“Побратими повідомили, що його розстріляли”: непохитна віра вагітної мешканки Аккерману повернула її чоловіка додому живим

Вагітність – це той період життя жінки, коли необхідно наповнюватися найгарнішими емоціями, ізолюватися від хвилювань та посилено дбати про себе. Проте у мешканки Білгорода-Дністровського Ксенії Орлової обидва статуси “при надії” співпали з найжахливішими випробуваннями: про першу омріяну донечку родина дізналася за тиждень до повномасштабного вторгнення росії, а виношування синочка було затьмарено повідомленням про розстріл батька сімейства на фронті. Проте щира віра дружини у те, що її коханий живий, “вирвала” його з того світу, й нещодавно чоловік повернувся в Україну з чеченського полону батьком вже двох малюків. Про найжахливіші пів року у своєму житті й щасливе завершення страждань жінка розповіла кореспондентці “Бессарабії INFORM”. 

Андрій та Ксенія одружилися у 2011 році. Проте пізнати радість батьківства сімейній парі вдалося лише через багато років. Найщасливіша звістка – про першу омріяну вагітність – вже за тиждень була затьмарена початком війни.

“Мене охопив страх, але я точно знала, що нікуди з міста не поїду. Чоловік теж говорив, що не поїде, і я не збиралася залишати його та своїх рідних”, – розпочала нашу розмову Ксенія.

Восени 2022-го у подружжя народилася довгоочікувана донечка. Спочатку Андрій працював у батьківській майстерні з заточування інструментів, але згодом, аби краще заробляти, пішов на приватне підприємство вантажником. Навесні 2024 молоді люди дізналися, що вдруге стануть батьками – Ксенія мала народити сина. Тоді жінка ще не знала, які випробування на неї чекають попереду.

Восени 2024 року на шляху з роботи Андрієві вручили повістку до військкомату.

“Ввечері 3 вересня 2024 року, коли чоловік йшов з роботи додому, йому вручили повістку та відпустили додому. Того вечора він мені нічого про це не розповів, хоча я бачила, що з ним щось не те. Я розпитувала, але він мовчав. Наступного дня, 4 вересня, він пішов до військкомату, і звідти його вже більше не відпустили. Він подзвонив мені за декілька днів. Про те, що Андрій у ТЦК, я дізналася від свекрухи”.

За словами Ксенії, її чоловік протягом понад трьох тижнів знаходився на навчанні, а потім новобранців мали перевести для подальшого навчання до прикордонної смуги. Але замість цього чоловік у складі 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського опинився на завданні на Донеччині.

«23 жовтня ми востаннє говорили з ним телефоном. Розмова тривала буквально декілька секунд, і він попередив, що зв’язку не буде. Вже 26 жовтня 2024 року мені прийшла звістка про те, що Андрій зник безвісти. Зникла безвісти вся група, яка виходила на завдання. Багато людей мені казали про те, щоб я готувалася до найгіршого та не чекала на нього. Його побратими запевняли, що його розстріляли…  Але я, як і будь-яка мама, дружина, сестра, не хотіла вірити у погане. Я ніколи не втрачала надії і казала, що мій чоловік живий, і я його чекатиму».

Коли жінка отримала звістку про зникнення чоловіка, першим її кроком стало написання до поліції відповідної заяви. Своєю чергою, батьки Андрія здали ДНК. А далі почався стукіт у всі двері.

«Я почала писати листи до різноманітних інстанцій та організацій: до Координаційного штабу, Червоного Хреста, СБУ, МВС. Далі писала омбудсману Дмитру Лубінцю, уповноваженому з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артуру Добросердову. І президенту писала, і Сирському. Всюди, куди було можливо. Відповідь була від усіх однакова: «Ні на стороні Луганської області, ні на території рф його немає».

Лише через місяць Ксенія разом із рідними побратимів, які були в одній групі з Андрієм, знайшли у російському Телеграм-каналі відео, з якого стало зрозуміло, що хлопців взяли у полон.

«Але нам ніхто не міг підтвердити особи, адже всі вони були із зав’язаними очима. На відео не було видно очей та облич, і нам казали, що це міг бути хтось інший. Але ми всі впізнали своїх близьких. Ми знали точно, що це вони, тому мали велику надію, що вони живі. Хоча я, бувши вагітною, неодноразово дивилася відео, де наших військовополонених розстрілювали. Але я гнала такі думки».

Після того, як рідні полонених побачили відео зі своїми близькими, вони склали загального листа та посилали його до всіх відомств кожних два тижні. Жінки збиралися на зустрічі у Києві, в тому числі онлайн, тримали постійний зв’язок з Координаційним штабом та всіма, хто міг хоч якось допомогти.

