Коли дитина опиняється у складних життєвих обставинах, і її рідні батьки не можуть про неї піклуватися — через бойові дії, вимушений переїзд, важку хворобу, безробіття, проблеми з алкоголем, насильство, судові процеси чи відсутність житлових умов — її можуть влаштувати у тимчасову родину. Це люди, які на певний час беруть дитину під свій захист, поки фахівці допомагають її біологічній сім’ї подолати труднощі. Саме для таких випадків у нашій країні існує патронатне виховання. У Білгороді-Дністровському наразі працює лише одна така родина — подружжя, яке вже рік надає дітям свій прихисток. Зараз у їхньому будинку живе піврічне маля, вилучене із своєї сім’ї через загрозу його життю. Про те, як Сергій та Світлана Бухани наважилися на таке рішення, як працює система патронату, а також про те, хто може долучитися до цієї справи, і чому вона фактично рятує дитячі життя, кореспондентам «Бессарабії INFORM» розповіли самі вихователі та фахівці соціальних служб.
«Війна показала, що наші погляди змінилися»
Подружжя Буханів має чималий досвід батьківства: у родині четверо своїх дітей — дві доньки і два сини. Двоє вже дорослі і самостійні, інші ще живуть вдома з батьками. Наймолодшому — 13 років. Рішення створити патронатну сім’ю і допомагати дітям, що опинилися у складних життєвих обставинах, Сергій та Світлана прийняли вже під час повномасштабної війни. Власне вона і підштовхнула їх до цього. Однак спершу вони все ж дещо вагалися:
«Хоча у нас дуже багато знайомих, серед яких і прийомні сім’ї, був будинок сімейного типу також, де багато дітей було, але ми ще були не готові до якоїсь форми виховання. Але війна показала те, що наші погляди всі змінилися. Ми це бачили. І тому ми довго думали, порадилися з сім’єю. Потім, коли думали, яку саме форму виховання обрати, дізналися від друзів, що з’явилася така форма — патронатна. І ми тоді вже підійшли сюди, до Тетяни Григорівни (директорки Центру соціальних служб — ред.) і почали розпитувати. Щоправда, не один раз сюди приходили, поки ми наважилися на це, тому що там є і “за”, і “проти”. Дуже багато було питань: “Які діти?”, “Як це буде?”, “Як ми будемо з цим справлятися?”. Ми порадилися, діти наші були згодні в принципі, і наша мама також дуже допомагає в цьому. Ну і ми згодилися на це», — поділилася з «БІ» Світлана.
Родина Буханів
Сама специфіка обраної форми виховання — її непередбачуваність — спершу і викликала певні вагання у родини. Адже на відміну, наприклад, від усиновлення, де сім’я може обирати дитину, патронат передбачає оперативне реагування, розповідає Сергій:
«Ця форма має на увазі, що яка дитина на даний момент опинилася в складних життєвих обставинах, і буквально, як нам казали, вночі подзвонили, що знайшли таку дитину і до вас можуть привезти. То інші форми, наприклад, усиновителі, вони, будемо казати, мають право вибрати дитину. А до нас, як нам казали, це як «швидка допомога» — коли нема дитину куди діти. Є термін, скільки вони (медзаклади — ред.) можуть тримати маленьку дитину, а потім її потрібно кудись дівати», — пояснив патронатний вихователь.
