інші. Вже в 1897 році в російській імперії мешкав мільйон німецьких колоністів. Із них 37% у районі Чорного моря і 7% на Волині. Надалі це число зростало. Майже 500 німецьких родин оселилися поблизу Маріуполя, заснувавши 17 сіл.

Як німців сприймало місцеве населення

Меноніти були у більш привілейованому становищі порівняно з іншими колоністами, навіть з німецькими, і мали вищий соціальний статус. Кожній родині надавалося 65 десятин землі (приблизно 71 гектар), тоді як іншим німецьким колоністам, наприклад чернігівським переселенцям, дозволяли мати лише 30. Жили вони дуже замкнено, аскетично; були трудоголіками, але працювали не задля накопичення багатства, а «в ім’я Боже». Їхні господарства були зразковими і прибутковими. Обійстя – бездоганно чистими. Центральна площа – просторою, мощена бруківкою, освітлена гасовими ліхтарями, з церквою, волосним управлінням і школою. Їхні поля давали надзвичайно високу – приблизно 50 центнерів з гектара (сьогодні – приблизно 45) урожайність – удвічі вищу, ніж в українських селах і втричі – ніж у російських. Вони запроваджували новітні технології в сільському господарстві: сіялки, культиватори, одно- і дволемішні дискові плуги, елеватори та багато чого іншого – все це прийшло в Україну разом із німцями.

Місцеві чиновники зауважували, що німці працюють старанно, але повільніше, ніж, наприклад, українці. А ось що розповідали українські селяни: «Уже проти німця старанніше й акуратніше в роботі немає, не дарма кацяпня, що приходить сюди на косовицю, говорить: німець добре за роботу платить, але ще краще змушує працювати! Ось вони-то, бувало і розповідають, що у німців так косять: один німець стає на першу ручку, другий на останню, а робітники між ними; це для того щоб від першого німця робітники не відставали, а котрий відстане, того задній німець і підганяє своєю косою». Але «своїми» німці – ані меноніти, ані католики чи лютерани в Україні не стали. Надто «чужими», не зрозумілими вони були. Наприклад, болгарських колоністів вважали «своїми» через сповідуване ними православ’я.

Падіння привілеїв і хвилі еміграції

У 1871 році німці, які на той час вже стали не колоністами, а поселянами-власниками, втратили свій останній привілей – звільнення від військової служби. І російська мова стала обов’язковою в школі. Після цього почалась масова еміграція. Першими почали виїздити меноніти: понад десять тисяч виїхали переважно в Америку. В період з 1871 по 1915 рік до США виїхало 79 000 протестантів і 37 500 католиків із причорноморських німців. Наприкінці ХІХ ст., коли відносини між російською імперією та Німеччиною зіпсувалися і в суспільстві зросли націоналістичні тенденції, німці опинилися під тиском критики. Російські націоналісти звинувачували їх у захопленні сотень гектарів землі та небажанні інтегруватися в російське суспільство. Під час Першої світової війни, попри те, що в царській армії служило до 300 000 німецьких чоловіків, а меноніти служили в госпіталях і лазаретах, німці стали «внутрішнім ворогом» («неприятельскими выходцами»). Тисячі волинських німців було депортовано на схід країни (ініціатором депортації був російський генерал Олексій Брусилов). В 1914 і 1915 роках у москві та петербурзі відбулись погроми, а уряд ухвалив так звані ліквідаційні закони: до 1917 року німці повинні були передати всі свої землі у власність держави. Але цьому на заваді став переворот – зречення Миколи ІІ і прихід Тимчасового уряду, який скасував попередні закони… А потім прийшли більшовики з їхньою колективізацією та ГУЛАГом. Під час німецько-радянської війни і після її закінчення німці стали «зрадниками» і «ворогами». У 1945 році всі села і хутори, засновані німецькими колоністами, були остаточно перейменовані. Так, Баден став Очеретівкою, Страсбург – Кучурганом, Ельзас – Щербанкою. Практично вся архітектурна спадщина українських німців – величні римо-католицькі собори, лютеранські кірхи – сьогодні переважно в руїнах.

Пощастило лише чи не єдиній культовій споруді – одеській кірхі Святого Павла – головному храму лютеран. Від руїни її врятували баварці, зібравши понад 7 мільйонів євро на реставрацію.

Новітня війна і нові випробування

З початком Великої війни українські німці вже вкотре змушені були полишати рідні домівки. Німеччина – історична прабатьківщина, звісно, надала їм притулок. Але, як зауважує представник маріупольського товариства німців «Відродження-Відергебурт» Сергій Штамбур, постало нове питання: «…в Україні ми були німцями, а в Німеччині стали українцями. Все лише тому, що документи наших предків згоріли. Або діда розстріляли як німця у 1938-му, а не у 1941 р. Або бабуся змінила прізвище, щоб вижити і дати життя нашим батькам. Німецька бюрократія зіграла з нами злий жарт».

Німецькі колоністи залишили помітний слід в українській історії та культурі. Навіть попри те, що слід цей не надто й оберігали, а радше навпаки – нещадно нищили. Кожен українець чув, принаймні, хоча б декілька німецьких прізвищ: Фальц-Фейни, яких називали «королями Таврії», засновники «Асканії-Нової», видатний художник-сценограф Данило Лідер або Ральф-Герхард Гаска – німецький пастор, священник лютеранської церкви святої Катерини в Києві, герой Майдану. Насправді їх значно більше. Вони – частина української історії. Так само, як українці сьогодні – частина німецької.