Один із засновників партизанського руху в Ізмаїлі, який проміняв байк на кермо військової автівки, розповів про найгарячіші моменти фронту та єдину мрію

Військовослужбовець комендатури швидкого реагування 17-го прикордонного загону Анатолій Слюсаренко виборює свободу та незалежність нашої Держави з 2022-го року. За цей час хлопець встиг побувати на різних напрямках. Про свій бойовий шлях, мрії та сподівання захисник розповів кореспондентці «Бессарабії INFORM».

Анатолію Слюсаренко 33 роки, він родом з міста Ізмаїл. До війська прийшов добровільно у вересні 2022 року. За професією – судновий механік 2-го класу, 12 років пропрацював у торгівельному флоті.

«Коли в мій дім прийшла війна, я обрав те, що мав зробити кожен справжній чоловік у цій країні, – захищати рідну землю, родину та близьких. Повномасштабне вторгнення застало мене, як і більшість, зненацька. Зранку я прокинувся і почав читати новини, здавалося, що це все якесь кіно, але, на жаль, це була наша нова буденність», – згадує Анатолій.

В перші дні повномасштабного вторгнення разом з друзями Анатолій відправився до військкомату, там їм запропонували підписати трирічний контракт, але хлопці сподівалися, що війна закінчиться за місяць-два, тому  залишили анкетні дані та чекали дзвінка.

Але друзі не сиділи на місці, вони організували волонтерську діяльність, створили хаб по допомозі переселенцям, що тікали від війни. Також допомагали військовим – відправляли їм автівки, ліки, харчування.

В місті Ізмаїл команда розгорнула великий партизанський рух. Пам’ятаючи з часів Майдану, як виробляти коктейлі молотова вони налагодили тут майже промислове виробництво.

«Ми вивчали місто, шляхи, якими окупанти могли б увійти до нього, дізнавались, як зупиняти колони за допомогою партизанських дій. По місту в нас були розташовані закладки з коктейлями, ми поділилися на групи, які відповідали за різні райони», – розповідає хлопець.

Друзі Анатолія – це члени мотоклубу «Raido» МС, віцепрезидентом відділення якого в Ізмаїлі і є хлопець.

«Мене завжди приваблювали мотоцикли, свій перший байк я придбав у 2016 році та приєднався до моторуху Ізмаїльщини. Мій батько є кандидатом в майстри спорту по мотокросу. Хочу зауважити, що Ізмаїльський мотокрос по своїм нормам раніше відповідав міжнародним, тут навіть проводився один з етапів чемпіонату світу, другий етап був в Кишиневі», – зазначив байкер.

Найдовша подорож Анатолія на байку була з Ізмаїлу до Тбілісі. За 12 днів разом з дружиною він проїхав п’ять з половиною тисяч кілометрів. Шлях проходив через Румунію, Болгарію, Туреччину та Грузію.

«Ми їхали до моїх друзів моряків грузинів, які довго мене запрошували. І я пообіцяв, що дуже здивую їх своєю скаженою появою», – згадує захисник.

Ще одне захоплення хлопця – це музика. Анатолій закінчив музичну школу по класу фортепіано, пише пісні –  тексти і музику. До війни займався цим професійно. Разом зі своїм колективом у 2014-му та 15-му роках гурт здійснив тур по Україні. Наразі військовий створює патріотичні пісні за допомогою сучасних гаджетів, в нього навіть є свій канал.

На сьогодні близько дев’яноста відсотків мотобратів та друзів Анатолія приєдналися до лав ЗСУ та активно воюють.

«Моя посада – водій відділення тилового забезпечення, комендатура наша бойова, тому ми безпосередньо беремо  участь у бойових діях. Наша війна без стрілецької зброї, але також дуже активна, адже забезпечення є вагомою віхою у війську. Ми доставляємо харчові продукти, одежу, знаряддя, все те, що необхідно бійцям, щоб вони могли воювати», – пояснює Анатолій.

Знаходячись в зоні бойових дій, ця посада також передбачає небезпеку, адже ворог перед тим, як завдати удару піхоті, намагається знешкодити та обвалити логістику. Полювання ворога націлено на склади та автівки забезпечення – саме туди він б’є дронами. Головна мета – зробити так, щоб бійці були втомлені та деморалізовані.

«Моє перше бойове хрещення було на Херсонщині у січні 23-го року, я доставляв хлопцям необхідне тилове забезпечення на берег Дніпра, ворог був по інший берег. Тоді прилетіла 120 міна, подирявило мій бус, “хлопнуло” по голові, по вухах. Не маючи бойового досвіду, це не сприймалося як щось серйозне, але з часом пішли деякі наслідки», – розповідає захисник.

