«У нас є майже все сучасне обладнання, але медицина — процес без кінцевої точки», – генеральний директор Болградської ЦРЛ Віктор Дішлі

Сьогодні, 27 липня, медики України вже вдруге за новою датою відзначають своє професійне свято. З цієї нагооди “Бессарабія INFORM” заздалегідь поспілкувалася з одним з наймолодших керівників лікарень півдня Одещини – Віктором Дішлі, який вже п’ятий рік впевнено трансформує медзаклад. Про те, як це вдається, про роботу медиків, виклики й здобутки, медичну реформу та плани – дізнавайтеся з перших вуст.

Про шлях у медицину, непопулярні рішення та спортивний інтерес

— Пане Вікторе, для Вас це вже п’ятнадцяте професійне свято, з яких вп’яте – на посаді генерального директора КНП «Болградська центральна районна лікарня». Як для Вас звучить День медичного працівника? Він більше про колектив, про професію чи про щось особисте?

— Це, звісно, в першу чергу, про колектив. Про наших людей у білих халатах, які щодня віддають себе повністю — пацієнтам, роботі, викликам. Це не просто професія — це покликання. Але й дуже велике випробування. На жаль, суспільство не завжди усвідомлює, скільки коштує ця самовідданість. І не лише в грошах. Вона вимірюється безсонними ночами, моральним виснаженням, іноді — слізьми.

— Якою була Ваша особиста дорога в медицину? Що вплинуло на цей вибір?

— Можна сказати, іншого варіанту дороги й не було (усміхається – авт). Я виріс у цій лікарні: батьки працювали тут. Мати – старшою медичною сестрою у реанімації, батько й досі – хірургом-урологом. Після школи я кожного дня приходив сюди, робив уроки в коридорах і майже жив у лікарняних стінах. Тут і усвідомив, що хочу стати саме хірургом. Тому по  закінченню Болградського ліцею з відзнакою надав документи одразу у два медичні виші – Київський ім. Богомольця та Одеський. А коли стало відомо, що вступив до Національного медичного університету ім. Богомольця, на факультет підготовки лікарів для ЗСУ, не став вже їхати до Одеси, щоб скласти останній іспит. Адже дуже хотілося навчатися якомога далі від домівки (усміхається, – авт.). Але згодом доля все ж таки повернула мене у лікарню, де вперше народилася моя мрія стати хірургом. Річ у тому, що після закінчення у 2006 році Київського національного університету ім. Богомольця ми повинні були одразу вступити до військово-медичної академії. Але у зв’язку з надлишком військових медиків та реформою військових шпиталів, цьому не судилося бути. Інтернатуру довелося проходити уже в цивільному медзакладі – хірургічному відділенні, в рідному Болграді. Це була точка повернення — як символічне коло, яке я замкнув. Після завершення інтернатури, впродовж одинадцяти років – з 2009-го по 2020-й – працював вже як самостійний хірург в стаціонарі Болградської ЦРЛ, паралельно вів прийом пацієнтів в поліклінічному відділенні. А у лютому 2020-го був призначений медичним директором КНП “Болградська центральна районна лікарня”. У березні 2021 року – тимчасово виконуючим обов’язки генерального директора Болградської ЦРЛ. 7 червня 2021 року виграв конкурс і обійняв посаду генерального директора, яким є й досі.

– Скільки років Вам тоді було?

– Тридцять сім…

– Зроблю припущення, що в історії Болградської ЦРЛ Ви наймолодший з усіх десяти керівників цього закладу?

– Так сталося… Поки так (посміхається – авт.)…

– І як воно – займати таку посаду? На чому в першу чергу зосередились, ставши генеральним директором Болградської ЦРЛ?

– Посада добра, але вона потребує виконання великого обсягу адміністративної роботи та відповідальності, не меншої, ніж в операційній. Це я зрозумів одразу та активно до неї приступив. Адже, будучи ще звичайним хірургом, мені ще тоді дуже хотілося впровадити щось нове, потужне, сучасне у сферу медицини Болграда. Я був генератором ідей, але вони геть відкидалися. Геть! І ось тепер, отримавши посаду керівника, у мене з’явився шанс втілити трансформації, яких, на мою думку, давно потребувала Болградська лікарня. Було важко, так. Але я відчув: або зараз, або ніколи. Ми почали з жорстких, але необхідних кроків — оптимізація, скорочення ліжок, реструктуризація. Але при цьому не звільнили жодного працівника. І це для мене — важлива перемога. Потім прокинувся «спортивний азарт»: як з лікарні, що знаходиться на межі виживання (нам тоді щомісяця не вистачало пів мільйона на зарплату), зробити потужний  сучасний медзаклад. Добре, що тоді на наші проблеми відгукнувся власник лікарні – Болградська міська рада. Коштом бюджету громади нам почали фінансувати придбання обладнання, допомагати з житлом для молодих лікарів. Так вдалося придбати вісім службових квартир. Почалась велика трансформація. Я їздив щотижня до Одеси, стукав у всі двері, просив, переконував, писав листи до обласної влади, донорів… Це були справжні перегони за майбутнє лікарні. На сьогодні в нас є все. І ми не зупиняємось, бо в нас постійно народжуються нові плани з розвитку та модернізації закладу.

