“Робота складна, але залишає слід у людських душах”,- завідувач травматології Ізмаїльської міськлікарні Іван Євчев

На офіційній сторінці Ізмаїльської міської центральної лікарні опублікували інтерв’ю з завідувачем травматологічного відділення, лікарем вищої категорії — Іваном Михайловичем Євчевим. З чого починалася кар’єра медика в Ізмаїлі, про найскладнішу операцію та сімейні «медичні консиліуми» – у матеріалі. 

– Чому Ви вирішили стати медиком?
— Як буває? Чи сімʼя медиків, чи хтось тяжко захворів, і людина вирішує стати лікарем, щоб допомагати, рятувати. У мене в родині та взагалі в селі не було жодного медика – з односельців ніхто не йшов у медицину. Проте з дитинства грали «в лікарню», і поступово зʼявилося бажання, інтерес. Батьки тоді сказали: «Йди на ветеринара — у селі завжди буде робота». А я подумав: якщо вже лікувати, то людей. Це стало справою принципу. Я вирішив спробувати – і не пошкодував.

– Тобто Ви – перший у сімʼї та перший взагалі у своєму селі, хто вступив до медінституту?

– Так. Після мене вже багато хлопців пішли, навіть професорами стали. Вчився старанно: школу закінчив з медаллю, з «червоним дипломом» – Одеський медичний інститут імені Пирогова, де навчався на факультеті «Лікувальна справа». Потім інтернатура – хірургія та ортопедія-травматологія. Тоді ці напрямки ще не поділяли, але вже розпочинали, і нас, частину хірургів, перекинули на ортопедію-травматологію. А 1980 року переїхав до Ізмаїла.

— Чому саме Ізмаїл?

— Я ж сам із Бессарабії, батьки з Татарбунарського району. Але в Татарбунарах не було травматології, тільки в Ізмаїлі. А Ізмаїл — це місто, перспективи. От і приїхав. І відтоді — на одному місці. Уже 45 років у Ізмаїлі, а загалом — майже 50 років роботи в медицині. Без змін.

— Пам’ятаєте свого першого пацієнта?

— Це був перший рік роботи. У селі велика дільнична лікарня. Я всіх пацієнтів записував у зошит — вів щось на кшталт щоденника: хто, які операції, діагнози. По прізвищу зараз не згадаю — там 40 ліжок було, повне відділення. Але перша самостійна операція, яку я зробив, — на ключиці, ставили пластину.