Світлана зізнається, що саме тимчасовість патронату — прихисток для дитини, поки фахівці вирішують подальшу долю її батьків, — стала вирішальним фактором під час обрання форми виховання:
«Я знаю, як важко довести дітей до кінця. Ми думали: чи в змозі ми будемо уже довести їх, все ж таки ми не настільки вже молоді. Якщо ти дитину береш, то треба її довести до кінця. “Чи будуть у нас сили?”, “Чи зможемо ми це?” — у нас також ці питання поставали. Ми довго думали і все ж таки: якщо така буде послуга як патронатна, то тимчасово ми можемо цю допомогу дати дитині, — щоб дитина побачила, як це по-іншому можна жити», — розповіла нам жінка.Світлана і Сергій Бухани
«Чому цього не навчають у школах?»: як родина готувалася до нової ролі
Вже після того, як рішення було остаточно прийнято, а всі необхідні документи — подані, подружжя пройшло спеціальне обов’язкове навчання для майбутніх патронатних вихователів. Воно тривало 2 тижні і охоплювало теорію, історії про окремі родини, показ відеофрагментів, усіляких експериментів, а також практичні завдання, — розповіли Сергій та Світлана. За їхніми словами, якщо б такі курси проходили ще й у школах, для тих, хто тільки-но планує створити свою сім’ю, то потреби в тих самих патронатних вихователях або ж прийомних сім’ях чи піклувальниках було б значно менше:
«Навчання було дуже змістовним, ми багато чого взяли. Хоча коли ми прийшли, ми думали: “Ну що вони нам цікавого можуть розповісти?”. Будемо так казати: ми прийшли, бо потрібно пройти це навчання. Але коли ми його завершили, то одне питання постало перед нами — чому цього не навчають на державному рівні у школах? Тому що дуже сильно все розповідали», — прокоментував Сергій.
«Там були як позитивні сторони, так і негативні. Багато прикладів показували. Були й такі, що аж за душу брали, аж страх такий виникав — невже у нас такі сім’ї, де діти так страждають? Там були такі моменти, як діти живуть у дитячих будинках, в інтернатах — як вони спілкуються, що в них там відбувається. Нам показували відео, такі мініфільми», — додала Світлана.
Під час навчальних курсів кандидатів також попереджали: не варто очікувати, що дитина, яку забрали з рідної домівки, одразу піде на контакт з новими людьми та почне їх обіймати — їй потрібен певний час для адаптації:
«Цього не буде через просту причину: дитину забрали звідти, де вона звикла. Вона може там не доїдати, вона може там ходити боса, вона може там замерзати, але вона звикає, і це її рідний дім. Її звідти вилучили, привезли, і ви хочете, щоб вона кинулася до вас», — переповідає Сергій момент з навчання.
Після завершення відповідної підготовки та укладання договору з громадою подружжя офіційно стало патронатною сім’єю, в якій Сергій виконує обов’язки вихователя, а Світлана — його помічниця. Вони працюють у Білгороді-Дністровському вже рік. За цей час вони прийняли до себе двох дітей — обох ще зовсім немовлятами.
Про появу у будинку патронатних дітей та реакцію рідних
Першою під патронат Сергія та Світлани потрапила крихітна місячна дівчинка, від якої відмовилися ще у пологовому будинку. Вона прожила у їхній сім’ї понад 7 місяців, після чого її усиновили. Другим у будинку Буханів з’явився малюк, якого вилучили від рідної матері через загрозу його життю та здоров’ю. Близько місяця обидва немовлята жили у патронатній родині одночасно:
«Я була на роботі, чоловік мені дзвонить і каже: “Свєта, тут подзвонили соціальні служби: є ще один маленький хлопчик”. Я кажу: скільки років, місяців? Він каже: “Маленький”. Я кажу: “Ну скільки?”. Він каже: “Місяць-півтора. Питають нас: “Будете брати чи не будете брати?””. Я кажу: “Ну почекай, давай зараз подумаємо, чи зможемо ми далі потягнути, бо ще дівчинку не забрали, а тут уже хлопчик. Ми день подумали-подумали, а потім я йому кажу: “Слухай, дзвони, кажи: “Давайте нам дитиночку”. І все», — згадує Світлана.
