В Ізмаїлі відчув, що повернувся розумом: історія єдиного капелана з «Азовсталі» Василя Федоренка, який пережив три роки пекла російського полону

Військовий капелан «Азовсталі» Василь Федоренко із міста Мелітополь провів у ворожому полоні три роки після захисту Маріуполя. Він пережив тортури Оленівки та катування Камишина, голод, холод та невідомість. Свій порятунок знаходив у молитвах та вірі у Господа. На рідну землю Василь повернувся 14 червня 2025 року під час чергового обміну. Після тривалої реабілітації капелан відвідав Ізмаїл, щоб нарешті побачитись з братом. Саме тут про пережите під час оточення та важкий шлях повернення додому з неволі Василь Федоренко розповів кореспондентці “Бессарабії INFORM”.

Зауважимо, капелан продовжує нести військову службу – наразі він приряджений до 23-го загону Морської охорони міста Білгород-Дністровський.

Диякон ПЦУ, офіцер 23 загону морської охорони Держприкордонслужби, єдиний капелан Азовсталі Василь Федоренко родом з села Терпіння Мелітопольського району. Він середній серед трьох синів в родині.

У 1989 році Василь вступив до педагогічного училища у Покровську. Саме тут почав ретельно вивчати історію України та її боротьбу за незалежність.

У 1992-му познайомився з представниками ГО осередку Кальміуської паланки Українського козацтва в Донецьку та долучився до хвилі козацького відродження.

Потім контрактна служба у Сімферопольському прикордонному загоні. Лютий 2014 застав Василя в Криму, він був на посаді заступника начальника мобільної прикордонної застави «Керч» з персоналу Сімферопольського прикордонного загону у званні молодшого лейтенанта. Відділ прикордонної служби, на території якого знаходилась мобільна застава Василя Федоренка, було здано ворогу.

Не погодившись на агітації росіян перейти на сторону рф, прикордонник залишився вірним присязі. Разом з начальником застави було прийнято рішення самостійно покинути Кримський півострів. Тоді до військових приєдналися лише два контрактники з 27-ми осіб особового складу.

У 2019 році у Василя виявили пухлину в стегновій кістці. Саме на цьому етапі життя військовий звернувся до Господа, а знайти себе у служінні допомогла кохана дружина.

Пощастило зустріти й духовного наставника – тогочасного капелана Маріупольського загону морської охорони отця Уара. А на пономарське служіння благословив вже Владика Сергій, митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ.

Лікування пройшло вдало, а військова служба поєдналася зі служінням в церкві. Василь вступив до духовної семінарії та був зведений у сан диякона.

«У 2021 році через місяць після дияконських хіротоній Владика пропонував мені прийняти священство з його рук, я злякався, бо вважав себе негідним. А загалом все складалося добре: і військова служба, і служіння дияконське, навчання в семінарії, та лікування ноги й відновлення. Планувались мої епізодичні поїздки до Покровська для проведення літургій, але Господь розпорядився по-іншому», – розповідає Василь Федоренко.

Вночі 24-го лютого 2022 року життя Василя Федоренка змінилося назавжди. Загін морської охорони, де проходив службу чоловік, знаходився на судноремонтному заводі Маріуполя. Ракетний обстріл міста розпочався о четвертій ранку. Одразу було знищено розташування батальйону ППО ЗСУ, де служив його син Андрій. Ворог швидко підступав до міста з усіх боків.

«Був у нас Олег Ворона, до речі, його треба нагородити зіркою Героя. Завдяки йому прорив ворога зі сторони Приморського району міста не відбувся, він відбувся у 23-му районі оптового ринку Азов’є, внаслідок природних умов та недолугого командира, який провалив оборону, бо використовував методи радянських часів», –  згадує Василь.

Не зважаючи на небезпеку, військовий кожного дня під обстрілами ходив до храму, щоб подзвонити у дзвони та відслужити молебень, а вночі ніс чергування на посту спостереження.

«Коли у нас відбувся акт дезертирства з першим командиром, людей не вистачало, я був умовно на тиловій позиції сам з цього краю, це був район Борбарисівки. Я навчений, в мене є бойовий досвід, я стріляв з автомату протягом тривалого часу, пройшов етап синців на плечі. Стріляв із-за техніки та навіть із-за живої людини», – зазначив захисник.

