“Я буду захищати Україну до останнього”: актор серіалу “Кріпосна” боронить кордони Бессарабії та має серйозні бойові виїзди

У лавах Ізмаїльського прикордонного загону вже понад три роки служить 24-річний молодший сержант Руслан Пахомі з позивним «Актор», котрий вміє влучно не тільки стріляти, але й говорити. Це унікальна для Одеської області особистість, адже молодик до початку повномасштабної війни в Україні знявся в четвертому сезоні відомого вітчизняного серіалу «Кріпосна». Окрім акторського таланту та кулінарного хисту, хлопець випустив власну книгу «Triplе shot», став активним байкером в Ізмаїлі. А ще за плечима у військового – чотири бойові виїзди в найгарячіші точки на передовій, два поранення та високі державні нагороди. Як поетична душа Руслана Пахомі стала сталевим щитом військового, хлопець відверто розповів кореспондентці «Бессарабії INFORM».

Знаходив віддушину у власній творчості

Руслан Пахомі народився в невеличкому селі Унтилівка Окнянської громади Подільського району, де, згідно з переписом 2001 року, мешкає 53 особи. Хлопчина зростав в багатодітній родині, був найстаршим серед дітей. Руслан має одного брата та трьох сестричок.

З дитинства хлопець писав вірші та колядки, казки з дорослим сюжетом, створював різні замальовки. Свою першу колядку він написав десь у віці 12 років. Їх і виконував під час колядування та щедрування. За його словами, він з дитинства прагнув власною творчістю виділитися зі свого оточення.

В школі Руслан відвідував духовий оркестр, любив грати в настільний теніс,  займався модним тоді стріт воркаутом (вуличним тренуванням).

Згодом Руслан почав заглиблюватися в життєву філософію.

«Моя мама, яка, до речі, офіційно визнана матір’ю-героїнею, тримає вдома чималу бібліотеку. Вона нас примушувала читати звідти книжки, а потім їй переказувати зміст творів, які вона всі знала напам’ять.

Я дуже любив читати твори української письменниці, редакторки, сценаристки та журналістки Люко Дашвар (Ірини Чернової), зокрема романи «Мати все», «Село не люди», «Молоко з кров’ю», «Биті є. Макар», «Биті є. Гоцик» тощо. Саме ці твори звернули мене до написання авторських. Також на мене вплинув світовий бестселер Джона Беллерса «Таємниця будинку з годинником»», – згадує наш співрозмовник.

Між тим Руслан свої творчі доробки в маси не виносив, можливо, через свою тодішню сором’язливість. В школі він був доволі складним, закритим від людей, тому знаходив віддушину у творах власного написання та аніме. Після дев’ятого класу хлопчина вирішив подалі поїхати від рідної домівки.

«У мене були на той час підліткові проблеми, які спонукали мене втікати подалі від всіх. Не хотів їхати вступати в училище до Одеси, бо це місто розташоване близько до моєї рідної домівки. Саме з цих мотивів обрав місто Козятин Вінницької області, а саме Вище професійне училище залізничного транспорту. Сюди вступив на спеціальність «Кухар-бармен-офіціант», – зізнається наш співрозмовник.

За барною стійкою народився актор

Руслан навчався в училищі три роки. Вже третьокурсником почав працювати барменом.

«Одного дня до мене на каву зайшли представники місцевої театральної студії «Овація». Поспілкувавшись зі мною, вони запропонували увійти до їхньої театральної родини, назвавши мене «необробленим діамантом», – розповідає хлопець.

У театральній студії актори ставили сценки, брали участь в перекладі певних творів для написання сценаріїв до вистав, де згодом все демонструвалося для аудиторії в Будинку культури. Також з Русланом в студії займалися дикцією.

Згодом місцева театральна трупа запросила його на зйомки масових сцен серіалу «Кріпосна», де одну з головних ролей виконувала Ксенія Мішина.

