“Може, піти колоти ботокс?”: молодий анестезіолог з Арцизу шокував відвертістю про українську медицину

Колись щира дитяча мрія — рятувати людей — привела уродженця Арциза Івана Черненка до Одеського медуніверситету, а згодом — до однієї з багатопрофільних лікарень в Одеській області. Сьогодні йому 32, він анестезіолог із дев’ятирічним досвідом, автор книжок про медицину та впізнаваний медичний блогер. У своїх соцмережах Іван жорстко й без прикрас розбирає проблеми української медицини, а також допомагає підписникам дбати про своє здоров’я й вивчати власні права. Попри гарну репутацію серед пацієнтів, він не приховує: бути лікарем, особливо молодим, в Україні — це невдячна справа. А боротьба за краще майбутнє виснажує настільки, що інколи хочеться покинути все.

Чому розчарування у справі життя стає все дужчим, навіщо перспективні медики йдуть з професії, що мають робити самі українці, аби змінити ситуацію, і чи можливий щасливий фінал для нашої медицини — Іван Черненко відверто розповів “Бессарабії INFORM”.

Народився Іван Черненко у місті Арциз. Змалечку мріяв бути вченим та винайти ліки проти всіх хвороб. Проте, подорослішавши, обрав щось більш приземлене – вирішив стати лікарем. По закінченню школи вступив до Одеського медичного університету. Виш вважав місцем, де прагнуть навчати, проте уяви парубка розбилися від неповаги до студентів та аб’юзивності викладачів. Це було першим розчаруванням юнака у професії.

“Все навчання у медичному – це суцільний складний момент. У своїх шкільних уявах я думав, що в універі наука, там всі тебе хочуть навчити, але побачив, що там всім на тебе байдуже. Насправді навчання – це формальність, де ти нікому не потрібен, і нікому нічого не потрібно. Я навчався на бюджеті, батьки не потягнули б фінансово контракт, тим більше, якісь хабарі. Це найчастіше, про що питали, мовляв, скільки я заплатив за те, щоб в медичний вступити. Навіть на проживання у гуртожитку доводилося позичати гроші. Я вчився, бо розумів, що від цього залежать людські життя. Величезні об’єми інформації, інтенсивне навчання, шість років університету, потім два роки інтернатури. Загалом вісім років, щоб отримати спеціалізацію та почати працювати лікарем. Якщо ж говорити про позитивне, то це – люди. Було багато чудових людей, яких я зустрів в університеті, зокрема моя дружина, з якою я навчався разом в одній групі”, – розповідає Іван.

По закінченню медичного Іван потрапив у районну лікарню, назву якої зазначати не хоче, бо вважає, що всюди проблеми однакові. Там йому одразу обмалювали перспективи роботи та навіть пообіцяли надати власне житло. Додамо: щоб потрапити на зміну у лікарню, Івану доводиться щодня їхати з іншого міста близько 140 км. Раніше він прокидався о четвертій ранку та долав шлях приблизно у п’ять годин рейсовим транспортом. Придбання власної автівки спростило ситуацію, проте негативно вплинуло на витрати. Попри це, переїхати у містечко, де працює, лікар так і не наважився, бо зазначає, що не відчуває себе там потрібним, а місцева влада, яка є власником лікарні, не зробила нічого, щоб він із родиною переїхав туди на постійне проживання.

“Спочатку головний лікар мені показав пожовклий плакат та сказав, що будуть будуватися будинки, та я отримаю квартиру. Вже дев’ять років пройшло, декілька головних лікарів змінилися, а житло я так і не отримав, втім, вже не дуже і чекаю. Наразі розумію, що воно тут мені вже не потрібно, тому що цій лікарні та громаді я не потрібен, і це один із приводів піти. Зазначу, що особисто я запрошував сюди на роботу молодих колег, та жоден із них також не отримав обіцяного житла. Висновок очевидний. Як тільки я визначуся із тим місцем, де я хочу далі жити, я піду з цієї лікарні. Без сумніву та жалю. Справа не в житлі як меті, а в принципі. Пообіцяли – виконуйте”, – зазначає Іван Черненко.

Навчанню та рокам власної практики лікування людей Іван Черненко присвятив книгу “Сміх у кінці тунелю. Нотатки українського анестезіолога”. У ній автор у гумористичній манері та без прикрас розповідає про шлях українського медика від навчання і до медичної практики. А ідея її написання з’явилася спонтанно, у той час Іван Черненко активно вів соцмережі та вважав цікавим ділитися власними історіями з людьми.

“Написало видавництво та запропонувало надрукувати книгу. Там все: історії з навчання, перших років практики, ковіду. Доречі, протягом року готується до видавництва моя друга книга, наразі текст на етапі редагування”, – розповів лікар-анестезіолог.

Часи пандемії ковіду були для лікаря надважкими. Окрім цілодобових чергувань та рятування життів пацієнтів Іван постійно звертався до суспільства у соцмережах та закликав вдягати маски, вакцинуватися, на що отримував купу хейту у свій бік.