— Це вже була травматологія?
— Так. А перша в моєму професійному житті операція — ще під час інтернатури, 1976–77 рік. Мене направили в Арциз – допомагати: там залишився один хірург, Володимир Антонович Теравський. До речі, йому зараз під 90, і він ще нещодавно оперував. От він мені каже: «Ваня, давай начинай апендицит — кожу розріж, я підійду». Ну, я розрізав. Операційна сестра каже: «Давай апоневроз розріжемо». Розрізали. «А он апендицит — дістаньте, перевʼяжемо, відріжемо». Так і зробили. А Теравський стояв за дверима, дивився. Потім каже: «Ну все, можеш працювати».
— Страшно було?
— Не дуже. Я сумлінно вчився, в інтернатурі багато оперував. Скоріше дивно було, ніж страшно.
— А в Ізмаїлі як починали?
— Тут мене зустрів головний лікар Кашеваров Михайло Миколайович — відомий лікар. А ще завідувач відділення Ельфонд Михайло Самуїлович. Мені тоді було 27 років, молодий. Ми чергували, оперували. Якось, вочевидь, вирішили перевірити. Поставили на кілька пацієнтів з апендицитом. Я оперую – а вони сидять за дверима операційної… Операційна сестра, Галина Гаврилівна Снежко, досвідчена жінка, помітила їх та попросила вийти. Та теж: «Ну все, тепер можеш працювати». Так і пішло. Потім мене призначили завідувачем приймального відділення, далі — травматології. А згодом усе лягло повністю на мої плечі – та вже понад 20 років.
— Ви казали, що навіть пацієнти за 80 років успішно проходять операції. Це можливо?
– Так. Ми зараз часто оперуємо людей далеко за 80, щоб поставити їх на ноги. І є результати. Головне — не дати людині залежатися. Якщо після операції вже на другий-третій день вдається активізувати пацієнта — підвести біля ліжка, зробити кілька кроків — це величезний плюс і для нього, і для родичів. Інакше — пролежні, застійні явища, серце, судини, усе починає страждати.
— Ви використовуєте імпланти?
– Зараз це стандарт. Імпланти підбираються індивідуально, це дуже серйозні титанові сплави. На жаль, Національна служба здоров’я поки не може закуповувати їх централізовано, тому пацієнти купують самі. Але ці конструкції не видаляються — людина живе з ними фактично як з ендопротезом. І саме вони дозволяють швидко відновитися після переломів: у середньому за три місяці людина вже ходить, спершу з палицею, потім без неї. Повна реабілітація — за пів року. Хоча в цьому віці багато супутніх проблем: серцево-судинні, ендокринні, тиск. Але якщо є команда — результат буде.
— А яка операція для Вас особисто була найскладнішою?
– Технічно найскладніші переломи плечової кістки в ділянці ліктьового суглоба: там завжди багато дрібних уламків, поруч три великі нерви. Під час операції дуже легко їх травмувати. Робота надточна, тривала — три-чотири години, потрібно буквально «збирати» кістку, відновлювати функцію. Але якщо все зроблено правильно, пацієнт відновлює рухи руки на 80%, що для побуту цілком достатньо.
— А з нейрохірургією Вам доводилося працювати? Наприклад, трепанацію робити?
– Так, робили. Взагалі трепанація — це розтин кістки черепа спеціальним свердлом, щоб зробити отвір і випустити кров при внутрішньочерепній гематомі. Це необхідно, коли лопнула судина і кров тисне на мозок. Але успіх залежить не від самої трепанації, а від того, наскільки травмований мозок. Якщо пошкодження глибоке — шансів мало.
— Ви згадали про сучасне обладнання. Які технології зараз вам потрібні найбільше?
– Дуже потрібна так звана С-дуга — апарат, який під час операції дозволяє бачити все на моніторі у режимі реального часу. Завдяки цьому можна робити малоінвазивні операції — через маленькі розрізи, з мінімальним ризиком для пацієнта. Є ще перспективи — артроскопія (операції на колінному суглобі) і ендопротезування. У світі ці методи – вже давно стандарт.
— Ендопротезування — це коли суглоб повністю замінюють?
– Так. Наразі це найефективніше рішення. Колись пробували різні методи лікування — пластини, фіксатори, але статистика показала: краще замінити суглоб на імплант. Сучасні ендопротези — з титану або з керамічним покриттям — мають гарантію 25 років. А враховуючи, що пацієнтам зазвичай уже за 60–80 років, цього вистачає на все життя. І головне — людина вже за кілька днів може самостійно ходити.
— У Європі це роблять часто?
– Так, там це стандарт страхової медицини: якщо перелом шийки стегна — не чекають, одразу замінюють суглоб. Через три дні пацієнта виписують. Але, чесно, не все у них краще. Я вважаю, що наша медицина — навіть попри брак обладнання і ресурсів — людяніша, ближча до пацієнта.

— Тобто проблема не в лікарях, а в системі?

– Саме так. Не вистачає сучасних приміщень, апаратури, елементарних умов. І дуже багато бюрократії. У нас навіть рукавички списують поштучно, таблетки — по прізвищах. Старша сестра замість роботи з пацієнтами сидить над паперами. Це, чесно кажучи, виснажує.
— Часто кажуть: «Хочеш зробити добре — зроби сам». Але відомо, що лікарям не рекомендують оперувати своїх родичів. Чому?

