Поцілунок осені в Болграді: фотопрогулянка по оазисах міста

Осінь у Болграді має особливий подих — терпкий, сонячно-золотий, ніби вино з бессарабських виноградників. Над Ялпугом стоїть прозоре марево, дерева, кущі змінюють «мейкап» і сиплять золото, а повітря пахне спогадами. Місто стишує крок і запрошує пройтися його оазисами — парками, скверами, соборами, де найбільше відчувається спокій, а тривожні думки змінюються на віру та впевненість, що все обов’язково буде добре. Як у дитинстві. На прогулянці Болградом, поцілованим осінню, побувала кореспондентка «Бессарабії INFORM»

Собор Святителя та Чудотворця Миколая: духовне серце Болграда, що пережило руїну та воскресло з попелу

Першим пунктом нашої осінньої прогулянки став величний Собор Святителя та Чудотворця Миколая, який відкривається кожному, хто сходить з автобуса на Болградській автостанції. Якщо знайти час та завітати до собору, то одразу можна відчути, ніби час сповільнюється. Світлі бані святині, обрамлені кронами наразі різнобарвних дерев, віддзеркалюються у прозорій воді невеликого ставка, що є на території святині. Тут усе налаштовує на спокій: шелест листя, спів птахів, запах ладану, що змішується з ароматом вологої землі.

Це місце, де хочеться зупинитися, вдихнути глибше, подумати про головне і відчути — енергія цього простору наповнює вірою, яку часто втрачаємо у вирі щоденності. Хоча так було не завжди. Адже історія собору має непрості та навіть драматичні періоди.

Свято-Миколаївський храм почали зводити у 70-х роках XIX століття, оскільки в Спасо-Преображенському соборі Болграда вже не вистачало місця для всіх вірян, і громада вирішила: місту потрібна ще одна святиня. Люди збирали кошти, працювали разом, і зрештою, біля колишньої Базарної площі постала однопрестольна церква на честь Святителя Миколая.

У 1881 році храм освятив єпископ Кишинівський, і відтоді він став духовним осередком міста. Десятиліттями тут звучали молитви, вінчалися пари, хрестили немовлят, прощалися з близькими. Та прийшли важкі часи.

У 1953 році радянська влада закрила храм. Священник отець Василь і диякон Іоанн до останнього боролися, але марно. Святиню пограбували, церковну бібліотеку — знищили. У 60-х роках із храму скинули хрести й дзвони, а саму будівлю обезголовили. Старожили й досі згадують, що того дня над містом стояла тиша — така важка, ніби саме повітря боялося свідчити про святотатство.

Пізніше будівлю передали міській організації «Сміштог» — під склад. Потім була пожежа, і згорілий, спустошений храм ще довгі роки стояв занедбаний, мов рана на тілі міста.

Друге життя храму розпочалося завдяки настоятелю отцю Стефану Турлаку, який власними силами й молитвами громади повернув святині її обличчя. Відновлення підтримав митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел.

У 2011 році храм отримав статус собору, і в присутності сотень вірян було освячено престол відродженої святині. А в 2018 році над Болградом знову залунали нові дзвони — чисті, сильні.

Сьогодні Собор Святителя та Чудотворця Миколая — це не просто архітектурна перлина Болграда. Це символ стійкості, віри й відродження. Його золоті бані в осінньому сонці нагадують: навіть коли все здається зруйнованим, життя має силу воскресати.

Після серії фото розповідаємо далі про Сквер борців за Незалежність.

Сквер борців за Незалежність: де тиша говорить про гідність

Вийшовши з подвір’я Свято-Миколаївського собору, ніби переходиш у ще одну часову площину — Сквер борців за Незалежність України, що розташований напроти святині.

Тут Болград знову відкривається з іншого боку — спокійного, вдумливого, з ароматом троянд і шелестом жовтневого листя, що стелиться під ногами.

Посеред осіннього мережива дерев стоїть Пам’ятник болгарським ополченцям — тим, хто у 1877–1878 роках пішов на війну за визволення Болгарії від османського ярма.

Колись цей парк звався Комсомольським — символом іншої епохи, коли простір наповнювали гасла, а не думки. Та час усе змінює. Тепер тут — місце пам’яті та вдячності, де кожен подих вітру звучить як молитва за тих, хто боровся — тоді й тепер.

Меморіал відкрили 20 жовтня 2012 року, до 135-ї річниці визволення Болгарії. Автор пам’ятника — головний архітектор Одеси Микола Базан, а ініціатором його створення стала болгарська громада України.

Пам’ятник являє собою монументальну споруду, виконану в класичному стилі. Він складається з високого постаменту, на якому встановлено скульптурну композицію, що символізує мужність та самопожертву болгарських ополченців поза часом.