Подружжя Буханів розповідає, що їхні діти сприйняли появу нових маленьких членів родини у будинку по-різному: донька, наприклад, прийшла у захват, як тільки-но побачила ще перше немовля, а син спершу зреагував з певним острахом, а згодом вже почав ставитися до малечі, зокрема до хлопчика, із справжнім захопленням та увагою:
«Коли тільки-но привезли дівчинку, вона, по-перше, була недоношеною і дуже малесенькою, ну от така крихітка — манюсінька-манюсінька. Коли Соня (донька — ред.) побачила її, вона, звісно, взагалі була у захваті. Менший дуже довго не підходив взагалі. Він же найменший — завжди увага була вся йому. Ті, що старші, вони завжди за меншими все одно дивилися, щось робили. А він звик, що весь час все — йому. А тут з’явилася дуже малесенька…. Спочатку в нього був певний страх», — розповідає Світлана.
«А зараз він не може пройти повз, щоб не підійти до хлопчика. От він спускається, йде на кухню — він обов’язково до нього підійде, побалакає. Для нього вже, я дивлюся от, нема страху», — додає Сергій.
Звісно ж, після того, як до родини Буханів потрапила патронатна малеча, їхнє життя кардинально змінилося — у будинку знову з’явилися підгузки, пляшечки, дитячі іграшки, візочки, маленькі ліжечка. Подружжя зізнається, що спочатку їм було досить незвично, адже обом потрібно було пристосовуватися до нового ритму. Сергій, наприклад, уперше на собі відчув, що таке — нічні підйоми до дитини:
«Тільки тато наш вночі встає до дітей. Я не встаю. Я кажу: я до чотирьох вставала, тепер ти будеш вставати (сміється — ред.). Коли була дівчинка, то він уночі вставав, він її кормив, переодягав. Зараз хлопчик, і також лише він встає, — я сплю. Для нього спочатку це було трохи складнувато. А потім ні, він зараз, дивлюся, спокійно: почув, що звуки пішли — все, тихенько встав, пішов одразу», — поділилася Світлана.
«Хлопчик ще дає поспати, бо він може там один-два рази за ніч встати, то дівчинка могла і 4 рази на ніч встати. До трьох-чотирьох місяців вона погано спала», — додав Сергій.
Крім того, у сімейному побуті подружжю також усіляко допомагають мати Сергія, а також 17-річна донька Соня.
«Як же потім віддавати?»
Момент, який у багатьох знайомих патронатної родини часто викликає справжній шок: «Як же потім віддавати дитину?», — розповідає вихователь Сергій:
«Багато хто із знайомих насамперед запитують: “Як же потім віддавати?”. Я для себе знайшов таку відповідь: ми своїх дітей також до 18 років виховуємо, а потім віддаємо — може, в інше місто, а іноді навіть в іншу країну… І буває, коли мама з татом бачать свою дитину раз на рік, а дехто, може, і раз на три роки, чи як воно виходить, як ми-от свою старшу доньку Дашу — вона поїхала до Канади і живе там вже три роки. Тобто всі ми приходимо до цього моменту. Для багатьох це шок — як же потім віддавати. Я кажу: ну ви ж своїх дітей віддали, ви ж з цим зіштовхуєтеся. Ну хтось через 18 років, а ми через рік», — пояснив вихователь.
І хоча Бухани обрали таку форму виховання саме через її тимчасовість, як би вони себе не готували, розлучатися з дитиною, до якої вони вже встигли звикнути, виявилося все ж нелегко, — зізнається подружжя. Так склалося, що з дівчинкою, перед її усиновленням, Сергій та Світлана прощалися два рази:
«Нам дзвонять, я вже не пам’ятаю, місяці чотири пройшло, і кажуть: “Завтра, може, післязавтра, — там документи вже готові, — приїдемо і будемо забирати”. Ну що, ми в цей день поплакали… Потім виявилося, що в цей день документи не готові, і вона ще була в нас чотири місяці (посміхається — ред.). То нас вже після цього першого разу вже як морально підготовили», — каже патронатний вихователь.
«Морально ми вже були готові до того, що нам все одно потрібно її віддавати», — додає дружина Сергія.