– Так, це справді не рекомендується. І навіть існують відповідні накази. Бо якщо щось піде не так — це страшний стрес. Лікар може потім роками переживати. У нас це розуміють усі. Тому, навіть якщо ситуація екстрена, краще, щоб оперував колега. Я лише раз оперував родича — брата, ще давно. Це була нескладна операція на стопі. Але навіть тоді це було непросто психологічно. Лікар повинен бути спокійним і зосередженим, а коли поруч твоя людина — ти не зможеш працювати холодно й раціонально.
— Ваша дружина працює?
– Колись працювала у школі, потім вихователькою в дитсадку. А з 2003 року — в нашій лікарні. Зараз завідує медичним архівом, займається оформленням лікарняних листів, довідок. Вона дуже грамотна, відповідальна, знає українську мову досконало — і, чесно, без неї там було б важко.
— Як ви познайомилися?
– У селі, де я тоді працював. Вона за направленням педучилища приїхала викладати у школі. Жила на квартирі у знайомих моїх друзів. У нас у селі був Будинок культури. Там завжди проводили танці, я туди приїжджав. Колись навіть грав у духовому оркестрі. У нас була компанія молоді — друзі, однокласники. Так і познайомилися.
— І що, як побачили, одразу вирішили, що це ваша майбутня дружина?
— Ми зустрічалися кілька років. Я тоді ще вчився. А побралися 8 серпня 1976 року – одразу після закінчення інституту. В селі у нас народився син. Згодом переїхали в Ізмаїл, вона працювала в дитсадку, з часом народилася донька.
— Двоє дітей — хтось із них пішов у медицину?
— Обоє. Син — стоматолог, працює тут, в Ізмаїлі. Донька — терапевт, працювала в університетській клініці в Одесі.

— Коли діти були маленькі, ви працювали практично цілодобово. Як вдавалося знаходити час на родину?
— Складно було. Вихідні траплялися рідко. Якщо й відпочивали — то в основному їздили на море, під час відпустки. Тоді це був єдиний справжній сімейний час. А так — чергування, виклики. Раніше ж не було стільки лікарів, як зараз. Могли викликати серед ночі, і так постійно.
— Але увагу дітям ви все ж приділяли?
— Так, намагався. Контролював навчання. Вони обидва закінчили школу з відзнакою, донька — із золотою медаллю. Син теж чудово вчився, вступив до медуніверситету без іспитів — був переможцем олімпіад, і його прийняли за співбесідою. І донька поступила з першого разу.
— Тобто їхній вибір був закономірним.
— Так, вони бачили нашу роботу, розуміли, що це таке. Але, звичайно, більше з ними займалася дружина — вона й на батьківські збори ходила, була в батьківському комітеті. Вона ж педагог, для неї це природньо.
— Коли діти виросли та стали медиками, ви обговорювали між собою професійні питання? Такі собі сімейні «медичні консиліуми»?
— Так, часто. Особливо донька консультувалася — у неї ж терапевтичний профіль, іноді питання перетиналися з хірургією. І зараз обговорюємо — тільки тепер я частіше з нею раджуся щодо свого здоров’я (сміється).
— У вас величезний досвід — наступного року буде 50 років у медицині. Не думали написати спогади?
— Думав. Є навіть кілька записів, заміток. Просто часу не вистачає. Але, мабуть, варто — стільки випадків було. От нещодавно отримав повідомлення: «Сьогодні день мого другого народження. 13 жовтня 1986 року Ви мені ставили апарат Ілізарова. Дякую вам і бажаю всього найкращого. У вас золоті руки». Це написав Ілля Васильович Гранич. Минуло майже 40 років, а людина пам’ятає.
— Це дуже зворушливо.
— Так. А тоді, коли я тільки починав, лікарів у лікарні було мало. Чергував один на всіх, усіх викликали з дому. Травм було багато, по 10–12 на добу, тому вирішили організувати травмпункт – і створили окремий підрозділ, а з часом — і реанімацію. Потім прийшли молоді фахівці. Зараз у нас – чотири покоління лікарів. Дев’ять лікарів у відділенні, всі місцеві, всі вже мають сім’ї, житло, дітей. Дуже професійна команда. Володіють усіма сучасними техніками, працюють цілодобово.
— Ви, мабуть, пишаєтеся ними.
— Дуже. Вони працюють на високому рівні, навіть швидше за мене реагують. Все, що можна зробити на рівні обласної лікарні — крім ендокринології, — вони роблять. Тому для мене зараз важливо, щоби вони працювали командою, допомагали один одному. Я намагаюся, щоб вони брали участь у різних комбінаціях — зі мною і без мене.
…Я завжди «миюсь», практично на всіх операціях. Іноді просто стою, дивлюся, іноді сідаю на стілець, спостерігаю, але беру участь. Якщо бачу, що хлопці справляються, не заважаю — вони вже 80% можуть робити самі. Я тільки підказую, допомагаю, а далі говорю: «Хлопці, працюйте. Руки, руки, руки».
Жартую, що тепер моя функція — як у машині: контроль смуги руху. Головне — щоб тримали курс. Вони вже багато знають, іноді я сам у них навчаюся.
— Гарне порівняння — тримати смугу…
— Так, головне — не з’їхати з дороги. І тоді все буде добре — і в медицині, і в житті.
— Давайте трохи не про роботу. Що у вас є, крім неї? Чим займаєтесь у вільний час?
— Вдома ремонт робив. Водопровід прорвало — довелося копати.
— Власноруч?
— Звісно. Знаєте, це навіть добре – зміна діяльності.
— А як же руки хірурга? Чи не боїтеся?
— Та ні, це ж у відпустці було. Зараз є рукавички, все гаразд. А взагалі, фізична праця корисна — і психологи кажуть: треба міняти вид діяльності. Якщо тільки сидіти на роботі — тяжко і фізично, і морально. А коли переключаєшся на щось інше, навіть просто годину-дві в саду — мозок відпочиває.
— У вас є сад?
— Так. Є яблука, груші, сливи, хурма — вже три сорти, гранат, виноград, вишня, черешня, горіхи, шипшина. Є навіть ківі — росте, хоч листя під сонцем трохи підгоряє. Ще інжир — його стільки, що не знаю, як його позбутися (сміється).

