Гідно прийняти смерть, але вижити: аккерманець В’ячеслав Філіпенко – про війну та адаптацію до колісного крісла

Морська піхота – символ мужності та незламності українських воїнів. Вони першими йдуть у бій і залишають позиції останніми, даючи відсіч ворогу. Недарма їхнє гасло: “Вірний завжди”. “Бессарабії INFORM” пощастило поспілкуватися з одним з таких безстрашних воїнів – аккерманцем В’ячеславом Філіпенком, який пройшов пекло війни, захищаючи у березні 2022 року Миколаїв, боронячи Херсонщину та Донеччину. Під смертельними обстрілами він, ризикуючи власним життям, витягував побратимів, але півтора року тому сам отримав поранення, яке зробило його прикутим до крісла колісного. Завдяки кому морпіх залишився живим, яка думка йому не дає спокою, та хто допомагає йому не опускати руки – у нашому матеріалі.

В’ячеслав Філіпенко народився 1981 року у Білгороді-Дністровському в сім’ї військового. Проходив строкову службу у спецпідрозділі Національної гвардії України. У березні 2022 року приєднався до лав ЗСУ у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти. Пізніше перевівся до 137-го окремого батальйону морської піхоти. Стояв на захисті Миколаєва, виганяв ворога з Херсонщини та Донеччини. Під час звільнення села Макарівка Донецької області у червні 2023 року отримав важке поранення, внаслідок якого наразі вимушений пересуватися на кріслі колісному. Одружений, має сина-школяра. Разом з родиною мешкає поблизу Аккермана.

— Пане В’ячеславе, бажаю здоров’я! Розкажіть, будь ласка, про сім’ю, в якій Ви зростали. Що вплинуло на Ваше формування як чоловіка?

—  Батько мене виховував по-військовому – вимагав дисципліни. Можливо, це дало мені характер, адже він був дуже суворим до мене та вимогливим. Я його дуже любив за це, бо я розумів, що це дійсно по-чоловічому, так повинно бути у сім’ї. Мати працювала кондуктором – її всі знають у Білгороді-Дністровському.

— Яку професію Ви обрали після закінчення школи?

—  Я вчився на будівельника, був підприємцем. Разом зі знайомими хлопцями займалися будівельними роботами. Ми зарекомендували себе добре, тож до нас зверталися люди. Ми любили свою роботу. Ми були висотниками – утеплювали фасади на люльках, працювали на висоті 85 метрів – 26 поверхів.

—  Розкажіть, будь ласка, про строкову службу. У яких військах вона проходила?

— Я призвався у 1999 році і проходив службу у спецпідрозділі Національної гвардії України у місті Дніпропетровську. Служба дала мені дисципліну і виховала в мені характер. Я розумів, як треба ставитися до старших. Це був досвід, який надалі допоміг мені у житті та зробив його легшим. Моя служба тривала рівно 20 місяців. Фізична підготовка була на найвищому рівні. Зранку ми прокидалися о сьомій годині, при морозі у мінус 27 ми виходили на вулицю з голим торсом на зарядку. Ми були загартовані. Для нас не було нічого неможливого. Нас так готували, що ми були один до чотирьох – тобто якщо ти втрачаєш своє життя, то ворогів треба покласти у чотири рази більше. Ми вміли працювати з будь-якого виду зброї. Під час строкової служби я був на посаді гранатометника – це такий серйозний хлопець, який може принести багато користі своєму підрозділу. У нас був Окремий спеціалізований 26-й батальйон. Ми підпорядковувалися безпосередньо президенту. Ми виїздили на укріплення, на мітинги.

— Як склалася Ваша доля після строкової служби. Чим Ви займалися?

— Після служби в армії я працював в охороні одеського депутата. Я був спочатку  старшим зміни, потім начальником охорони. Але це тривало недовго, адже я вирішив зайнятися бізнесом. Близько семи років я займався комерцією.

— Де Ви зустріли початок повномасштабного вторгнення? Як діяли далі?