Осінь щороку обрамляє його золотавим, мідним, багряним пейзажем. Троянди навколо пам’ятника, навіть у пізню пору, продовжують квітнути, ніби заперечуючи холод. А повітря тут інше — воно тихе, глибоке, напоєне вдячністю.

Колись тут лунав марш комсомолу, тепер — спів птахів і шепіт людей, що покладають квіти. Бо сьогодні цей сквер говорить уже не про ідеологію, а про гідність і свободу.

Свобода — це не пам’ятник і не лозунг. Це стан душі, який не старіє. І, можливо, саме тому цей куточок міста став символом змін: від радянського минулого – до українського сьогодення, де пам’ять про болгарських ополченців природно перегукується з боротьбою сучасних українців за незалежність.

Сквер борців за Незалежність — ще один оазис Болграда, де все навколо розмовляє з історією, а люди — із власним серцем.

Після серії фото – про Соборний проспект.

Соборний проспект: шлях від святині до святині

Від Скверу борців за Незалежність шлях природно веде далі — Соборним проспектом, центральною вулицею Болграда. Вона мов стрічка часу, що поєднує дві духовні перлини міста — Свято-Миколаївський і Спасо-Преображенський собори.

Цей проспект бачив різні епохи. Колись саме на ньому, між двома святинями, стояв бронзовий «вождь пролетаріату», а сама вулиця мала його ім’я — символ часу, коли руйнувалися храми. Тепер історія розставила все на свої місця: ленін — у минулому, а собори Болграда стоять — величні, відроджені, мов свідки незламності духу.

На зміну колишнім гаслам прийшли віра та свобода. Тепер там, де колись стояв «вождь», стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку, що символізує справжню духовну незалежність. Люди проходять повз, як колись і він ішов своєю дорогою до правди.

І якщо вірити, що вулиці мають душу, то Соборний в Болграді — це дорога від надії до віри, від людської боротьби — до Божої благодаті.

Залишайтеся ще. Далі – про Спасо-Преображенський собор.

Спасо-Преображенський собор: духовна перлина Бессарабії в обіймах осені

У центральному сквері Захисників України здіймається величавий Спасо-Преображенський собор — головна святиня Болграда та духовна перлина Бессарабії, «нашият маяк», як називають його нащадки бессарабських болгар. Адже його золоті куполи, мов сонце, що сходить над містом, видно здалеку. Осінь обіймає його теплими барвами: золоті клени віддзеркалюються у вікнах, а алеї пахнуть вологою землею і квітами з саду, що розкинувся навколо святині. Ця краса з’явилася тут не так давно та зовсім не випадково. Вона — результат праці, віри й любові.

Побудований у 1833–1838 роках за проєктом архітектора Авраама Мельникова, цей собор став духовним центром болгар Бессарабії. Його спорудили на кошти переселенців із 83 колоній, і вже понад півтора століття він стоїть над містом, ніби його янгол-охоронець.

У радянські часи собор не уникнув випробувань: богослужіння забороняли, будівлю частково пристосовували під господарські потреби. Але громада його не покинула — і після здобуття незалежності України святиню відродили.

Навіть пожежа 2012 року, яка зруйнувала купол, не зламала його долі. Тепер храм знову сяє, і навіть тоді, коли над Болградом згущуються хмари.

Коли у 2016 році настоятелем собору став протоієрей Стефан Турлак, який до цього відродив собор Святителя та Чудотворця Миколая в Болграді, територія навколо Спасо-Преображенського храму пережила справжнє оновлення. Спершу ці зміни здавалися сміливими: старі дерева та кущі було викорчувано, територію подвір’я храму ретельно розчищено. Але отець Стефан пообіцяв: тут постане сад, гідний Божого дому. І слово своє стримав.

Поруч із ним трудилася його дружина — матушка Ірина. Вона не лише мати великої родини й керівниця церковного хору, а й справжній дизайнер душевних пейзажів. Разом вони перетворили звичайну територію на квітучий оазис.

«Ми завжди вважали, що будь-який храм має бути оточений красою й гармонією, — говорить матушка Ірина. — Адже якщо Бог є Любов, то ця любов повинна проявлятися і в кожній гілочці, і в кожній квітці».

Саме за їхньою ініціативою у 2017 році тут з’явився ставок із лебедями, а згодом — альпійські гірки, газони, понад 300 кущів троянд, десятки хвойних дерев: кедри, ялини, кипариси, магнолії, красиві птахи, білка. Все це змінило настрій усієї площі. Тепер собор не лише молиться, а й дихає життям. Здається, що тут навіть повітря інше — чисте, напоєне ароматом хвої, ладану й осені. Болградці та гості міста часто заходять сюди просто пройтися, помовчати, набратися спокою. Адже Спасо-Преображенський собор — це не лише пам’ятник архітектури, це місце, де серце знаходить тишу та наповнюється теплом.