— Варення варите?
– Ні, нічого не варимо. Раніше робили, зараз ніколи. Дедалі більше так — для душі.
— Хто вдома у вас готує?
— Здебільшого дружина. У мене просто часу немає — крім основної роботи займаюся ще профспілкою – від 1986-го. Вже майже 40 років. Плюс купа документації, графіки, звіти. Тому додому приходжу — і продовжую працювати: за компʼютером, з паперами.
— Скільки часу у Вас йде на роботу загалом?
— Дивлячись як рахувати. Якщо про години — приходжу додому о пʼятій-шостій. А ввечері знову сідаю за компʼютер — із девʼятої до одинадцятої, буває до півночі. Лягаю раніше 23.30 рідко.
— А встаєте о котрій?
— Дружина встає о шостій, я — десь о пів на сьому – о сьомій.
– Зарядка?
— У нас третій поверх (це про розташування відділення в будівлі ІМЦЛ – авт.) — постійно вгору-вниз краще за будь-якого кардіотренажера. А взагалі найкраща зарядка — це фізична праця. Після неї почуваєшся бадьоріше, ніж після сидіння у кабінеті.
…В операційній весь час «запаяний», дихаєш через маску. Кисневе голодування – звичайна справа. Тому, коли виходжу у двір чи сад, навіть просто пройшовся — отримую розрядку. Після цього спиться легше.
— Але мабуть, буває, що думки все одно не відпускають?
— Звісно. Якщо випадок складний, якщо хворому погано — крутиш у голові. Думаєш, чи дзвонити черговому лікареві? Іноді і вночі телефонують — значить, щось трапилося.
— Памʼятаєте, як розпочалися обстріли?
— Звісно. Коли було вперше, був загальний збір — усі летіли сюди, стояли, дивились. Потім на тренінгу нам сказали: «Ви що робите? Кому потрібний мертвий медик? Ви не маєте права виїжджати, доки не дадуть команду, що безпечно». З того часу всі вже розуміють – спочатку безпека, потім робота.
— Якби можна було повернути час і знову обирати професію — пішли б у медицину?
– Так. Дійсно, робота складна, але вона залишає слід у людських долях, у душах. Коли йдеш містом, а тобі кажуть: «Здрастуйте, Іване Михайловичу, ви памʼятаєте мене?» — це дорогого варте.
— Мабуть, хочеться іноді побути одному?
— Звісно. Іноді так втомлюєшся, що хочеться просто поїхати кудись у Приморське, полежати біля моря кілька годин – просто тиша, повітря та хвилі. Іноді це найкраще лікування. Якось поїхав у Приморське, на самий край, праворуч. Ліг на пісок… Нікого – лише десь далеко, метрів за сто, якась сім’я: чоловік, жінка, діти. Зайшов у море, викупався. Виходжу — а назустріч мені жінка, і каже: “Ой, Іване Михайловичу, добрий день! Бачите мою ніжку? Все добре!» Отак: стільки операцій зробив, що складно знайти місце, де тебе не впізнають.

