«Це було не страшно, це було людяно»: особистий досвід лікування в Одеському онкодиспансері

Особистий досвід кореспондентки “Бессарабії INFORM” доводить: онкологія — це не завжди про страх, а державна медицина — не обов’язково про байдужість. Як випадкова порада лікаря призвела до серйозного діагнозу, чому варто не зволікати з обстеженням, і що насправді відбувається за дверима Одеського онкодиспансеру — щира розповідь про фаховість, людяність і розвінчання міфів від “БІ”. 

Зауважимо, публікацію створено не за результатом журналістського розслідування, а за висновками власного досвіду. Більш того, персонал лікарні не був попереджений заздалегідь, що за медичною допомогою звернувся саме журналіст. Продовжуємо розповідь від першої особи.

Коли ендокринолог порекомендував мені зробити УЗД молочних залоз, я сприйняла це, як звичайну формальність. Але обстеження показало невелике неоднорідне утворення. Лікар наполягав на консультації мамолога, яку через сімейні обставини довелося відкласти. Лише через пів року я повторила УЗД — і тоді вже довелося бити на сполох: утворення збільшилося майже вдвічі. Наступний крок — звернення до сімейного лікаря, адже лише його направлення гарантує отримання необхідної медичної послуги безкоштовно або з істотною економією.

За порадою знайомих, я вирушила до Одеського обласного онкологічного диспансеру. Перше, що вразило, — кількість людей. Пацієнтів у відділенні було дуже багато, що нагнітало хвилювання. Разом з цим зовнішній вигляд першого поверху, де розташована реєстратура, посилював напруження: здається, ремонт там не робився від моменту побудови. Тьмяне освітлення, обшарпані стіни, стара підлога — все це тисне на психіку, особливо у хвилини тривоги. Черга в реєстратурі здавалася нескінченною, але завдяки пораді зателефонувати заздалегідь (діючі номери — на сайті диспансеру), я вже була записана на прийом. Це значно спростило процес: залишалось лише піднятися сходами — такими ж старими — на другий поверх.

І тут — несподіванка. Сходи привели до сучасного, світлого та оснащеного за новітніми стандартами відділення. Контраст із першим поверхом створював дисонанс — здавалося, ти вже в іншому закладі. Але настрій у коридорах залишався напруженим: класичні поліклінічні враження, змішані з тривогою. Люди здебільшого мовчали, лише часом сперечалися про чергу. Але мені пощастило: завдяки запису, очікування не було довгим.

Я потрапила на прийом до завідувача консультативно-діагностичним відділенням — хірурга-онколога, мамолога вищої категорії, кандидата медичних наук Супруна Андрія Євгеновича. Лікар одразу переглянув результати УЗД, провів огляд і взяв біопсію. Його професіоналізм був беззаперечним, але ще більше вразила його людяність. У нього не було ані поспіху, ані байдужості — лише впевненість, чіткість і доброзичливість. Він жартував, підбадьорював і вселяв спокій. Також лікар пояснив, чому найчастіша форма раку у світі, яка протягом життя трапляється в кожної з тринадцяти жінок віком від 13 до 90 років, така особлива.

“Головна проблема виявлення пухлин полягає в тому, що вона не турбує до останнього, тому ми завжди радимо: якщо з’явилося будь-яке ущільнення, яке ви можете відчути, але воно не болить та не турбує – обов’язково покажіться спеціалісту. А взагалі є необхідність у жінок, особливо у тих, хто перебуває в зоні ризику, наприклад, якщо були випадки онкології у сім’ї, робити УЗД та мамографію, якщо є показання за віком, раз на пів року, щонайменше – раз на рік”, – розповідає мамолог.

Пухлина виявилась передраковою. Це не був вирок, але ситуація потребувала негайної операції. Андрій Євгенович запропонував зробити її у диспансері. На моє запитання про вартість він усміхнувся: “Ну, тисяч 20…” Як виявилося пізніше, вся сума витрат на медикаменти та матеріали склала лише 1 500 грн. Додатково — лише 300 грн за консультацію гінеколога, яка була платною. Щоправда, приймала лікарка готівкою.

Далі — мамологічне відділення. Страх, звісно, залишався. Неможливо не хвилюватися, коли поруч — десятки людей із важкими діагнозами. Але атмосфера у відділенні виявилася неочікувано теплою. Особливо хочу відзначити роботу молодшого медичного персоналу — чуйність і щирість, якими вони оточують кожного пацієнта. Медсестри, санітарки, лікарі — усі ставились з повагою, без зверхності чи байдужості. В якийсь момент справді забуваєш, що перебуваєш не в приватній клініці, а у державному онкодиспансері. Мене провели до палати на чотири ліжка, яка на той момент була порожньою. Запропонували постіль, запитали, чи щось потрібно, і дали спокійно підготуватися до операції.

Коли прийшов час, мене покликали в операційну. Санітарка, вже така рідна, взяла за руку і заспокоїла: “Не хвилюйся, все буде добре. Операція — пів години, і все позаду”. В операційній – яскраве світло, підготовка йде спокійно. Усміхнена анестезіологиня питає про настрій, жартує. Страх відступає. Заходить мій лікар, каже: “Ну що, дівчата, починаємо?” — питає мене, чи готова. “Ні,” — відповідаю. Він усміхається: “Тоді — лягай спати”. І я засинаю.

Прокидаюсь у коридорі. Поруч — та сама санітарка: “Тривога”. Запитує, як почуваюсь. Кажу — ще хочеться спати. Вона пояснює: “Дві години не можна, маємо слідкувати за твоїм станом”. Завдяки ЗСУ, тривога минула швидко, і мене перевели назад до палати. Згодом навідались і хірург, і анестезіолог, які розповіли про харчування, обмеження та дали настанови на день. Я ще трохи поспала, а потім згадала, що нічого не їла. До вечері було далеко, і я вирішила замовити їжу. Медсестри не хотіли відпускати, але санітарка запропонувала мене супроводжувати, щоб всі могли уникнути хвилювання. Це турбота, якої я не очікувала в державному закладі.

Комфорт у таких обставинах — це не про м’які дивани чи сучасний ремонт. Це про внутрішній стан. І в цих стінах мені було спокійно. Ніхто не тисне, не звинувачує, не змушує платити за те, що має бути безкоштовним. Стаціонар був чистим, доглянутим, з чітко організованим розкладом процедур. Було видно, що кожен у цій системі працює не лише за інструкцією, а й із повагою до пацієнта.

Міфи розвіялись один за одним. По-перше, безкоштовна медицина — можлива. Ніхто не вимагав хабарів: ні хірург, ні анестезіолог, ні медсестри. Лише – список необхідних препаратів загальною сумою 1456 грн — і все. По-друге, ставлення до пацієнтів — гідне, уважне, співчутливе.

Після операції мене виписали на другий день. Я ще тричі приїжджала на перев’язки, після чого мені зняли шви й офіційно завершили лікування. Те, чого я так боялася, перетворилося не на трагедію, а на етап, який пройшов із почуттям вдячності та внутрішнього спокою.

Підсумую простою і важливою порадою: навіть якщо страшно — не відкладайте. Йдіть.

Величезна вдячність усім працівникам Одеського обласного онкологічного диспансеру за те, що перетворили мої сумніви на віру, а страх — на вдячність.

Розкажіть у коментарях нам про свій досвід лікування у державних закладах охорони здоров’я. Та чи був ваш досвід звернення до Одеської обласної лікарні таким ж вдалим.