Саме тоді на чоловіка було покладено обов’язки польового капелана. Він підтримував словом та молитвами захисників, які відчували страх та моральну втому.

«Коли я став капеланом, в Маріуполі я був на тиловій позиції, хлопці мене відсторонили та сказали, що моя робота молитися. До мене час від часу привозили хлопців з контузією та панічними атаками на три-чотири дні, спільною молитвою я виводив їх з цього стану, та їм ставало легше, це правда. У місті із священнослужителів залишилися тільки я і капелан поліції. В останні дні, десь 15-го – 20-го березня, нам разом вдалося відслужити Літургію ранішосвячених дарів та причаститися», – зауважив Василь.

14 квітня прикордонникам наказали відійти до району головного управління поліції на вулиці Нахімова. А в ніч на 15 квітня – прориватися на “Азовсталь”. Під час прориву на завод Василь разом з побратимами  перебував на броні БТР «Буцефал». Бронетранспортер зумів прорватися на напіврозбитий міст через Кальміус, але був обстріляний російською артилерією й перекинувся у воду. Під час падіння капелан потрапив під корпус БТРа та отримав перелом руки та інші поранення. Також Василь втратив свою ризу та все церковне начиння, залишився лише молитовник українського воїна 2014 року видання.

Потім настали, здавалося б, нескінченні, дні на заводі «Азовсталь». Від загону залишилося близько ста осіб, які базувалися в підвалі третього рівня глибини разом з військовими з «Азову». У приміщеннях було дуже холодно, їжі майже не залишилось. Підлога була вкрита товстим шаром графітового пилу, який військові потім відкашлювали ще декілька місяців.

«Якщо на рівні почуттів передати наше життя на «Азовсталі», то я би сказав словами Ліни Костенко: «В безсмерті холодно. І холодно в житті». Ми дуже мерзли, в підвалі було 15 градусів, холод і голод нескінченний», – згадує капелан.

Василь був трьохсотим, та все одно багато молився й підтримував моральний дух хлопців.

Через місяць перебування на «Азовсталі» військові вже розуміли, що не вийдуть звідти живими, але 15 травня командир «Азову» Денис Прокопенко повідомив про «почесний полон». Сказали, що переправлять до табору-колонії в Оленівці, обіцяли гуманне поводження, зв’язок з рідними та найскоріший обмін.

17 травня, погнувши стволи зброї, українські захисники вийшли з заводу.

Під час прийому усіх роздягли, змусили присідати, забрали усі речі, навіть засоби гігієни. Всього в тісних бараках поселили понад 2500 захисників «Азовсталі».

Умови в Оленівці були жахливі: смердючі бараки без каналізації та ліжок, обмежена кількість води та їжі. На допитах та в ізоляторах звірячі катування. Хлопцям, які мали тату української символіки, росіяни відбивали кінцівки.

З жахом Василь згадує ніч загибелі в пожежі азовців з 200-го барака. Потім хлопці, що прибирали трупи, розповідали, як журналісти розглядали уламки американських HIMARSів.

У сирих, пропахлих біллю та страхами камерах, до капелана стали приєднуватись однодумці. Адже тільки спільні молитви могла дати хоч краплю надії у цій безвиході та порожнечі. В Оленівці Василь Федоренко перебував у бараці 7-8, усі хлопці знали про його сан священнослужителя, але ніхто не виказав.

Далі Василь з побратимами був переправлений до Камишина Волгоградської області. Везли зі зв’язаними руками та замотаними скотчем очима, усі теплі речі відібрали. По прибутті їх чекав «коридор смерті» – били сильно й навмання, потім усю ніч простояли навколішках на дрібному гравії під дощем, коліна були всі в крові та довго загоювались. Один з офіцерів після побоїв під час «прийомки» впав в кому та помер.

Нестерпними були випробування голодом, на жаль, не всі їх витримували.

«Роки полону навчили мене жити тут та зараз. Особливо коли я служив в Криму, я все відкладав на потім, навіть смачну їжу, а коли був у тюрмі, то відчув, що завтра може й не бути. Зараз я не заглядаю далеко наперед, а живу теперішнім днем», – зауважив капелан.