Реформа в дії: коли лікарня оживає

— Пане Вікторе, Вам є з чим порівнювати. Як Ви оцінюєте вплив медичної реформи, що триває останні роки, на роботу саме Болградської ЦРЛ?

— Без перебільшення: реформа дала можливість нам вийти з «реанімації». Раніше лікарні були дуже залежними — щоб скоротити чи відкрити нове відділення, треба було пройти десятки погоджень, сесій, бюрократії. А зараз керівник лікарні має інструменти й повноваження, може діяти швидко, приймати рішення вчасно, змінювати структуру установи під реальні потреби громади. Наприклад, ми можемо оперативно змінювати ліжковий фонд — десь прибрати, десь додати, і це дозволяє зберігати ресурсність. За рік ми можемо «прокрутити» до 200 ліжок, і все це без втрати ефективності. Окрім того, реформа ввела принцип конкуренції між медзакладами: гроші йдуть за пацієнтом. Отже, аби вижити — треба бути кращим. Тільки завдяки цьому ми й розвиваємось.

— Які послуги вдалося зберегти або розширити завдяки реформі?

— Скажу чесно — ми більше розширили, ніж зберігали. Головна трансформація — це рентген-служба. Сьогодні ми маємо абсолютно оновлену базу: цифровий флюорограф, два пересувні рентгени, комп’ютерний томограф, мамограф. Величезні кошти пішли саме в цю сферу, і це — стратегічно правильно.

Перейшли й на малоінвазивні методи обстеження: тепер можна за допомогою відеообладнання діагностувати та лікувати майже будь-який орган — безболісно й точно. Це зменшує період непрацездатності пацієнтів у рази.

Далі — ультразвук. Ми маємо п’ять сучасних апаратів УЗД, і це дозволяє обстежувати велику кількість людей. Помітно виріс і рівень офтальмологічної допомоги — тепер ми можемо повністю провести обстеження пацієнта, не відправляючи його до Одеси чи Ізмаїла. Люди економлять і час, і кошти. Також покращили умови перебування хворих у стаціонарі, оновили харчоблок, забезпечили чотириразове харчування, придбали систему очищення води. Наразі всюди у лікарні є кулери з теплою та холодною водою. І не менш важливо — ми створили кращі умови для роботи самих лікарів. Адже комфорт для медика — це не дрібниця, це – про якість послуг. Особлива вдячність Болградській міській раді — без їхньої підтримки ми б не змогли так далеко просунутись. Повірте, така допомога від місцевої влади — це рідкість, знаю по розмовах із колегами з інших громад. Деінде медики виживають лише на коштах НСЗУ, яких ледь вистачає на заробітну плату. Тобто про розвиток там й не може йти мова. Також щиро дякую благодійним організаціям, фондам, які з початку ковіду й досі продовжують нас потужно підтримувати – й обладнанням, й медикаментами тощо.

— А які нові послуги впровадили за останній рік?

— По-перше, ми провели масштабний ремонт неврологічного відділення — це був великий проєкт. Також  вже маємо готовий проєкт на гуртожиток для медпрацівників, у тому числі й ВПО — на понад 20 мільйонів гривень. Шукаємо фінансування. По-друге — лабораторія. Сьогодні вона майже не поступається приватним установам: ми маємо імунохемілюмінесцентний аналізатор (ІХЛА), який дозволяє безплатно здавати аналізи на гормони щитоподібної залози, онкомаркери, гепатити тощо. Також у нас є два автоматичні біохімічні аналізатори й три гематологічні, ІФА й арналізатори сечі GENE Xpert. Є в арсеналі й автоматичний коагулометр, завдяки якому розширився спектр показників згортання крові. Люди не мусять їхати до Одеси, усе є тут, вдома.