Знімала група тоді гастролювала по різних містах України для підготовки кінця третього та четвертого сезонів. Це були восени 2021 року. Коли режисери приїхали до Козятину, попросила місцевих театралів прийти на проби. Серед кандидатів відбиралися актори для масовки і певних ролей.

«У мене під час співбесіди вийшло все дуже швидко. Знімальна група на мене просто подивилася, попросила пройтися, – і одразу я почув «Барон!» – жартує прикордонник.

Руслан зіграв у трьох сценах. Зйомки тривали три доби.

«Барон без імені, епізодична роль в серіалі, був близький мені по духу. Бо це була людина епатажна, стійка, лицемірна, яка адаптувалася до різних ситуацій миттєво», – характеризує свого персонажа наш співрозмовник.

Руслан констатує, що зйомки в кіно – це дуже довгий та важкий процес. Якщо порівнювати з театральними виставами, то це кардинально інший рівень. У театрі є час на те, щоб просто походити, вжитися в роль, імпровізувати. А кіно – це динаміка, стрімкий рух кадрів, численна кількість дублів, робота в команді.

За три дні важких зйомок прикордонник зміг відчути хвилини слави та згадати найкумедніший випадок зі знімального майданчика.

«Мій товариш по театральній студії, який має великий досвід, занадто вжився в роль та почав приставати до дівчат зі знімальної групи. Його відвели від спантеличеного жіноцтва, схопивши за сценічний костюм, та попросили не перегравати. А позаду пролунало: «До костюмів обережніше відносимося»», – жартує Руслан.

Він із гордістю та посмішкою зазначає, що вже під час зйомок йому вдалося подарувати свої перші автографи. Правда, його переплутали з кимось з головних героїв. Але все ж тоді для хлопця це була незабутня хвилина слави.

А потім в Україні через ковід було запроваджено карантин. Тоді були вимоги обов’язково проходити вакцинацію, але на той час хлопець не хотів цього робити. За карантином – повномасштабна війна. І 21-річний Руслан вирішив захищати країну.

Залишив акторську кар’єру та пішов добровольцем на фронт

Повномасштабна війна в Україні застала Руслана в його рідному селі Унтилівка. В перші дні війни він сказав мамі, що йде добровольцем та записався до тероборони.

«У березні 2022 року пішов у тероборону на Одещині. Але потім зрозумів, що це не моє. Я після закінчення училища проходив строкову службу в 14-тій окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого, тому в мене вже був військовий досвід. Тоді вирішив піти до центру комплектування, бо мав у серці потребу бути по-справжньому корисним Україні в найгарячіших точках.

Тоді мене призвали до Подільського загону, де я служив на кордоні з невизнаним Придністров’ям, а в квітні 2022 року– до Ізмаїльського загону в складі прикордонної комендатури швидкого реагування», – зауважив Руслан.

І тут його поетична душа трансформується в сталеву, бо за плечима Руслана чотири бойові виїзди в Херсонську, Донецьку та Сумську області, де військовий отримав кілька поранень.

Перше з них трапилося в селі Макіївка, що на Донбасі, через обстріл танка. Тоді Руслану осколки потрапили в пальці, обличчя, руку та ногу. А загинуло п’ять його побратимів.

«Я міг би тоді не повернутися живим з бойового завдання, якби не мій товариш, кілієць Олег Абгаш. Він пішов добровольцем на це завдання зі мною, як він назвав мене, «з братіком», хоча не мав бути тут. Він вже повинен був повертатися з позиції, але через шалений обстріл отримав спочатку перелом руки. Я йому одразу поставив шину. Але тоді щось несподівано прилетіло. Мій товариш впав, відразу сказавши, що не відчуває болю. Олег в останні хвилини свого життя попросив мене використати тіло для прикриття себе. Він просто прикрив мене собою», – розповідає про героїзм свого побратима прикордонник.

Руслан має ще кілька контузій та серйозне поранення черевної порожнини на Сумщині. 2 лютого цього року на позиції  прикордонника уразив ворожий FPV-дрон під час надавання медичної допомоги пораненим військовим.