Окрім того, жінку, яка вдочерила маля, яке жило під патронатом Буханів, подружжя вже знало. Адже, відповідно до чинного законодавства, майбутні батьки повинні встановити контакт з дитиною ще до її усиновлення. Так, протягом півроку раз на тиждень до Світлани та Сергія додому приходила усиновителька дівчинки та спілкувалася з нею. Тож вони не переживали і зі спокоєм на душі передали малечу у надійні руки, — розповіли вони. Тож зараз у родині живе лише піврічний хлопчик.
Як розповіли «БІ» вже в міській службі у справах дітей, справа щодо позбавлення його матері батьківських прав наразі розглядається у суді.
Родина Буханів не вважає себе героями. Вони кажуть просто: роблять для дітей усе, що в їхніх силах, та головне — віддають їм стільки любові, скільки можуть. І хоч, за словами Сергія, це лише крапля в морі, вони обидва раді, що саме ця крапля допомагає дитині не залишитися самій — «за бортом людської метушні».
Як працює патронат в Аккермані
Патронатне виховання, як ми вже писали вище, — це тимчасовий догляд за дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, поки соціальні служби допомагають її батькам подолати труднощі, або ж на час пошуку нової родини. Зазвичай тривалість перебування дитини у сім’ї патронатного вихователя — від трьох місяців до півроку, але в окремих випадках цей термін можуть продовжити — наприклад, якщо очікується рішення суду.
Окрім родини Буханів, які вже фактично працюють у Білгород-Дністровській громаді як патронатна сім’я, один кандидат пройшов навчання і вже готовий приймати дітей. Ще троє звернулися до соціальних служб і зараз вирішують всі необхідні питання та збирають потрібні документи для створення власної патронатної сім’ї, — розповіла «БІ» директорка міського центру соціальних служб Тетяна В’язових. За її словами, до повномасштабного вторгнення у громаді було 3 таких родини. Але вже після вони вимушені були виїхати закордон. Одна аккерманка нині надає таку послугу в Польщі:
«Одна патронатна родина, наша, яка пройшла навчання у нас в Україні, зараз надає таку послугу на території Польщі для наших українських дітей, які переселялися закордон у зв’язку із збройним конфліктом, і там, на території Польщі, з ними трапилися складні життєві обставини, і вона допомагає там працювати з нашими українськими дітьми, тому що знає мову українську. І вона звернулася в консульство, і вони з руками і ногами її забрали, і вона там надає таку послугу. Але коли закінчиться війна, вона сказала, що повернеться до міста і буде тут працювати. Вона раніше тут жила, працювала, в неї був великий досвід, вона мала не одних дітей не з однієї родини», — розповіла «БІ» Тетяна В’язових.
За відсутності вільної патронатної родини в громаді, дитина в жодному разі не залишиться в небезпеці, — наголосила в розмові з кореспондентами «БІ» начальниця міської служби у справах дітей Світлана Лавроневич. За її словами, у такому разі шукатимуть родичів чи знайомих або ж її влаштовуватимуть на патронатне виховання в іншій громаді:
«Якщо виявляється потреба у вилученні від родини у зв’язку із загрозою життю та здоров’ю дитини або з інших підстав, незалежно від того, чи є патронат на території громади чи немає його вільного, у нас завжди надається захист дитині. Ми комунікуємо з іншими громадами щодо влаштування у вільний патронат в інших громадах. Якщо є потреба, ми завжди знайдемо, куди влаштувати дітей з метою їхнього захисту. Щодо патронатів, то на даний час у нас вистачає. Але ми завжди будемо працювати на пошук інших патронатних родин, тому що у нас зараз є така політика: якщо в громаді патронати створюються, але немає дітей, ми працюємо з районом і навіть з областю. Тобто ми працюємо для всіх дітей, незалежно від того, чи це діти нашої громади чи іншої», — зазначила чиновниця.