“Багато чую про те, що повномасштабне розпочалося, ковід зник. Насправді, це не так. Він був, є і буде. Цей вірус з нами надовго. Просто, як і прогнозували від початку, з часом він мутуватиме і ставатиме слабшим, зменшуватимуться його прояви. Плюс значна кількість людей вакцинована, що зменшує для них ризики важкого протікання хвороби. Зараз є новий штам, тому додам, що ковід вже на десятки років, і поступово, ймовірно, стане сезонним.

Вважаю, що пройти пандемію можна було б легше, якщо б люди охочіше вакцинувались, проте ми і досі маємо значні антивакцинальні настрої. Не думаю, що суспільство зробило якісь значні висновки, а тому обов’язково повторить всі помилки наступного разу.

Обертаючись назад, можу з упевненістю сказати, що тоді бажання покинути роботу не було, проте я не певен, чи матиму таке натхнення ризикувати своїм здоров’ям наступного разу, коли буде наступна пандемія, а вона точно буде. Тим паче, ми стали батьками, а з появою сина робота точно відійшла на другий план. Раніше я міг чергувати по 10-15 діб на місяць, тепер я безмежно щасливий, що на першому місці родина та дитина”, – зазначає лікар.

Водночас за свою роботу під час пандемії медичні працівники отримували доплати, що, за словами Івана Черненка, давало можливість відчувати себе самодостатньою людиною.

“У ті важкі часи медикам держава платила 300 відсотків, тобто тоді я отримував зарплатню, еквівалентну 1000 доларів. Я відчував себе самодостатньою людиною, мені вистачало на своє середньостатистичне життя, трошки відкладати та взагалі не зважати на додаткові витрати. Але то був ковід, і то інша історія. Наразі ж у мене зарплатня у середньому 25 тисяч гривень, в залежності від кількості змін, тому вже зараз я не відчуваю себе впевненим у плані фінансів.

Водночас розумію, що ми живемо під час війни, що держава наразі не може платити мені більші кошти, і це питання мирного часу. Але, окрім зарплатні, є ще один важливий фактор для нормальної роботи лікаря – це повага, якої, на жаль, немає.

Спілкуючись з колегами, які ще до повномасштабного вторгнення виїхали з країни та працюють в іноземних лікарнях, найголовнішою перевагою, про яку вони розповідають, є повага від суспільства.

Не прийняті там образи, побої, ногою кабінет відкривати, казати, що ти зобов’язаний, мені треба. Там цього немає. А у нас це є. І це базова річ. Це тема номер один у медичному колі. Великий об’єм роботи, хамство, неідеальна медична система, бюрократичні забаганки призводять до того, що медик просто вигорає на роботі”, – акцентує Іван Черненко.

За словами Івана Черненка, повномасштабне вторгнення докорінно змінило його відношення до ведення соціальних мереж та оголило всі проблеми сучасної системи медицини.

“Я майже перестав активно вести соцмережі. З декількох причин. Перша – війна, треба бути обережним в тому, що пишеш, не через страх чи цензуру, а тому що люди й так деморалізовані, тому додавати їм зайвий привід для смутку не дуже хочеться. Якщо зараз і пишу щось, то вибірково, там, де принципово не можу промовчати. Друга – це усвідомлення того, що боротьба за що-небудь має бути потрібна комусь ще, окрім мене. Можливо, я вигорів. Колись я палко “топив” за вакцинацію, за носіння масок, тепер розумію, що суспільство має подорослішати, кожен має взяти відповідальність за своє життя, країну, за те, що відбувається навколо нас. Я втомився, переріс це, перестав когось звинувачувати у цьому, бути суддею. Я вакцинувався, себе захистив. Так само і з донатами. Хочеш – підтримуєш армію, не хочеш – ні, але завтра будеш підтримувати російську. Суспільство має пам’ятати, що, окрім прав і свобод, є обов’язки та наслідки. Ми весь час жили з усвідомленням пострадянського сприйняття життя, медицини, що є влада, яка за нас все “порішає”, а ми просто маємо бути. Ті часи пройшли”, – зазначає Іван Черненко.

Так само, за словами медика, суспільство має самостійно відстоювати свої права у будь-якій галузі, у медицині зокрема. Проте, навіть через багато років після початку медичної реформи є пацієнти, які досі не обрали собі сімейних лікарів, не знають, що передбачає ПМГ (Програма медичних гарантій), натомість вони перекладають свої повноваження на інших.

“Коли я прийшов працювати у лікарню, то медична реформа якраз розпочиналася. Точно можу сказати, що було набагато гірше. Люди просто це забули – відсутність ліків, ремонтів, техніки та обладнання. Зараз вже по-іншому. Навіть у найбільш занедбаних лікарнях є хоч щось. Що стосується опорних, кластерних, то 90 відсотків, що тобі нададуть допомогу, ліки, весь спектр послуг та при цьому на порозі не будуть вимагати заплатити за те, що твоя бабуся лежить в реанімації, бо це передбачає Програма медичних гарантій. Зараз людина може отримати безоплатну допомогу. У більшості випадків за ваше лікування у медичному закладі платить держава.

