«Рускій воєнний корабль» почув нас усіх», – захисник Зміїного з Кілії Євген Коновка

23 липня додому повернувся останній з полонених захисників острова Зміїний. Саме цього дня завершилася довга і болісна історія героїчного гарнізону, який одним з перших прийняв удар російської армії 24 лютого 2022-го. Ця історія почалась із легендарного «рускій воєнний корабль, іди на…» та стала символом незламності. I-VIN.INFO вирішив згадати, як усе було, разом із Євгеном Коновкою — одним із тих, хто тримав оборону острова, пройшов полон і після майже трьох років мовчання вперше розповів свою історію, передає “Бессарабія INFORM”. 

— Як ви потрапили в гарнізон на острів Зміїний?

— Служити я пішов у 2020-му році. Після закінчення технікуму підписав контракт на три роки із ДПСУ. В кінці 2021 року потрапив в штат на Зміїний і до початку повномасштабного вторгнення служив там.

— Відому фразу «рускій воєнний корабль, іди на…» знають не тільки в Україні. Але подробиць обставин, яка передувала цій фразі, ще не чули. Можете згадати детальніше початок дня 24 лютого 2022 року?

— Нас підняли по тривозі близько четвертої ранку. Я на той момент думав, що це «Навчальна тривога». Вибіг в капцях, форму не одягав, швидко отримав спорядження та зброю і вийшов на позицію. Сидів близько двох годин, а відбій тривоги так і не давали. Через певний час до нас прийшли озброєні до зубів морпіхи і повідомили, що почалась повномасштабна війна. Вони показали нам відео, де путін оголошує «СВО». Після побаченого хлопці занервували, хтось почав навіть заспокійливі пити, адже ніхто не знав, що зараз насправді відбувається на материку, що з нашими рідними і близькими.

— Невдовзі до острова підплив величезний крейсер та росіяни вимагали у вас скласти зброю, а ви послали його на три букви. Що ви відчували в цей момент?

— Відчуття гордості, сили та віри. Ця фраза підняла наш бойовий дух і дала нам сил битися за свою землю. Скажу більше, спогади про той момент і ті емоції, які я тоді відчув, допомогли мені не зламатися у ворожому полоні. Наш побратим, якій сказав цю фразу, говорив її від імені усіх нас, дуже пишаюся ним.

— Після вашої чіткої відповіді, росіяни почали штурмувати острів. Пам’ятаєте, як це було?

— Було дуже страшно. Нерви, емоції, адреналін – усе це разом зашкалювало в той момент. Проте, хлопці тримали себе в руках. Звісно, якби не бункери, які й досі є на острові, думаю, що шанс вижити у нас був би нульовий.

— Коли ви потрапили в полон, про що думали та чого очікували далі?

— Різні думки були в той момент. В першу чергу думав: «Слава Богу, що я вижив». Не уявляю, що відчували б мої рідні, якби я загинув на острові. Намагався налаштувати себе позитивно. В голові сам собі повторював «Я повернуся додому», «Все буде добре», «Я ще побачу рідних». Глибоко в душі я розумів, що на це можуть піти роки, але вірив, що повернусь. Росіяни нас запевняли, що скоро нас відпустять, не пройде і місяця. У підсумку мене обміняли через 10 місяців, а останній мій побратим зі Зміїного лише нещодавно повернувся в Україну.

— На ставлення росіян до вас у полоні повпливала медійна історія із фразою про «рускій воєнний корабль»?

— Ставлення було жахливим. Загалом до всіх по-різному ставились, але переважно просто регулярно били, морили голодом та катували. Дуже багато разів нас допитували і записували наші голоси, щоб вирахувати, хто ж сказав ту саму фразу.

— Чи доходила до вас у полоні якась інформація про війну та лінію фронту?

— Коли я знаходився на бараках, нам поставили телевізор і цілодобово крутили канал «Россия 24». Тільки звідти ми чули якісь новини. Я сподівався, що все, що там кажуть, неправда і вони просто ламають наш дух. Правдиву інформацію вперше почув, коли прибули нові військовополонені. Хлопці нам розповіли, що і як було на той момент. Так потрохи, із новими партіями полонених, і дізнавались новини.

— Добре пам’ятаєте день, коли вас обміняли?

— Десь близько десятої вечора зайшли в камеру та назвали моє прізвище – сказали йти із речами на вихід. Привели у приміщення, на підлозі був одяг – наша українська військова форма. Сказали не поспішати та обрати собі одяг за розміром. Лише рано-вранці мене і ще чотирьох людей повезли в іншу колонію у Курській області. Там я сидів ще тиждень, а потім нас зібрали, людей 50, обмотали скотчем руки та очі і посадили по машинах. Вночі привезли до військових неподалік лінії фронту, а рано-вранці стався обмін.

— Якими були ваші емоції, коли ви дізнались про те, що той самий крейсер «Москва», який обстрілював вас на Зміїному, знищили.

— Я був дуже радий. Росіяни розповідали, що його неможливо потопити, а тут його на дно відправив наш український «Нептун». Я і досі пам’ятаю, як несвідомо у мене на обличчі з’явилась усмішка, коли я почув цю новину. Я подумав: «Значить, є шанси, перемога буде за нами».

— Захисники Зміїного стали символом українського спротиву. Як ви особисто ставитесь до такого медійного статусу в суспільстві?

— Я не дуже люблю медійність і не претендую на потрапляння в підручники з історії. Але дуже радий, що все сталося так, як сталося, і я міг бути частиною цієї дійсно неймовірної історії. Я буду пишатися цим все своє життя і обов’язково розповідатиму цю історію своїм дітям та онукам.

(Захисники Зміїного Євген Коновка, Андрій Владиченко та Микита Жур’ян)

Фото: надані Євгеном Коновкою