Комп’ютерний томограф, про який я вже казав, — це ще один прорив. Працює за електронними направленнями, але не все покривається НСЗУ. Наприклад, якщо КТ призначив лише сімейний лікар — воно не оплачується. Має бути план лікування від профільного фахівця. Якщо ж пацієнт іде без направлення — одне обстеження коштує до 1000 гривень. І навіть тоді це дешевше, ніж у конкурентів. До речі, з розшифровкою допомагає київська компанія — поки що, бо наші спеціалісти ще проходять навчання.

— Нещодавно в лікарні відбулось урочисте відкриття встановленого мамографу, що дійсно став великою подією. Як вдалося це?

— Так, це гордість! Ми мали амбітну мету: стати першими на півдні Одещини з сучасним цифровим мамографом. І ми це зробили. Мамограф придбаний за кошти бюджету Болградської громади. Адже, повторюсь, ми маємо потужну підтримку наших проєктів з боку влади. Наразі чекаємо на ліцензію від ДІЯР — Державної інспекції ядерного регулювання. Лише після цього ми зможемо підписати окремий пакет із НСЗУ на мамографію. І тоді будь-яка жінка з електронним направленням від сімейного лікаря зможе пройти обстеження безоплатно. Зазначу, нам не вистачить одного інтерв’ю, щоб я перелічив усе обладнання, яке було придбано для Болградської лікарні за ці чотири роки.

— У цьому році Ви згадували, що після ремонту неврологічного відділення претендуєте на підписання «інсультного» пакету?

— Так, працюємо над цим. Але поки що в маршрут по інсультах не потрапили. Причина — бюджет НСЗУ вже розписано між існуючими 100 лікарнями України на цей пакет. Щоб додати ще одну, потрібно зняти з когось. А це складно. Проте ідеї отримати інсультний маршрут ми не залишаємо. Пишемо листи, пояснюємо ситуацію. Нам обіцяють переглянути пакет у наступному році.

— Пам’ятаю, що з Вашим приходом на посаду гендиректора лікарні збільшилась кількість підписаних з НСЗУ договорів – з п’яти пакетів до дванадцяти. А які ще пакети вдалося підписати останнім часом?

— У цьому році підписали новий пакет — на безплатне зуболікування для учасників бойових дій та ветеранів ЗСУ. Це дуже важливо, бо дає змогу надавати послуги тим, хто нас захищає. Загалом на сьогодні ми працюємо за 19 пакетами НСЗУ. Це велика кількість, яка дозволяє тримати лікарню в тонусі й забезпечувати широкий спектр послуг для населення.

Команда, що тримає лікарню на плечах

— Пане Вікторе, сучасне обладнання – це важливо та добре, але не менш важливі люди-медики, що є головною силою будь-якої лікарні. У чому, на Вашу думку, особливість колективу Болградської лікарні?

— Так, найбільша наша перевага — це колектив. Він дружній, енергійний і, що дуже важливо, постійно омолоджується. У нас в тандемі сьогодні працюють як молоді лікарі, інтерни, так і вже досвідчені медики. І це чудовий симбіоз, коли старші передають знання молодшим, а молодь вносить свіже бачення, сучасні методики, новітні підходи. Відбувається процес природного обміну — і це видно за результатами.

— А чи не виникає конфліктів поколінь, змагання за авторитет?

— Це трапляється в будь-якій сфері. Але ключ — у культурі взаємоповаги. Я завжди кажу: молодим — зелена вулиця. Старші це розуміють, і ми разом працюємо над тим, щоб усе нове не лякало, а доповнювало досвід. Це, як у медицині: один препарат — не завжди рішення, але правильна комбінація — працює безвідмовно.

— Сьогодні в Україні кадрова криза в медицині, особливо в регіонах. Як справи в Болграді?

— Це справжній виклик. На початку повномасштабної війни у нас були деякі труднощі з лікарями, але середній медперсонал ще тримався. У нас навіть на одне місце претендували по десять осіб — і це була розкіш для регіональної медицини. Але зараз ситуація змінилася. Останній рік ми відчуваємо серйозний брак саме середнього медперсоналу. Причини? По-перше, жінки-медики часто виїжджають до чоловіків, які працюють за кордоном. Хочуть бути разом із родинами — це людське. По-друге, є проблема з військовим обліком. Згідно з чинним законодавством, усі медпрацівники при прийомі на роботу мають ставати на облік. Це нікого не мобілізує автоматично, але коли кандидати це чують — розвертаються й ідуть. У нас таких випадків уже було п’ять. Я особисто говорив з кандидатами, пояснював, гарантував, але дарма — не повертались.

— Тобто на відміну від середнього медичного персоналу лікарів вам наразі вистачає?