— У вас же їх — тисячі. А чи можете порахувати – скільки?

– Особисто? Чи брав участь? Навіть, ніколи не задумався, чесно. Ну якщо, скажімо, давайте на рік буде 300 операцій у середньому. Загалом, якщо брати й участь в операції, набереться, напевно у середньому 800 операцій на рік – це виходить 40000 за 50 років. Ви ж розумієте, операції теж різні бувають. І не беру дрібні операції – рани зашити, перелами вправити – їх там дуже багато… Воно ж чомусь не рахується взагалі у статистиці як робота. Але для людини операція — це її операція, єдина, найважливіша в житті.
— Були ж і складні ситуації, і скарги, і неприємності?
— Звичайно. Але що робити? Таке життя.
— Іване Михайловичу, як Ви для себе визначаєте — у чому сенс життя?
— Це діти. Усе інше — хобі, відпочинок, якісь дрібні радощі — це добре, але не головне. Виховати дітей, щоб стали справжніми людьми. У цьому велика роль і батька, і матері, хоча, як на мене, більша заслуга все ж у жінок. Бо чоловік більше «ганяється за мамонтом».
— Якщо глобально?
— Головне — зберегти життя людства. Але якщо конкретно про мене, то як лікар я бачу свій сенс у тому, щоб рятувати людям життя і здоров’я. І, звісно, зберегти людей для держави. Бо нас стає менше — і вже не 52 мільйони, як колись, і навіть не 46.
— Ви, напевно, це робите.
— Думаю, так. І продовжую. І серед досягнень – 10 інтернів, яких я підготував. Вони працюють в Одесі, Рені, один – в Ізраїлі. Четверо залишились в Ізмаїлі в нашій лікарні. І це – досягнення, які мене надихають.
— Скільки у вас онуків?
— Троє поки. Внучка навчається в університеті, син старшої доньки вступив до університету, а молодший, Дімка, у п’ятому класі. Так, я люблю дітей і внуків. Може, не завжди є час, але в усі важливі дати намагаюся бути поруч. Ось, дивіться, фото: це ми з Владиком, старшим онуком, коли він ішов у перший клас. А це — сьогодні. 11 років минуло!
— Ви — болгарин за національністю, так?
— Так. Дома говоримо російською, дружина розуміє болгарську. Діти знають українську, болгарську, російську й англійську. Молодці. А я англійської не знаю – вчив французьку. Принципово наполягав, щоб діти знали українську: живеш в Україні — мусиш знати державну мову. Навіть, коли її пропонували вчити лише факультативно, я був проти.
— А чи є у вас мрія?
— Є. І, думаю, вона зараз спільна для всіх — щоб закінчилась війна, і всі повернулися додому. Більше нічого не хочу. Дім є, робота, пенсія є, їжа є, одяг є. А от головне – щоб це жахіття скінчилося…
— Часто зустрічаєтесь із військовими?
— Так. Іноді розповідають такі страшні речі, що серце стискається.
…Йшов пішки через центральну площу, побачив стелу з іменами хлопців, які загинули при захисті Батьківщини у російсько-українській війні, — і сльози самі пішли.
Молоді, гарні, життя тільки починалося… Оце найстрашніше.
— Дякую вам за відвертість.
— І вам дякую.