«Мене забинтовували, і потім росіяни пустили газ. Слава Богу, що він був сльозогінний. Там ворог намагається або виманити нас, щоб ми вийшли, або готові «зачищати» територію.

 І вночі, коли мене повинна була забрати евакуаційна машина, я не встиг на неї потрапити. Бо тоді летіла біля мене артилерія, і поруч зі мною впали три снаряди. Тут раптом в очах спалах, але, на щастя, мене не зачепило. Я якось дістався до підвалу, а зранку мене евакуювали. Але перед тим я з товаришем пройшов майже три кілометри до безпечної точки, аби мене забрали. По дорозі, не маючи маскувального одягу, бо він згорів, зайшли в напівзруйнований будинок та взяли білі тюлі, щоб убезпечити себе, наділи їх, як фату під каску», – згадує свої поневіряння після поранення хлопець.

Бачив Руслан й полонених російських військових, які прийшли вбивати українців в більшості випадків заради грошей.

«Росіяни – дезінформовані, зомбовані, загублені в свідомості, меркантильні люди, але перш за все вони – вороги. Наприклад, в полон до нас потрапив 19-річний хлопець, якого я охороняв. Його спитали, навіщо він прийшов воювати на українську землю. Відповідь була очікуваною: «Заради грошей», – констатує хлопець.

Навіть у найскладніших ситуаціях Руслан не втрачав почуття гумору, але без посмішки згадує найстрашніші моменти під час бойових задач, які особливо закарбувалися в пам’яті.

«Це було на четвертий день перебування на позиції. Росіяни заходили невеликими групками та вже наближалися до мене. Деяких окупантів я приймав на себе, щоб вони не зайшли до іншої позиції.

Найстрашніше було те, що вони розділилися та йшли з двох сторін клином по чотири чоловіка. Я вже тоді розгубився, бо не знав, як діяти.

Хоча в нас на позиції було декілька чоловік, але вони не мали бойового досвіду, проте дуже добре, що дослухалися до мене та не сперечалися. Мої побратими діяли чітко за настановами та без паніки.

Коли росіяни впритул наблизилися до нашої позиції, позаду дуже близько почала стріляти артилерія. Я ударною хвилею вдарився головою об дерево. Взагалі був здивований, що залишився цілий», – оповідає одну з найстрашніших ситуацій прикордонник.

Нагороди знайшли свого Героя

Руслан Пахомі минулого року отримав відзнаку Президента – срібну  медаль «За військову службу Україні». А в кінці серпня цього року його було нагороджено почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. Цією відзнакою нагороджуються рядові, сержанти і старшини Збройних Сил України за мужність і успішне виконання завдань під час бою.

«Після поранення я знову потрапив на позицію на кордоні України з рф.. Тоді росіяни штурмували наші позиції. Я зі своїми побратимами відбили дуже багато штурмів протягом чотирьох днів. Нас на позиції було всього троє військових, двоє з яких – без бойового досвіду. Вони мене попросили, як найдосвідченішого, керувати всім. І ми відбили атаку противника в десять разів більшого по чисельності, ніж було нас. Якщо б ми здали свою позицію, на інший позиції наших побратимів би взяли в кільце. Нам дуже допомогли дрони та артилерія», – згадує деталі прикордонник.

Кулінарний хист знадобився в армії

Під час несення служби Руслану вельми знадобився кулінарний хист. Коронна його страва – борщ, який готувати хлопця навчила мати. З дитинства він також випікає хліб, також бездоганно робить солянку та стейк.

«Коли в училищі перейшов в кондитери, мені там рівних не було в приготуванні тіста, бо я мав поруч талановитих людей та справжнього майстра, котрий мене навчив багато чому», – зауважив наш співрозмовник.

На польовій кухні Руслан якось готував навіть тушковану картоплю з м’ясом. Хоча на позиції особливо не приготуєш і найпростішу страву, але й у таких умовах прикордонник намагається додавати якусь кулінарну родзинку, довершуючи вже готові страви оцетом, цибулькою, соусами та ін.