Коли дитина потребує тимчасового захисту
Складні життєві обставини — це не завжди про так звані «погані» родини, в яких батьки зловживають алкоголем, б’ють своїх дітей чи виховують їх серед бруду та у злиднях. Насправді ж причини можуть бути зовсім різні — від вимушеного переїзду, втрати житла після пожежі до важкої хвороби когось із батьків, яка потребує тривалого лікування й перебування у медичному закладі. Або ж навіть тоді, коли сім’я просто не може впоратися із труднощами виховання:
«Бувають різні дітки. Це не тільки немовлята, — це можуть бути і підлітки, які мають якісь вади, девіантну поведінку. Тому і є цей патронат — для вирівнення таких сімей, якщо батьки не справляються з такими девіантними дітьми — які не ночують вдома, вживають якісь речовини. На період перебування дітей в патронаті центр соціальних служб продовжує працювати з родинами для того, щоб потім повернути дитину на домашнє виховання. Тоді приходить робота більш з психологами, соціальними робітниками, які працюють більш тісно з батьками, проводять з ними бесіди, тренінги, навчають. Тому що народити дитину — це ще не значить знати, як її виховувати. Особливо в період оцей підлітковий батькам буває дуже важко справлятися з такими дітьми, і вони потребують допомоги», — розповіла очільниця центру соцслужб.
До патронатної родини дитину можуть влаштувати за згодою самих батьків — наприклад, через вищезгадані причини, або на підставі рішення органу опіки чи суду, якщо йдеться вже про загрозу її життю та здоров’ю. Остання ж є підставою для вилучення дитини, — зазначила начальниця служби у справах дітей Світлана Лавроневич:
«Якщо до нас надходить будь-яке повідомлення з приводу того, що існує загроза життю та здоров’ю, протягом однієї доби, навіть одразу, як тільки дізналися, формується група з представників служби, поліції, освіти, медицини, центру соціальних служб, — ми виїжджаємо за місцем проживання цієї дитини або де, як нам стало відомо, що є загроза життю та здоров’ю дитини. Під час виїзду комісійно ми визначаємо, чи дійсно є загроза життю та здоров’ю, там є декілька критеріїв, які це доводять. Ми складаємо відповідний документ — акт, форма його затверджена Постановою Кабінету міністрів. Складається цей акт, підписується всіма членами, які брали безпосередню участь і підтверджували загрозу. Дитина негайно вилучається з місця, де є загроза, попередньо влаштовується до лікарні для проведення медичного обстеження, щоб виявити, що з дитиною не так, якщо це було фізичне насильство або інші ризики для дитини. І далі вже вирішується питання щодо її подальшого влаштування», — детально зупинилася на процедурі вилучення очільниця служби.
Вже на основі цього акту, як зазначила Світлана Лавроневич, служба у справах дітей готує клопотання, яке розглядає виконавчий комітет, щодо прийняття рішення органу опіки про негайне відібрання дитини від її біологічних батьків:
«Є рішення виконавчого комітету — це про негайне відібрання дитини. І з цим рішенням ми можемо прийти і сказати: “Вибачте, на даний час батьки обмежені в правах на цю дитину”. І ми вирішуємо питання тимчасового влаштування цієї дитини», — додала начальниця служби.
Завдяки системі патронату, у випадку, якщо дитина опинилася у складних життєвих обставинах, вона потрапляє у родинне коло — замість закладу інституційного догляду, — зазначають у центрі соціальних служб:
«Раніше дитина потрапляла в інтернатний заклад або у будинок маляти, і це для неї був який стрес. Зараз вона потрапляє у родину, де з нею індивідуально працюють: надають любов та підтримку тільки їй, і вона відчуває це тепло, тому що вона влаштовується у родинне коло. Сьогодні патронат — для того, щоб не було інтернатів, щоб діти не страждали там без батьків. Таким чином батькам, може, дають подумати над своєю поведінкою, що вони роблять не так, і повернути дитинку назад, у родинне коло», — пояснила Тетяна В’язових.