— На момент початку повномасштабного вторгнення я працював будівельником. У зимовий період роботи було небагато, тож я знаходився поруч з сім’єю. Якщо я не помиляюся, то в Ютубі ми побачили відео з прильотами по Одеському порту. Я і сказав дружині, що мені пора ставати в стрій.  Я розумів, що мені доведеться піти і їх залишити, але я не міг вчинити інакше, бо моє серце відчувало, що я потрібен там. Я був підготовлений і морально, і фізично, я був вмотивований. Я вважаю, що кожен поважаючий себе чоловік має йти захищати рідну землю, бо це наша Батьківщина, наша держава. І щоб наша сім’я була в безпеці, ми повинні були це зробити.

— Коли Ви вступили до лав ЗСУ?

—  Я прийшов у військкомат, здав квиток, ми зібрались буквально за пару годин і вирушили. Нас їхало 20 чоловіків в автобусі. Я дорогою молився. Звертаючись до Бога, я просив провести мене через шлях, який я обрав, так, щоб я приніс якомога більше користі своїй державі і залишився живим, тому що дружина мене відпустила з дому за умови, що я повернуся живим. Коли ми приїхали у батальйон морської піхоти, до нас вийшов бойовий медик і спитав: ”Хлопці, ви розумієте, куди ви потрапили?!”. І коли він пояснив хлопцям, що їх очікує, що буде відбуватися, яка вага буде на нас, то з двадцяти нас залишилося четверо тих, хто був готовий йти далі. Хлопці призналися, що вони не готові. Я призвався 7 березня 2022 року, а наступного дня вітав дружину зі святом весни вже зі зброєю в руках. За чотири дні нас вишикували на полі, до нас вийшов командир батальйону і сказав, що ми потрібні у Миколаєві, і запропонував охочим зробити крок вперед. Першими його зробили хлопці, які були в АТО. Я також вийшов вперед і зі мною багато побратимів. З тисячі людей, 142 обрали стати на захист Миколаєва. Вночі 12 березня я вже був на передовій на захисті Миколаєва. І це був єдиний раз, коли мої підрозділи були в обороні. Ми стояли перші, за нами Нацгвардія, і потім поліція. Тоді ми побачили всю серйозність намірів ворога: по нас гатили дуже сильно з Градів та авіації. Саме тоді розпочався мій перший бойовий досвід. Ми пробули там десь днів 12-13. Якби ми не стримали атаку ворога у Миколаєві, росіяни вже були б в Одесі.

—  Чи були тоді такі моменти, коли Ви розуміли, що це може бути Ваш останній бій?

—  Так. Я чітко розумів, куди я йду, що від мене залежить, та чого потребує держава. Ми постійно повинні були бути у бойовій готовності і розуміти, що життя можна втратити у будь-який момент. Коли ми стояли на захисті Херсонщини, тоді вже точно розуміли, що звідти можна не повернутися.

—  Розкажіть, будь ласка, про Ваш бойовий вихід у Херсонській області.

—  Під час наступу на Херсонщині у боях за Давидів Брід був такий досвід, коли ми вривалися на БТР за переправу через річку. Хлопці робили якийсь насип, щоб ми пройшли через переправу. Ми вже вривалися і бачили наш танк та БТР підтопленими у воді. Ворог нас запустив, дав нам повноцінно зайти, і після цього капкан захлопнувся. Ми спішилися. По переправі почала працювати 120 міна, щоб не дати нам відійти, а також артилерія. Вони били по відкритим місцям, щоб радіус ураження був якомога більше. Ми відчули паніку – треба було зібратися, зорієнтуватися по місцевості. Ворог почав застосовувати касетні бомби. Ми зібралися, прийняли від командира чіткі вказівки і пішли. Нам треба було прорватися. Там була така ділянка, яка добре прострілювалася, адже у ворога була висота. Нам треба було обійти цю ділянку, щоб дістатися до необхідного місця та прийняти команди, яким шляхом нам йти. Далі ми малими групами йшли на позицію, де ми були повинні тримати висоту, та взяти позицію під свій контроль. Коли ми прийшли на позиції, ми зрозуміли, що позицій немає. Це був вересень 2022-го. Ніякого укриття там не було, бліндажі всі розбиті, практично все перепахане. Хлопці закріпилися на деяких позиціях, щоб хоч трохи зрозуміти, як далі діяти. Ворожий танк та арта були вже на пристріляних позиціях. Я помітив вириту невелику “могилку”. Земля там була дуже щільна, як асфальт. Ми не встигли навіть окопатися, а ворог нас вже зафіксував. І почався масований обстріл з авіації. Це був реактивний СУ-25, який скидав 500-кілограмові осколково-фугасні бомби, “начинка” бомб була різною, і “лепестки”, які під час вибуху зрізали дерева і перепахували все. Я не міг повірити, що ми піхота, а по нам працює авіація. І це деморалізує, але не від страху, а тому що незрозуміло, як діяти. Це був переломний момент, коли ти розумієш, що повинен залишитись там, і робити те, що повинен.