— Поки — так. Але це дуже хитка рівновага. Підкреслю: «поки». Я із задоволенням прийняв би ще одного педіатра у дитяче відділення. Воно у нас сильне, його очолює дуже досвідчена лікарка, але вона одна, і навантаження чимале. Так само потрібні ще один-два невропатологи, молодий хірург, травматолог, інфекціоніст. Так, інфекціоністи у нас є, п’ятеро, але це їхня вже друга спеціалізація, а не основна. Гінекологів у нас вистачає, причому професійних. Наразі працюємо й над питанням розширення та збільшення кількості гінекологічних операцій.

— Що б Ви сказали тим, хто розглядає медицину як свій шлях?

— Йдіть, не сумнівайтесь. Так, шлях складний. Але якщо ви хочете бути потрібними, відчувати, що змінюєте щось важливе, — медицина дає цю змогу. І якщо захочете — двері Болградської ЦРЛ для вас завжди відкриті.

Лікарня — це не стіни

— Пане Вікторе, розкажіть про позитивні події цього року, які особливо Вам запам’яталися, окрім придбання сучасного обладнання.

— Такі події є, і, знаєте, вони важливі не лише для Болградської ЦРЛ— для всієї громади. Напевно, найемоційніше, що згадується, — це те, що з минулого року ми вперше офіційно почали святкувати День народження нашої лікарні. І це не просто дата для календаря. Ми — одна з небагатьох лікарень в Україні, яка має задокументовану історію з 1878 року. У 2024-му нам виповнилось 146 років. Святкували яскраво — з ветеранами медичної справи, представниками влади, щирими словами та приємними спогадами. Завдяки колосальній роботі нашого профспілкового лідера Петра Кірпіка, вийшла книга про історію лікарні. Він підіймав архіви, структурував матеріали — і тепер ми маємо унікальне джерело пам’яті. Це справжня гордість. Ми навіть узаконили дату — 10 вересня, і тепер щороку відзначаємо її офіційно.

Ще однією важливою подією стало відновлення після 10-річної перерви семінару хірургів півдня Одещини на базі Болградської ЦРЛ. Це не просто зустріч лікарів, а справжній мозковий штурм — ми обговорювали важливі теми: рак молочної залози, ургентні стани в онкології, особливості співпраці вторинного і третинного рівнів допомоги. Це — дуже потужний обмін досвідом, який надихає й тримає в професійному тонусі.

— Які цілі ставите на наступний рік?

— Найголовніше — розвиток. Ми вже увійшли до великого проєкту з енергоефективності, єдині з Одещини. В рамках нього буде проведено масштабну заміну покрівлі, утеплення фасаду лікарні. Паралельно — розробляємо проєкт капітального ремонту хірургічного відділення. Також долучаємося до розробки програми «Здоров’я» Болградської міської ради на 2026–2028 роки. Ми чітко розуміємо, чого прагнемо, і впевнено йдемо до цього. Так, у нас є майже все сучасне обладнання, але медицина — це процес без кінцевої точки. Ми повинні постійно вдосконалюватися. Тим більше, що пацієнтів, на жаль, стало менше — не тому, що менше хворіють, а тому, що люди виїхали з регіону через війну. Але ми віримо: вони повернуться.

— Що б Ви хотіли побажати своїм колегам у День медичного працівника?

— Насамперед — здоров’я. А ще — терпіння. Бо час непростий, а суспільне визнання медичної праці все ще не на тому рівні, на якому має бути. Але ми повинні дочекатися того моменту, коли нас оцінять по-справжньому. Я бажаю колегам радості від роботи, навіть у складних умовах. Щоб робота не була тягарем, а приносила задоволення. Знаєте, в операційній я кайфую — там телефон не дзвонить, ніхто не смикає. Це мій простір професійної сили. І ще бажаю — надії. На мир. На повернення додому тих, хто виїхав. На те, що наші родини будуть у гармонії, і робота не заважатиме особистому життю. Ми заслуговуємо на це.

— І що б Ви побажали жителям Болградщини?

— Я хочу подякувати кожному, хто вірить у нашу лікарню. Ми працюємо для вас — понад 330 працівників, з яких велика частина — медики, але є й немедичні спеціалісти. Без них нічого не працювало б. Бажаю вам, шановні земляки, міцного здоров’я, миру й спокою в оселях. А ще — довіри. Звертайтесь до нас, не затягуйте з лікуванням, не займайтесь самолікуванням. Ми — поруч. І в будні, і у свята, і під час війни. Бо лікарня — це не стіни. Це люди. І ми для вас.