«Мамо, я їду!»: перед обміном матері полоненого воїна з Ізмаїльщини наснився віщий сон

У вівторок, 6 травня, під час великого обміну полоненими до України повернувся солдат-навідник 56-ої окремої мотопіхотної бригади, 33-річний мешканець села Саф’яни Ізмаїльського району Володимир Непритворенний, котрий провів у російській неволі півтора роки. Цією радісною новиною з кореспонденткою «Бессарабії INFORM» поділилася мати звільненого воїна Ірина Непритворенна.

Володимир народився 25 березня 1992 року селі Саф’яни, де закінчив дев’ять класів місцевої школи. Далі він продовжив навчання в колишньому професійно-технічному училищі №7 в Ізмаїлі, отримавши диплом зварювальника. До кінця травня 2023 року чоловік весь час працював у сфері будівництва в столиці Придунав’я. У вільний час полюбляв їздити на автівках та мотоциклах.

«Володимир – дуже добра, весела, позитивна та комунікабельна людина. У нього дуже багато друзів. Мій син завжди готовий прийти на допомогу в будь-якій ситуації», – так характеризує пані Ірина свого сина.

У кінці травня за власним бажанням Володимир був призваний за мобілізацією, проходив підготовку у Вінницькій області та Миколаєві. У серпні він вже боронив українську землю від окупантів у місті Краматорськ Донецької області.

На жаль, 20 жовтня під час штурму позиції наших військових окупантами в районі села Богданівка Донецької області Володимир потрапив у полон, отримавши осколкові порання ноги та тулубу.

Пані Ірина зізнається, що російські військові тоді влаштували справжні тортури над пораненими українськими бійцями. Їх примушували бігти наввипередки до машини, яка повинна була їх вивозити з позиції. Рашисти попереджали поранених: той з них, хто вчасно не встигне до машини, стане 200-тим.  А Володимир, сподіваючись ще хоч раз почути голос рідної матусі, через жахливий біль біг до того транспортного засобу.

Через тиждень, коли Володимира офіційно визнали безвісти зниклим, на очі пані Ірини в одному з Telegram – каналів потрапила світлина, де її син значився в списку полонених. Фото виклали у ворожих соціальних мережах. 28 жовтня статус Володимира як безвісти зниклого вдалося змінити на статус полоненого.

Син пані Ірини розповідав, що протягом півтора року перебував в колонії міста Свердловськ Луганської області. Там у лікарні Володимира трохи «підлатали» після поранення, а згодом відправили працювати спочатку на будівельні роботи, трохи пізніше, – дізнавшись про його спеціальність, в зварювальний цех. Саме рабська праця (а інакше ці трудові будні в колонії назвати не можна!) вберегли чоловіка від божевілля та дозволили йому уникнути поневірянь по інших колоніях вже в росії. За довгі місяці полону Володимир змарнів, постарів, втратив більше десяти кілограмів ваги, бо за будь-які прояви непокори та неправильні згадки про рідний дім російські військові жорстоко били полонених. Більш того, там «промивали» мізки пропагандистським телебаченням «про справжні цілі сво».

В цей час мати Володимира не досипала ночами, постійно моніторила соціальні мережі в пошуках інформації про сина, бо півтора рока не було жодної звістки про нього. Жінці доводилося до повного виснаження навантажувати себе роботою, бо коли зупинялася, в неї починалася істерика через тривогу за молодшого сина.

Проте, думаючи про здійснення мрії сина мати свій власний куточок, пані Ірина по копійці збирала виплати за Володимира як безвісти зниклого, придбавши на ці кошти двокімнатну квартиру в Ізмаїлі.

« Саме тут, я завжди сподівалася, після повернення з полону син зів’є власне гніздечко з майбутніми коханою дружиною та дітками. Бо створити родину для нього було найзаповітнішою мрією завжди», – зізнається жінка.

Вночі напередодні обміну, про який пані Ірина ще навіть не знала, їй наснився віщій сон чи не вперше за багато жахливих місяців. Жінка уві сні бачила яскраву зелену траву, по якій гуляли сонячні зайчики. І в цей час здалеку лунав голос Володимира «Мамо, я їду». Вранці вона прокинулася, не розуміючи, що це може означати. Навіть на роботі у розмові з колежанкам пані Ірина з острахом припускала, що, можливо, Володю переводять до іншої колонії. Але тут подзвонили родичі полонених бійців 56-ої окремої мотопіхотної бригади, сповістивши, що Володимир є в списках на обмін. Потім цю радісну звістку підтвердили в Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими. І тут наяву жінка почула у слухавку голос сина « Привіт, матусю, це я. Я повернувся».

Наразі Володимир знаходиться на реабілітації у Вінницькій області. Військовий, навіть попри жахи російського полону, не втратив віру у краще майбутнє та перемогу України. Чоловік не хоче знімати  форму, надалі продовжуючи служити вже в правоохоронних органах.