—  І все це в умовах відсутності озброєння, щоб відбивати атаки?

У нас була стрілкова зброя: кулемет, АК-74, гранатомет. І у нас був взвод вогневої підтримки, але проти авіації у нас не було нічого. По нам працював танк осколково-фугасний, який розбирав всі посадки, були скиди дронів, нас травили газом. І все це було одночасно.

—  Скільки часу Ви провели там?

—  Я провів п’ять діб разом зі своїм побратимом під постійними обстрілами. Я навіть не міг зрозуміти, як взагалі це можна витримати, яка психіка це витримає. Хлопців евакуйовували, і нас ставало все менше. Ми вже не розуміли, де ми, але була чітка команда залишатися на позиціях. І там зі мною був побратим, з яким ми допомагали один одному вижити в умовах знищення. І врешті-решт після п’яти діб він мені каже: “Сява, братику, давай потрохи будемо звідси виходити”. Ми залишили особисті речі і пішли без багажу. Коли ми заходили на позиції – був один рельєф, а коли виходили – ми вже не бачили ніяких орієнтирів. Все було геть інше, і ми заблукали. Ми натрапляли на інші підрозділи, але шукали своїх. За цей час вони могли вийти за переправу, і тоді наша місія там вже була закінчена. Блукаючи, ми зустріли наших хлопців з розвідки, а потім нас підібрали побратими на бойовій машині піхоти, які підвезли нас до хлопців з нашого підрозділу. Я не вірив, що ми звідти вийдемо. Навіть важко уявити, що це було з нами насправді.

— Скільки Вам знадобилося, аби оговтатися після пережитого та знову піти у бій? 

— За тиждень після тих важких подій, після того, як ми “зализали рани”, 5 жовтня прийшов командир роти і сказав, що потрібно 22 людини на бойовий вихід (на Херсонщині – ред.). Це був мій усвідомлений добровільний вибір – піти з новими силами на завдання. Нас завезли на місце на зерновозі з відкритим верхом. Ми туди заїжджали, а всі їхали звідти. І я знову ж таки звертався до Бога з проханням допомогти нам зайти, закріпитися та вийти неушкодженими. Але вийти неушкодженими не вдавалося. Це війна. Ми заїхали вночі, розосередилися і вдень малими групами почали заходити. Тоді ми потрапили під обстріл снайперів. Нас було дві групи, і з другої ворожий кулеметник “поклав” чотирьох наших бійців. Одного з наших хлопців “зняв” снайпер. Після чергового обстрілу ми забрали свого полеглого від кулі побратима, він вже був холодний вночі, занесли, поклали біля окопа, і спали майже поруч із ним. Страху не було. Було дуже шкода, бо він мені казав: “Сява, братанчик, ось після цього виходу нас на 5 діб відпустять додому, так хочу малу побачити, доньці чотири роки…”. А я його запевняв, що все буде добре… І саме він за пів години отримав кулю снайпера у шию. Він встиг тільки крикнути: “Я триста”, і захлинувся. Я розумів, що це може статися з кожним. Постійні обстріли ворога залишили нас без провізії, води, генератора. Ми залишилися ні з чим. Ми пробули там два тижні. Це був дуже важкий вихід.

—  Вам доводилося евакуйовувати загиблих побратимів?