Восени 2023 року колонію відвідала комісія Червоного Хреста. Задля виду, росіяни дали полоненим більше їжі й книжки, суворо заборонили на щось скаржитися або просити. Одна представниця зі Швейцарії заплакала, бо зрозуміла, що це був театр. Після від’їзду делегації охоронці били полонених гумовими киями за те, що вони порушили інструктаж.

Нескінченні катування струмом, побиття, знущання та приниження гідності зламали психіку багатьох.

«На жаль, хлопець, з яким я перебував в одній камері в полоні, розповідав після звільнення, що при зустрічі зі своєю маленькою дитиною нічого не відчув, взагалі ніяких емоцій – це наслідок ПТСР», – пояснив Василь.

Всі три роки українських військових тримали у повному інформаційному голоді. Лише навесні 2025 капелан потрапив до камери, де знаходилися наші захисники, які потрапили у полон значно пізніше. Тоді Василь вперше дізнався, що Україна вистояла та продовжує виборювати свою свободу.

До того чоловік отримав лише один лист від дружини з рук якогось російського «уповноваженого з прав людини» під відеозапис. Він дізнався, що кохана виїхала в Німеччину разом з донькою.

14 червня 2025 року росіяни вивезли Василя на обмін до кордону з Білоруссю. До останнього він не вірив, що це дійсно дорога додому. А коли почув українську мову, сльози навертались на очі. Зізнається, що ніколи не забуде відчуття, коли вони сіли в український автобус і заспівали гімн.

«Після повернення з полону я працював з психологом, в мене були панічні атаки. Але я відчув як священнослужитель елементи навіювання і відмовився від співпраці», – наголосив капелан.

Днями Василь Федоренко відвідав Ізмаїл, адже саме у 17 прикордонному загоні імені Жуковського проходить службу його молодший брат Євген Федоренко.

«Головне після полону повернутися в родину, я не до кінця повернувся, це ще триває. Сьогодні я в Ізмаїлі, щоб остаточно повернутися до брата. Коли ми зустрілись у госпіталі, після мого звільнення, ми обнялися тілом, а ось розумом я повернувся до нього тільки сьогодні», –  розповідає Василь.

Загалом родина Федоренків козацького роду. Понад сто років чотири покоління чоловіків захищали рідну землю. Прадід – рядовий Михайло Семенович Федоренко (1881 – 1955 рр.), учасник бойових дій Першої світової війни 1914-1918 років. Дід – рядовий Григорій Михайлович (1911-1947 рр.), учасник бойових дій Другої світової війни (1939-1945 рр.), який їздовим винищувальної протитанкової батареї 1050 стрілецького полку 301 стрілецької дивізії пройшов фронтову путь від Мелітополя до Берліна. Нагороджений почесними нагородами, в тому числі й «За взяття Берліна». Його молодший брат – молодший лейтенант Степан Михайлович – у 1943 році був посадовою особою у розвідці 4 Українського фронту, брав участь у рейді під Великою Лепетихою у рятуванні полонених дітей – «донорів» місцевого фашистського концтабору. Батько – Василь Григорович Федоренко, капітан у відставці, голова старійшин південно-східного регіону Війська Запорізького.

Ці записи занесено до збірника нарисів «Захисники Маріуполя 2014 – 2019».

Три сини нашого співрозмовника – Григорій, Василь та Євген – розпочинали свій шлях як військові прикордонники. Усі троє служили в Криму, потім пройшли зону АТО.

В Ізмаїлі капелан зустрівся з місцевими волонтерами ГО «Південноукраїнського руху ветеранів і волонтерів «Вулик». Тут він провів спільну молитву та благословив волонтерську організацію. Також розповів про історію ікони святого Георгія, яку намалював невідомий художник військовий на кришці ящика від снарядів. Відтепер це зображення стало символом та покровителем волонтерів.

Попри все, що сталося з Василем Федорченко за останні роки, він не зневірився. Навпаки – бачить своє життя у тісному зв’язку з Українською православною церквою і щиро радіє, що Україна нарешті пішла своїм релігійним шляхом, окремим від москви.

«Я радий, що ми нарешті відірвалися від московського патріархату, і в наших українських церквах зароджується справжня чистота. Я буду продовжувати служити Господу у якості капелана. Також я планую декілька подорожей, щоб навістити усіх, хто мене чекав. Планую продовжити навчання у Дніпровській духовній семінарії, треба ретельно підготуватися до сесії», – резюмував капелан.