В Аккермані знов побудували фортецю: замість каміння – мільйони стібків

У Білгороді-Дністровському завершили унікальну роботу над створенням найбільшого в Україні вишитого панно із зображенням Аккерманської фортеці — символу міста та стійкості. За цим унікальним проєктом — не одні лише нитки та стібки, а справжні історії десятка жінок, які, попри біль, страх та невідомість, залишилися у місті під час повномасштабної війни та вирішили об’єднатися у цілу мистецьку спільноту для спільної роботи. Першими гостями, яким пощастило побачити результат цієї колективної праці, стали кореспонденти «Бессарабії INFORM».

Панно створено за ескізом місцевої художниці Ганни Гавриличенко — саме вона стала кураторкою проєкту та допомагала вишивальницям, направляла їх на кожному етапі створення цього витвору мистецтва. Розмір полотна — 2,20 м на 1,70 м. На меті було втілити на ньому ефект живопису за допомогою кольорових натуральних ниток — бавовняних та шовкових.

У центрі композиції — справжня візитна картка Аккермана — історико-архітектурна пам’ятка та найбільша фортеця в Україні.

Ця вишивка — не лише про культуру, а й про силу коріння та єдності аккерманців, про тих, хто залишився у місті попри війну:

«Ми стоїмо, як ця фортеця тисячі років. І нікуди не дінемось, бо це — наша земля. Ми тут уже вкорінилися, заземлилися і так глибоко пустили ті коріння, що нас звідси ніхто не зрушить. Монументалізм фортеці — це такий символ стійкості. Я себе ототожнюю з цією землею. Мої пращури звідси, і наскільки я прослідила, вже не одне століття. Чому я маю їхати зі своєї землі? Бо хтось хоче її забрати? То її ж треба захищати і показувати, що ми так просто її не віддамо», — прокоментувала «БІ» мисткиня Ганна Гавриличенко.

Кураторка проєкту не приховує: втіленням своєї роботи дуже задоволена, і бачити, як її ескіз ожив у руках містян — радість і справжня гордість для неї. За її словами, цікавий був сам колективний процес. До того ж, в кожному стібку — щось більше, ніж просто малюнок:

«Тут і різноплановість, і різні фактури відчуваються, і різні руки. Кожен у цю роботу вклав шматочок своєї душі. Бо робота така потужна, і без душі тут нічого б не сталося. Кожна людина виклала на полотні свої емоції. Складність полягала в тому, що це — багато людей, і в кожного своє бачення. Об’єднати всіх людей в купу, об’єднати це полотно в одне ціле — оце задача. Але техніка була на те й розрахована, що кожен міг втілити своє бачення», — пояснює художниця.  

Проєкт дістав назву «Залишаємося тут» — у місті, у країні, у спільноті. Він тривав рівно рік — лише днями був зроблений останній стібок. За цей час до нього встигли долучитися як професійні майстрині, так і жінки, які не мали таких мистецьких навичок. Серед його учасниць — зокрема вчителька Світлана Кудрявченко, підприємиця Ганна Білоус, колишня працівниця дитячого будинку Наталя Кравченко. Деякі з них навіть не були знайомі між собою. За словами організаторки, ця творча робота мала й дещо ритуальне значення:

«Починали вишивати десь 12 жінок. Спочатку зустрічалися один раз на тиждень. А останні пів року лишилися 4-5 людей, які вже конкретно дороблювали, як художники, вимальовували оці всі переливи, градієнти, форми — дороблювали, як майстрині з досвідом. Хоча не сказати прямо, що в когось є досвід у створенні таких величезних картин. Під кінець, останні місяці, ми вишивали вже майже кожного дня. Я казала дівчатам: дошиємо — буде Перемога. Отака мотивація в нас була. Сподіваємося, що ще недовго залишилося (посміхається — ред.)», — розповіла «БІ» ідеологиня проєкту Тетяна Єсєналієва. 

Окрім того, свій вклад у цей витвір зробили й інші містяни, адже панно вже виставлялося на деяких мистецьких заходах, які проходили в Білгороді-Дністровському, — тож кожен охочий мав змогу стати його частинкою:

«У минулому році, коли в нас у фортеці був захід з показами мод, і багато було майстер-класів — на одному з них було це панно. Були нитки, голки. Люди підходили, клаптики вишивали і знають, що тут є частинка і їхньої праці. Тому що там мільйони стібків. Я і свою онуку приводила вишивати, їй 8 рочків. Казала їй: Маргарито, оце так треба, спробуй так. А вона вишивала, як вона хотіла — як дитина. І доволі непогано в неї виходило», — розповіла «БІ» учасниця проєкту Ганна Білоус. 

Ганна приєдналася до жіночої спільноти, яка утворилася у місті після повномасштабного вторгнення рф, понад рік тому. Тоді її учасниці згуртувалися навколо майстер-класів, де і власне познайомилися. Жінка зізнається, що особисто для неї участь у цьому проєкті — це насамперед про любов та про реанімацію душі у цей нелегкий для українців час — «стібок за стібком»:

«Для мене це і любов до міста, в якому багато хто народився (не стримує сліз — ред.), і в цілому любов до країни. Це спосіб показати, наскільки ми сильні в сьогодення — що, незважаючи ні на що, ні на які обставини, ми, українці, не залишаємо те, що почали, і, наскільки б не було важко, — закінчуємо те, що присвячується нашому місту, нашій країні, нашій любові, нашій дружбі. Це такий величезний проєкт насправді, що кожен може вкласти сюди свої смислові позиції… Ви не уявляєте, скільки в цьому панно думок, молитов матерів, жінок, в яких на сьогоднішній день діти, чоловіки — на війні. Там стільки душі, почуттів: і суму, і любові, і натхнення. То — серця і руки багатьох людей», — поділилася з нами жінка. 

З тим, що мистецтво справді лікує, погоджується й інша вишивальниця Наталя Кравченко:

«Тут воно якось і спокійніше було, бо такий стан був, і війна… Таня мені казала, що я прийшла геть інша, а зараз вже веселіше стала. В тебе і думки не лізуть в голову у цей час — ти собі вишиваєш, ти вже тут, в цій картині», — поділилася емоціями від участі у проєкті жінка. 

За словами авторки ідеї Тетяни Єсєналієвої, згодом панно планують подати до Національного реєстру рекордів України.