Та одночасно наголошую, що кожен громадянин має зайти і почитати, що таке ПМГ, що вона тобі гарантує, що надається безоплатно, куди звертатися, куди скаржитися. Бо у нас як полікуватися корінцем женьшеню, то у гуглі шукають, а от про ті медичні послуги, які гарантує держава, за що сплачує держава, то знають лише одиниці. Зате потім скарги, з мене вимагають, медицина погана, лікарі погані. Потрібно навчитися та вміти відстоювати права, де б ти не був, у всіх сферах життя. Таким чином викорінюється корупція.

Крім цього, кожен свідомий громадянин має розуміти, що власниками лікарень є місцева влада – тому, якщо не подобається ремонт у лікарні, туалет не працює, пандуса немає, не вистачає медсестер, лікарів – всі питання до мера та депутатів, яких ви обрали, а не до міністра.

Це все має робити суспільство, але, на жаль, ми і досі очікуємо, що за нас все вирішать”, – говорить лікар.

Як зазначає Іван Черненко, вже незабаром українську медицину та Одещину зокрема очікує кадровий колапс. А причин на це декілька – скорочення абітурієнтів у медичних Вишах, міграція спеціалістів за кордон, низька зарплатня медикам та вигорання.

“Кількість медичних працівників України з кожним роком зменшується. Причина очевидна — низька оплата праці. Людина витрачає щонайменше вісім років на освіту, а потім опиняється в системі, яка не пропонує їй гідного майбутнього. Багато моїх колег, які закінчили медичний університет, сьогодні працюють у б’юті-сфері, спортзалах або йдуть в ІТ, інші професії — там гідно платять, там вони себе відчувають потрібними, та до них ставляться з повагою. У медицину йдуть лише ті, кому нікуди подітися, або ті, хто дійсно любить свою справу. Я чесно скажу: сам уже думаю, що, можливо, займаюся не тим. Колоти ботокс вже виглядає не таким і жартом. Якщо запропонують колись іншу нормальну роботу поза медициною з адекватною оплатою — кину все і піду. У всякому разі, хочу вірити, що зможу кинути та піти.

Міф про “десятки тисяч випускників медвишів щороку” — лише міф. Раніше, наприклад, в Одеський медичний було по 20 осіб на одне місце. А цього року бюджетні місця навіть не заповнені. До лікарень доходять одиниці. Уявіть, держава витрачає на підготовку лікаря бюджетні кошти. І потім ця людина замість лікувати — стає блогером, інфлюенсером, фотографом або працює у фітнес-залі і т.д. Чому? Бо хоче бути потрібною і мати гідне життя.

Непрофесійні лікарі не з’являються нізвідки. Щоб виховати класного спеціаліста, його потрібно заохотити, мотивувати й підтримати. Бути лікарем важко — морально, фізично, емоційно. Сімейний лікар приймає 30 людей на день, вислуховує не лише про симптоми, а й про особисті драми. Через кілька років він або вигоряє, або стає циніком, або в нього просто “їде дах”.

Часто чую: “Та нехай звільняється, на його місце черга”. Але цієї черги вже немає. У лікарні, де я працюю, бракує лікарів, медсестер, санітарок — і не лише у нас. У цьому році країна вперше реально зіштовхнулася з браком середнього медперсоналу. Наступними будуть лікарі. І не через війну — війна просто пришвидшила те, що мало статися за кілька років. Дефіцит медичних працівників існує в усьому світі”, – зазначає Іван Черненко.

Для того, щоб громади у майбутньому не відчували брак спеціалістів, вже зараз, за словами Івана Черненка, місцева влада має “прокинутися”.

“Уявімо, наприклад, у маленьке містечко приїжджає п’ять молодих спеціалістів. Що треба зробити для них, щоб вони залишилися? Забезпечити житлом, місцем у садочку й школі їхніх дітей, допомогти з побутовими питаннями. Показати, що ці люди тут потрібні. Якщо цього немає — вони поїдуть. І не повернуться.

Це стосується не лише медицини. Те саме — з освітою. Молоді вчителі — теж на межі. Зарплати критично низькі. А громади не створюють умов: ні житла, ні доплат, ні підтримки.

Сьогодні в громадах починається боротьба за спеціалістів. Ті, хто прокинувся, — вже пропонують житло, підйомні кошти, допомогу. Але спеціалістів — мало. І з кожним роком буде ще менше.

Одещини це стосується найбільше, бо вона розтягнута, а лікарняну мережу потрібно скорочувати. Потрібно вже зараз визначатися з опорними лікарнями й вкладати гроші в них. І паралельно — розвивати логістику: дороги, обладнані “швидкі”, підготовлений персонал. Лікарню закривають? Не пишіть гнівні дописи – змушуйте владу ремонтувати дороги, купувати машини, забезпечувати ШМД. Це питання логістики, а не трагедії”, – резюмує лікар-анестезіолог.