Саме тут, на Херсонщині, військовий отримав свій позивний – Харон.

«Під час вечері з хлопцями в процесі розмови я сказав, що якщо буде наказ, то на своєму бусі я поїду хоч на той берег до ворога. А вранці будете читати в новинах, що хтось на білій автівці дістався протилежного берега. Хтось сказав, що ти як Харон, який перевозить до царства Аїда. Так і виник мій позивний. Взагалі його обирають дуже рідко, зазвичай його надають», – зауважив Анатолій.

А ще захисник з особливим почуттям ставиться до своєї автівки, каже, що вона  дуже важлива для нього. Це бойовий товариш, який не один раз виручав у складних ситуаціях. Анатолій навіть зробив собі татуювання із зображенням свого залізного коня.

Потім був Донбас, тоді у військового не було впевненості, що він повернеться живим. Але ці думки не заважали йому з побратимами виконувати свій військовий обов’язок. Вони багато працювали, до того ж, близилася зима, треба було розбудовувати бліндажі, доводилось часто їздили до Краматорська за теплими речами, хімічними обігрівачами та усім необхідним забезпеченням.

«На жаль, на Донбасі у нас були тяжкі втрати. Пам’ятаю, коли пришла звістка про загибель хлопців, з якими я був пліч-о-пліч не один рік. Як би ти не був сповнений розумінням, що  війни без втрат не буває, це був великий біль та смуток», – згадує військовий.

У липні 2024-го Анатолій відправився на Сумщину до Брянської області. Попросився туди добровільно у свого командира. За розповіддю хлопця, йому було байдуже, яку він отримає посаду, розумів лише одне – що повинен бути разом зі своїми побратимами. Командир не хотів відпускати Анатолія, але той сказав, що поставить стілець на плацу та буде так сидіти, доки не отримає направлення.

«Я поїхав на Сумщину у складі мінометної групи. Наша позиція була попереду піхоти, основна задача – прикривати зміну піхоти. Ми були метрів з п’ятсот від ворога, нам навіть було чутно, як вони там облаштовуються», – розповідає хлопець.

Анатолій здійснював прикриття групи, поки розгортали та маскували міномет, ховалися на позиціях. Коли хлопці окопували позицію, їх засікли ворожі дрони, почалися скиди. Ворог знищив антену старлінку та працював по піхоті. Зв’язку не було, батареї сіли, та ще й накрився генератор.

«Я з побратимом пішов лагодити генератор. Тут ми почули дрон, це був не мавік, а гружона FPVівіха. Ми ледве встигли лягти у кут головою, і тут прилетіло прямо до нас. Цей сполох снився мені потім часто. Дивом ми залишилися живі. Почалася пожежа, але ми витягли з тієї зони все, що було уражено. Це було 9 жовтня, мій день народження…», –  згадує захисник.

Після відновлення у рідному місті Анатолій отримав призначення до зони проведення операції у Курській області. Перед від’їздом захисник прийшов до свого батька та попросив попіклуватися про свою дружину, адже надії на повернення було мало.

«Вдруге на Сумщину я поїхав зі своїм підрозділом тилового забезпечення як водій. Там ми жили в крамниці, при розвантаженні однієї з машин до нас прилетів дрон, мої хлопці встигли зіскочити з машини, а ось офіцер комендатури, на жаль, загинув», – розповідає Анатолій.

Було дуже тяжко, адже ворог тут мотивований, він активно обрубав логістику, бив по тилових підрозділах. Були дуже важкі втрати, загинуло  багато побратимів, яких хлопець згадує з біллю у серці.

«Якщо дивитись з точки зору особового складу усього українського війська, то водії – це кров війни, і воювати без них неможливо. Військо формувалося з еволюцією всього людства, воно вдосконалюється, бо це єдиний механізм, і важливі всі. Справа водіїв не менш значна за піхоту та артилерію, тому що всім потрібні забезпечення та евакуація, і всі на сто відсотків працюють на перемогу», – зауважив військовий.

Зараз Анатолій на відновленні в Ізмаїлі та готується виконувати нові бойові завдання. Хлопець мріє про Перемогу та повернення до коханої дружини та цивільного життя.

«Ми воюємо за наше майбутнє, за нашу молодь. Єдиний заповіт для підростаючого покоління: будь ласка, збудуйте Державу, гідну нашої жертви. Я вірю в нашу Перемогу, вона настане», – резюмував захисник.

Є в Анатолія і заповітна мрія – після закінчення війни він хоче об’їхати навколо земної кулі на своєму байку.

Хочеться вірити, що мрії захисника справдяться, і він здійснить свою навколосвітню подорож під жовто-блакитним прапором рідної України.