Після патронату дітей повертають до біологічних батьків, якщо вони за цей час змогли подолати труднощі. Якщо ж підстав для такого повернення немає, і відновити їхню здатність піклуватися про своїх дітей не вдалося, то їм шукають альтернативну форму виховання, тобто іншу родину, — пояснюють у службі. Мова про усиновлення, влаштування під опіку чи піклування або ж дострокову прийомну сім’ю.
Хто може стати патронатним вихователем, які його обов’язки та зарплата
Патронатний вихователь — це не просто робота, а справжнє покликання, — кажуть фахівці. Ним може стати повнолітній громадянин, який має бажання допомогти дітям, які опинилася у складних життєвих обставинах, й відповідні для цього житлові умови. При цьому дозволяється й оренда помешкання. Крім того, бажано мати досвід виховування своїх дітей, але це не обов’язкова умова. Якщо людина має щиру мотивацію і, наприклад, її робота чи життя загалом були так чи інакше пов’язані із вихованням, то робити це на професійному рівні її можуть навчити й під час навчальних курсів, які кандидат також неодмінно повинен пройти, — розповідає начальниця міської служби у справах дітей Світлана Лавроневич:
«Перед тим, як ми розглянемо документи й надамо перелік, у нас разом із міським центром соціальних служб проводиться первинний відбір, де перевага — мотивація: чого людина прийшла до нас із цим покликом — до дітей і надавати таку допомогу. Ми спочатку спілкуємося, люди розповідають про свій життєвий досвід, чому вони до цього прийшли, навіщо воно їм. Дитина цього не спитає, — це ми, як спеціалісти, можемо поставити таке питання: “Навіщо, у чому користь є для тебе?”», — зазначила чиновниця.
Патронатна родина фактично виконує всі ті обов’язки, які раніше покладалися на батьків дитини, — розповідає директорка міського центру соціальних служб Тетяна В’язових:
«Якщо дитинка ходила до школи, так вона і ходить до школи — це виконує зараз патронатний вихователь. Якщо ходив до дитячого садка, то так і ходить до нього. Якщо відвідував різні секції, то патронатний вихователь це все виконує і продовжує виховувати дитину», — прокоментувала «БІ» Тетяна В’язових.
Також, за словами Тетяни Григорівни, патронатна сім’я має підтримувати зв’язок з біологічними батьками, — окрім тих випадків, коли мова йде про загрозу життю дитини.
Під час своєї роботи патронатний вихователь також зобов’язаний вести журнал спостережень за влаштованою до нього дитиною, в якому він повинен записувати кожен день її перебування в його родині, зокрема й про те, якою вона потрапила до неї — з якими скаргами та емоціями, і яка робота була проведена:
«Цей журнал — це результат роботи патронату. Коли ми здійснюємо захист і плануємо, що ми надалі будемо робити з родиною, ми завжди використовуємо ці записи патронатного вихователя, щоб можна було подолати. Тому що іноді ми, буває, не знаємо, з якої істинної підстави потрапила дитина. А дитина розкривається і розповідає ті факти, які ніхто взагалі не міг зрозуміти, що там у родині відбувалося», — додала Світлана Лавроневич.
Тож підсумуємо: аби створити патронатну сім’ю, потрібно першочергово звернутися до служби у справах дітей за місцем проживання, подати відповідну спільну заяву кандидатів (патронатного вихователя і помічника), запросити службу та соціального робітника для огляду житла, а потім подати пакет документів, пройти спеціальне навчання, яке дозволить опанувати усі тонкощі такої роботи, і вже згодом укласти договір з очільником громади про запровадження послуги патронату.
За наданий догляд патронатний вихователь отримує щомісячну зарплату у розмірі близько 24 тисяч гривень, а його помічник — близько 8 тисяч гривень. Державою передбачена також щомісячна соціальна допомога на кожну влаштовану дитину відповідно до її віку.
Якщо Ви маєте бажання допомогти дитині у кризі, звертайтеся до Білгород-Дністровського міського центру соціальних служб за адресою: вулиця Олімпійська, 25 або за номером телефону: 0975796874.