— Коли наш вихід закінчувався, і нас повинна була змінити рота вогневої підтримки, ми пішли за своїми 200-тими. Після двох тижнів. Це було насправді страшно, але ми точно розуміли, що не маємо їх там залишити. Всі прийшли – всі повинні піти. Ми пішли вп’ятьох. У мене тоді був трофейний ворожий нічник, РПК (ручний кулемет Калашникова – ред.). Я вів з нічником хлопців. Коли ми знайшли своїх побратимів, я перевірив їх, ми взяли з собою “кішку” 25 метрів мотузки для того, аби відтягувати по одному їх. Знайшли його (200-го – ред.), зачепили мотузку за ремінь, відтягнули, перевернули, перевірили, чи не замінований, забрали і побігли. Тіла вже розкладалися. Це було страшно. Вони були здуті, без взуття, можливо над ними знущалися, бо вони виглядали якось неприродно, якісь перекручені. Важко було це все прийняти, адже ми їхали на позицію разом і вірили, що все буде добре. Ми забрали трьох, а наступного дня пішли за четвертим. Нас обстрілювали з “вертушки” у цей час. Але трохи прорахувалися. І нам вдалося забрати свого побратима. Потім за 200-ми приїхав Хаммер, і командир попросив поїхати з ними та показати їм дорогу. Ми завантажили тіла полеглих, і я поїхав з ними у багажнику. Поки ми їхали по горбах, я поправляв частини їхніх тіл: у одного рука, у іншого рука випала. Я їхав і думав: “Господи, як же так. Слава Богу, що я живий, але вони теж хотіли вижити, вони вірили у те, що підуть і повернуться”.

—  Знаю, що у Вас був досвід порятунку Ваших побратимів? Де і як це відбувалося?

—  Це було на Донеччині, село Першотравневе. У морського піхотинця три команди: штурм, прорив, наступ. Того разу це був прорив, і нас прикривала американська гаубиця M777. Спочатку мала працювати арта, а потім ми повинні були зайти і зачистити ворожі окопи. Але нам не дали цього зробити – нас зустрів ворожий танк, який працював осколково-фугасними снарядами. Крім того, були скиди дронів. У нас пішли перші “трьохсоті”. У них були поранення ніг, сідниць, спини, в основному відкритих частин тіла. Буквально одразу у нас було четверо 300-х. Хлопців потрібно було евакуйовувати, але, коли ти витягаєш своїх, то стаєш ціллю для снайпера. Під час евакуації бійця можуть підстрелити у пах, йому на допомогу поспішає інший, якого одразу вбивають, і таким чином втрачаються люди. У нас нічого не було для евакуації, ми почали шукати якісь речі, щоб виносити поранених. Ми знайшли старі ковдри, які, ймовірно, залишилися від попередніх наших військових. Я зорієнтувався і знімав з поранених РПК та каски, щоб побратимам було легше нести їх, а також забирав у кожного, хто ніс 300-х, зброю, щоб зменшити навантаження. Таким чином у мене на плечах були чотири АК, два РПК, каска, і я біг наперед на метрів 50-70, скидав все це, вертався і допомагав хлопцям нести поранених, далі знову натягав все на себе, біг вперед, а потім вертався. І все це під обстрілами дронів, і по нам працював міномет 152 калібру. Це був треш. Поки біжиш, орієнтуєшся: якщо прильот, то ми пораненого клали на землю і самі лягали. Але потім ми вже і не лягали на землю. Чесно кажучи, я знову ж таки молився і просив у Бога допомоги. І ви знаєте, Господь моментально відреагував. По нам летіло з десяток мін, і  жодна не вибухнула. Там був дубовий лісок з товстим шаром листви і жирний наш український чернозем. І міна туди заходила, наче у болото, і не розкривалася. Ми чули, як вона летить, я розумів, що зараз нам кінець, ось-ось, а вона входила у землю. І тоді я усвідомив, Боже, як ти велик. І так ми всіх поранених виносили.

—  Скількох поранених Вам тоді вдалося врятувати?

—  Ми винесли чотирьох бійців. Позатягували їх дренажами, хлопці кричали, просили послабити, але не можна було цього робити. У деяких були перебиті ноги. Поранені просили не кидати їх. А ми й не збиралися. Я переконував їх, що все буде добре. Вони розуміли, якщо не ми, то їм не вибратися. Є певні правила війни, не чіпати коридори для еквакуації поранених, але росіяни навпаки цим користуються і обстрілюють тих, хто намагається вивезти побратимів. Так було і з нами.

—  У боях за які населені пункти Донеччини Ви брали участь?