І це ще не все. Далі – про Міський парк.

Міський парк — зелений амфітеатр пам’яті

На узбережжі Ялпуга, де вітер ніжно грає з водою, розкинувся Болградський міський парк — зелена перлина південної Бессарабії. Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, площею понад 19 гектарів, був заснований ще у 1820-х роках — майже одночасно з самим Болградом.

Первісна висадка парку вражала масштабом — понад 8 тисяч живців винограду, 12 тисяч кущів і близько 4 тисяч дерев. У ті часи парк називали по-різному: «Казенний сад», потім «Народний сад», а в середині XX століття він став парком культури та відпочинку імені Олександра Пушкіна. У 2024 році, в межах деколонізації, парк отримав сучасну назву — Болградський міський парк.

Колись тут лунав духовий оркестр, діти бігали алеями, а мешканці слухали концерти під розлогими каштанами. Ті самі каштани стоять і сьогодні — свідки, що бачили і святкування царських днів, і радянські демонстрації, і тихі вечори незалежної України.

Серед парку височіє старий дуб, якому близько двох століть. Його могутній стовбур сягає двох метрів у діаметрі, а висота — понад двадцять метрів. Цей дуб — мов живий пам’ятник витривалості часу. Поруч ростуть біла шовковиця, в’яз, китайська туя — мов голоси різних епох, що злилися в єдину мелодію.

Немає тут вже давно кімнати сміху, каруселі, вже зруйнований танцювальний майданчик, але попри зміни, що пережив парк, він залишається улюбленим місцем відпочинку болградців та гостей міста. Адже розташовані тут альтанки для відпочинку та пікніків, мальовничі краєвиди запрошують побути поряд з природою. Навіть восени.

До речі, тут осінь завжди приходить із запізненням. Дерева й кущі не квапляться міняти вбрання — ніби незаймана дівчина, вони соромляться прийняти поцілунок осені. Листя жовтіє повільно, неначе затримує літо ще на кілька днів.

Міський парк — це серце старого Болграда, заснованого болгарами-переселенцями, що шукали волі й миру на бессарабській землі. Тут, серед шелесту листя, можна відчути подих історії. Сюди варто приходити восени, коли повітря як ніколи пахне спогадами про минуле, вдячністю за сучасне та вірою в найкраще.

Й на завершення після серії фото – ще одна перлина міста.

Осінній Ялпуг: туман над водою, відблиск міста у хвилях

Озеро Ялпуг — найбільше природне прісноводне озеро України, площа якого сягає понад 149 км². На східному березі цього водного велета розкинувся Болград — місто, яке, здається, дивиться на себе у водяне дзеркало. Назва «Ялпуг» походить від тюркського jalpyh — «солодкий», і справді, повітря тут напоєне лагідністю, м’якою, медовою тишею.

Берег Ялпугу у міському парку здавна був місцем зустрічей і свят. Тут лунали пісні, сміх дітей, дзвін келихів на весіллях. Кажуть, саме на цьому березі композитор Данило Крижанівський написав музику до вірша Тараса Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”. Можливо, тиша озера, що вміє слухати, і стала натхненням для цієї величної мелодії, яка поєднала подих води та голос України.

Та сьогодні Ялпуг переживає не найкращі часи. Через обміління й засуху його берег став ширшим, а води — менше. У спекотне літо тут уже майже не купаються. Проте людей усе одно тягне до озера — як до місця сили, спокою та внутрішнього відновлення.

Адже Ялпуг був свідком не лише радості й свят. Він ніби має душу: уміє “вислухати” того, кому сумно, хто шукає відповіді, хто заблукав у власних думках. І дивним чином, після розмови з озером вихід знаходиться — десь між вітром, що торкає очерет, і золотим листком, який падає у парку.

Восени Ялпуг особливо щирий. Його хвилі стають повільними, а туман ховає обрій, залишаючи тільки спокій і світло всередині. Місто завмирає поруч, прислухаючись до дихання свого озера — того самого дзеркала, в якому Болград бачить і минуле, і майбутнє.

Ще краплину вашої уваги після серії фото чекає післямова.

Післямова

Болград восени — це місце, де час не зникає, а просто спочиває поруч. Де вітер говорить мовою листя, а озеро — мовою тиші. Де місто, оповите сонячно-золотим серпанком, дихає повільніше, але глибше. І кожен, хто проходить його алеями, парками, скверами, виходить звідси трохи іншим — спокійнішим, вдячнішим. Тут осінь – не прощання, а новий початок. Вона дарує не смуток, а спокій, не тишу — а рівновагу. Бо осінь у Болграді — це не кінець літа, а початок гармонії. Треба тільки дозволити собі її відчути.