Захоплення творчістю не полишив

Саме під час військової служби виникло бажання писати вірші українською. Руслан Пахомі каже, що у рядках виливає всі емоції, які переживає на війні. І ось у 2023 році він випустив власну книгу «Triplе shot» («Потрійний постріл»), на обкладинці якої використано його фото з серіалу «Кріпосна». В книзі зібрані поезія, афористично-філософські мініатюри та художні замальовки автора. Вони зачіпають три складники людини – тіло, розум та душу, тому книга отримала назву «Потрійний постріл».

« З появою цієї книги пов’язана кумедна історія. Не я був ініціатором цієї ідеї. Я просто собі писав в зошиті, але відправляв для оцінки своїй коханій дівчині, з якою я разом вже три роки, та друзям. Вони під час мого перебування на Херсонщині вирішили підбадьорити, повідомивши, що до мене їде посилка. Гадав, що там якісь смаколики. А там були екземпляри моєї власної книги!» – із захопленням розповідає прикордонник.

Не забував Руслан писати вірші під час запеклих боїв на Сумському напрямку. Одне з останніх він зачитав під час нашої розмови:

Голова тріщить по швам,
А у крові стільки люті!
Сьогодні – тут, а завтра – там.
Ми кимось вже забуті.
Надягаєм обладунки
Для побачення з війною.
Сексуальні в нас стосунки….
А я почищу зброю.
Не забудь про подарунки –
Все ж таки річниця.
Як підтвердження словам –
Грім і блискавиця.
Феєрверком зустрічає
Оця паскуда злюча.
Мелодія смертельна грає,
Знайома і болюча.
Кіно й жахи наостанок
Ніхто не забуде.
Палка ніч, а там – світанок.
Кінець титрів. Далі буде…

Військова служба навчила дисципліні

Руслан констатує, що військова служба зробила його більш відповідальним та навчила контролювати свої емоції. Але їх неможливо втримати, коли згадуєш своїх полеглих побратимів, бо ж деякі з них загинули на очах в прикордонника.  Руслан впевнений, що немає права зганьбити пам’ять про них.

Ба більше, Україна для Руслана – його дім, коріння, джерело. Наприклад, коли він з побратимами поверталися додому, прикордонник заснув. Навіть не розтуляючи очі, без мапи він відчув запах рідної землі, її енергію, зрозумівши, що вже заїхали в Одеську область.

«Влітку був один щемливий момент, коли ми їхали до Ізмаїла з Києва. На одну з бойових машин почепили державний прапор та бойовий прапор з написами, де вказувалися місця загибелі наших хлопців. По дорозі деякі люди аплодували, деякі – просто віддавала останню шану загиблим воїнам, інші – дивилися з жалем. А в Ізмаїлі нас зустріли жовто-блакитними фарбами. І це нас дуже зворушило», – зізнається прикордонник.

Руслан дуже мріє про перемогу, бо має багато планів на мирне життя. Він просто хоче жити та насолоджуватися життям, наприклад, сісти за свій байк та прокотитися з вітерцем. До речі, Руслан є активним членом мотоклубу Ізмаїла «Raido МС».

«Між автомобілем і мотоциклом рік тому я обрав саме байк. Але як можна вибирати, якщо в тебе один варіант? Бо байк – це свобода. Якщо говорити про патріотизм, то козаки були на конях, а у мене – «сталевий кінь». Завдяки байку відчуваєш навіть шкірою навколишній світ, єднаєшся з ним, можеш поїхати в захід сонця», – ділиться відчуттями наш співрозмовник.

Після перемоги Руслан хоче вступити на акторське мистецтво чи режисуру. Мріє продовжити акторську кар’єру, бо зараз в нього немає на це часу через військову службу. Ще він прагне побувати в Японії та Новому Орлеані, бо є фанатом джазу.

Але допоки не завершиться клята війна, розв’язана росією, Руслан зробить все, аби зберегти життя друзям та рідним. Бо наразі його найвище покликання – захищати Україну від ворога.