—   Я був тоді на посаді командира відділення. Оскільки я на той час був вже з бойовим досвідом, пояснював хлопцям усі тонкощі щодо маскування, пересування та іншого. Бойове злагодження було на мені, я був, як татусь для них. У нас були успішні бойові виходи, і все завдяки тому, що я молився. Хлопці питали мене: ”Звідки в тебе це все? Як ти це робиш?”, бо я їм казав завжди: “Вперед, нічого не бійтеся, ми на своїй землі”. Зупинятися не можна було, бо штурм залежить від швидкості. Це було практично по всій Донецькій області: Шахтарськ, Вугледар, Павліка, Авдіївка, Мар’їнка, Очеретино. У нас не було бойових розпоряджень на Донеччині, бо ми були кожного дня на бойовому розпорядженні.

—  Де саме Ви отримали поранення? Ви розповідаєте, що підтримували побратимів, яких Ви евакуйовували, не давали їм опустити руки. А як було у Вашому випадку?

—   Це було під час звільнення села Макарівка на Донеччині. Це був контрнаступ. По нас працювали щільно. Я отримав поранення від ворожого К-52 Алігатор (російський бойовий вертоліт), він накрив нас ракетами НУРС (некеровані ракети, які використовуються для ураження наземних цілей), і шалений уламок залетів мені під броню. Річ у тім, що у лінійному батальйоні у мене був бронежилет “Корсар” – великий, а вже у штурмовому 137-му батальйоні я був з плитоноскою – вона зручніша під час штурму, бо нам треба бути більш маневровими. І уламок залетів. Я молився дорогою, але, коли їдеш на бойове завдання, всі мовчать, дивляться один на одного і розуміють, що вийдуть не всі, хтось залишиться. І коли вертушка вилетіла і накрила нас, хлопці питали: “Сява, братику, що там?”. А я сказав тоді: “Все. Я триста, але, скоріше за все, вже двісті”. Я розумів, що до цього місця ми дуже далеко добиралися, і навряд чи мене з таким пораненням, коли я нічого не відчував нижче грудини, будуть евакуйовувати. Уламок потрапив мені у хребет, я ліг на бік, з носа потекла кров, мені стало важко дихати. Хлопці підповзли до мене, зняли бронік, почали шукати рану. Я їх просив, щоб вони мене залишили, бо коли вони підповзли, почався такий щільний обстріл, що я за них більше переживав. Я розумів, що зі мною вже “все”. Я дуже хотів помолитися, попрощатися, але вони мені не давали, намагалися мене врятувати. Я їх попросив тоді: “Хлопці, рідненькі, скажіть моїй дружині, що я її дуже сильно люблю”. Показав їм, де військовий квиток та телефон. Подумки простився з дитиною, лежу і думаю: “Боже, що далі. Що я повинен тобі сказати перед тим, як померти”. Я вже змирився. Та мої хлопці більше вірили у мене, ніж я сам. Я зовсім не вірив, що мене заберуть. Але сержант Бойко, царство йому небесне, наполягав: ”Сява, все буде добре”. Під обстрілами у червоній зоні пригнали Мастіф (британська бронемашина – ред.), закинули мене, як мішок з картоплею, і повезли.

— Як тривала Ваша евакуація?

— Дорогою я засинав. Побратими казали мені: “Тримайся, братику, тримайся”, щоб я не заснув. Мене привезли до Запоріжжя, знайшли автівку, де мене перекинули на дах іншого авто. І ми завантажені, з БК, боєприпасами, як ті сомалійці, переїхали через вузенький місток, зроблений з якихось піддонів. Так ми дісталися до якогось польового стабпункту, де мені розрізали одяг та бронік. Скоріше за все, мені поставили якийсь укол, бо далі я пам’ятаю події вже у лікарні в Запоріжжі, де мені робили операцію та виводили дренаж з легенів. Виявилося, що у мене уламок застряг у легенях, саме тому мені було важко дихати.

— Скільки часу пройшло, поки Вас доставили у лікарню? Ви розповідаєте, що мали уламок у хребті та у легенях. Ви були у свідомості, все практично пам’ятаєте. Як Вам вдалося вижити?

—  Річ у тім, що я прощався з життям. Я розумів, що отримані поранення несумісні з життям. Але у Бога були інші справи для мене. Він вирішив, що я маю жити, і дав хлопцям допомогти мені своєчасно. Наскільки я знаю, евакуація зайняла десь півтори-дві години. Але для мене це була вічність – я не розумів, що відбувається, хотів спати, я хотів померти. Я потім дивився, яка відстань від Донецька до Запоріжжя, і там достатньо багато між ними.

—   Які операції і де Вам робили?

—   Перша операція була у Запоріжжі по виведенню дренажу, друга – у Дніпрі, де діставали уламок. Коли я прийшов до тями, мені повернули телефон. Я здивувався, що телефон зберегли. І  подзвонив дружині і сказав, що я живий. Пройшло вісім чи дев’ять днів. І вона сказала, що прилетить, куди треба. Я їй сказав, щоб не поспішала, бо лікарі питали у мене, куди б мені хотілося, аби мене перевели. Я сказав, щоб переводили у Львів, бо я там не був ніколи. І я повідомив дружині, щоб їхала у Львів, куди мене на потязі евакуйовували.

У Львові я пробув місяць. Там була волонтер Наталя, дуже класна людина. Вона допомагала у всьому. Там мені подарували візок. Потім була реабілітація у місті Клевань (Рівненська область – ред.), яка тривала чотири місяці. Там були освічені спеціалісти, які пояснювали мені, як рухатися, як пересідати, як обробляти рани, але без дружини я б не впорався. Вона була поруч зі мною постійно. І це вселяло в мене надію, що все буде добре, адже вона у мене вірить.

—   Не секрет, що у госпіталях трапляються випадки, коли дружини, побачивши своїх чоловіків з пораненнями, йшли від них. Ви бачили подібне?

—  Так. Це було дуже важко прийняти, але таке траплялося. І таких випадків було багато, коли жінки кидали своїх хлопців, які були і не в такому страшному стані, як, припустимо, я. Без руки чи ноги можна жити, тим паче зараз, коли роблять протези хлопцям. Але жінки, чомусь, вирішували інакше.

—  В такі моменти Ви розуміли, що Вашу дружину треба більше цінити?

—  Так, звісно, моя дружина мені як винагорода. Хлопці, які були зі мною, вони мені навіть казали, що у мене ідеальна дружина. І я відповідав їм, що знаю про це. Взагалі ставлення до мене у реабілітаційних центрах було гарним.

—  Ви описуєте моральну сторону після поранення. А що до фінансової частини? Хто оплачував витрати на операції та реабілітацію?

—  У моєму випадку все, що залежало від держави, і все, що повинна була зробити держава, було зроблене. Я знаю, що не у всіх так, у когось інша історія, свої нюанси. Але щодо мене все було чітко: і стосовно операції, і стосовно реабілітації, і стосовно частини, яка продовжувала лікування, стосовно всіх довідок та виплат держави. У нас все було добре.

—  Чи є якась думка, котра не полишає Вас з моменту отримання поранення?

—  Так, вона є, але вона особиста. Мені довелося пройти такий бойовий шлях, побачити те, що не кожен міг побачити, і я зміг залишитись людиною, не зважаючи ні на що був для когось прикладом. Але через часту зміну командирів у підрозділах, де я служив, мої винагороди залишилися десь позаду мене. Рапорти, які подавалися, губили. Плюс тривалий час реабілітації дав змогу про мене забути… Я розумію, обставини різні, але, якщо говорити чесно, мене це занепокоює. Я не йшов за винагородами чи грошима, але я б хотів отримати те, що заслужив. Я вважаю, що це справедливо, і так має бути. Кожен командир повинен заохочувати своїх підлеглих. Це мотивує. Водночас зараз у нас є замполіт Артур, який намагається зробити все, щоб ці винагороди залишились моїми.

— Які винагороди отримували Ваші побратими?

— Хлопці, які були моїми підлеглими, яких мені давали практично новобранцями, отримували Ордени Богдана Хмельницького ІІ ступеню. Я бачу для себе не багато винагород, зокрема: обов’язково “За оборону України”, “За мужність”, яку я проявляв, і за важке поранення, яке я отримав на полі бою під час оборони своєї держави. Це найпростіші винагороди, але якщо я і їх не отримаю, то не розумію, як я міг пройти такий шлях, бути у таких підрозділах, брати на себе відповідальність… Важко з цим жити, розумієте. Я б хотів, щоб це було з повагою, по-чесному, так, як воно має бути.

— Що Ви можете сказати про рівень доступності у тих містах, яких Ви були? Зараз Ви можете дозволити собі виїздити зі свого будинку і вільно пересуватися по місту чи по селу, де Ви живете?

— Чесно кажучи, у мене ще не було досвіду пересування у місті, я ще не був там. Але я вважаю, що там все не так, як би хотілося. Я переконаний, що виникне багато перешкод у пересуванні. У інших містах, де я був, там було доступно: аптеки, магазини, облаштовані під’їзди. У Білгороді-Дністровському я ще не їздив.

—  Як Ви оцінюєте рівень поваги до ветеранів війни, які пересуваються на кріслах колісних?

—  Судячи з мого досвіду, у місцях, де я був, всі намагаються допомогти, співчувають. Вони розуміють, що це важко. Втім я нікому не дозволяю допомагати мені, я все це повинен робити сам (пересуватися на кріслі колісному – ред.). Може, зі сторони і шкода, але не потрібно допомагати саме у пересуванні. У мене є дружина, яка завжди поруч.

—  Чи траплялися випадки, коли Вам сторонні люди на вулиці говорили “дякую”?

—  Так, казали “дякую” і обіймали, тиснули руку і дякували за захист.

—  Які відчуття Вас переповнювали у той момент?

—  Це насправді приємно. Розумієш, що не все було так погано і дарма. У людей є повага, вдячність. Це класно.

—  Чи трапляються такі моменти у Вашому житті, коли хочеться опустити руки, не вставати з ліжка? Що чи хто допомагає Вам?

—  Дуже рідко таке буває, але зміни погоди та настрою трапляються. Але моя дружина не дає мені опустити руки. Я не можу розслабитися, хоча вона інколи мене жаліє. Вона мене тримає у цупких руках. Я повинен постійно розминатися, робити руханку. У мене режим, солодкого не можна, випічка теж під забороною, кава тільки по-трошки. Без дружини я б давно попрощався з життям. Вона мене тримає у стані бойового духу.

—  Тобто вона – Ваш новий командир?

—  Так. Я вже і здався. Я одразу сказав, що це мій командир, а я її підлеглий (посміхається – ред.). Хоча рідні знають, що в сім’ї голова я, я дозволяю дружині собою керувати.

—  Ви слухняний підлеглий?

—  Не дуже. Але стараюсь бути слухняним.

—  Чи є у Вас якась мрія? Про що мрієте?

—  Зараз я роблю акцент на сім’ї. Я хочу, щоб мій син розумів все, як воно є насправді. Я його не обманюю, не прикрашаю, а кажу все, як є. Я мрію, щоб люди звернулись до Бога, щоб вони зрозуміли, що ми без Бога нічого не варті. І ще, щоб батьки поважали своїх дітей і вдихали у них патріотизм, аби вони розуміли, що це їхня земля. А дорослі своєю чергою розуміли, що діти – це наше майбутнє. І ми повинні ставитися до них з повагою. Не треба казати дітям: “Я у твоєму віці цього не мав….”. Та забудьте вже про себе, зараз все інше: інновації, розробки. Треба давати дітям можливість, щоб вони себе проявили, як індивідуальність, тоді будуть у державі і інструктори, і конструктори, і філософи, і психологи, і інженери. Не ламати його, відправляючи туди, куди він не хоче, а направляти туди, де він зможе себе проявити.

—   Як Ви відреагуєте, якщо Ваш син одного дня Вам скаже, що хоче стати на захист держави та пов’язати своє життя з військовою справою?

Якщо я до цього доживу, я не буду йому суперечити, тому що він на той час вже буде дорослим і буде обирати свій шлях. Я зможу розказати йому тільки те, що сам пережив, і передати йому свій досвід, щоб він себе беріг. І щоб по життю він йшов з Господом, який буде захищати і допомагати йому у різних життєвих ситуаціях.

Дякую Вам за розмову, мені було дуже приємно з Вами спілкуватися.