Справжнім ударом для жінки, яка залишилася не тільки без рідної людини, а й без годувальника сім’ї, стала відсутність матеріальної допомоги.

“Виплати стали надходити не одразу. Перші я отримала в середині січня 2025 року (через майже три місяці, – ред.). З жовтня по січень я не мала ніякої фінансової допомоги від держави, окрім декретних 860 гривень, які мені нараховують щомісяця. Мені допомагали батьки Андрія, моя мама, моя кума, яка надсилала мені гроші. Батьки сиділи з донечкою, поки я народжувала сина і лежала у лікарні”.

Насправді важливою для Ксенії стала підтримка “подруги по біді”- дружини військовополоненого з Дніпропетровщини Катерини.

«Вона мене дуже сильно підтримувала, коли мені було дуже погано, я їй виливала душу. І вона кожного разу мене вислуховувала. Вона мені вправляла мізки. Якби не Катюша, мені було б дуже важко. Я бажаю кожному, хто шукає своїх рідних, щоб на їхньому шляху була така людина, яка не опускає руки. Недарма кажуть, що горе людини може розділити той, хто сам переживає подібне. На жаль, чоловік Каті наразі залишається у полоні у Чечні, але я дуже сподіваюся, що під час найближчого обміну він повернеться додому».

Неабияким іспитом на витривалість для жінки було і “спілкування” маленької донечки з татом, котра у будь-який спосіб намагалася “зв’язатися” з татом.

“Спочатку мене дуже дратувало, коли донька брала іграшковий телефон та “дзвонила” тату, кликала його, аж поки одна знайома мені не пояснила, що таким чином дитина “кличе” тата додому, і не варто їй заважати”.

Емоційний стан вагітної жінки, яка перебувала у постійному стресі, можна лише уявити.

«Перед тим, як мені повернули його телефон, я писала Андрієві повідомлення. Я знала, що настане той день, коли він їх прочитає. Мені тоді було дуже боляче та важко, і я йому про все це розповідала…. Звичайно, це  відобразилося на моєму емоційно-психологічному стані. У мене їхав дах. Я була вагітна. Коли я вкладала старшу доньку спати, я йшла до ванної і плакала, і кричала, потім вмивалася, розуміла, що це не допоможе, але емоції треба було виплескувати. Я не могла ділитися цим болем. Коли мене починали жаліти, мені ставало від цього тільки гірше. Тому мені простіше було проридатися на самоті».

Довготривалий стрес у вагітної жінки дався взнаки – у Ксенії почалися проблеми з тиском, і жінку відправили народжувати до Одеси.

«Я мала народити у січні 2025, але наш син з’явився на світ у грудні – на 37 тижні. Через тиск 170/120 мені прогнозували кесарів розтин, але я народила самотужки. Пологи були стрімкими, і лікарі не очікували, що я буду народжувати саме того дня. Але на фоні пережитого мною у малюка виявили жовтяницю, у нього був дуже високий показник білірубіну. Це було небезпечно для нервової системи немовляти».

Всього жінка провела в Одеській лікарні два з половиною тижні. Потім Ксенія разом з сином була під наглядом у міській лікарні Білгорода-Дністровського. Наразі з хлопчиком, на щастя, все добре.

Підтвердження того, що чоловік дійсно знаходиться у полоні, Ксенія отримала у березні 2025 року, коли під час чергового обміну, один зі звільнених військовослужбовців через волонтерів передав жінці листа від Андрія.

“Він написав, що знаходиться у полоні, і з ним все добре. Чекає на обмін. Водночас ми знали, що останній раз обмін військовополоненими з Чечні був два роки тому…”.

Ввечері 19 квітня жінці подзвонили з Координаційного штабу і привітали з поверненням чоловіка в Україну. Напередодні, 18 квітня, жінка святкувала свій день народження, тож обмін чоловіка став найкращим подарунком для неї.

“Яким дивом їх обміняли 19 квітня, я не знаю. Напевно, це завдяки нашим молитвам. Наша доня весь цей час ходила і наспівувала “Тато, тато, тато”. Молитви донечки Господь почув і повернув нам тата. Недарма кажуть, що дитяча молитва – найчистіша”. 

Наразі Ксенія ще не мала змоги особисто побачитися з чоловіком, адже Андрій проходить реабілітацію у Вінницькій області, і поїхати туди з маленькими дітьми жінка не ризикує. Подружжя поки що спілкується через відеозв’язок.

“Перше питання, яке він мені поставив, було: “Коли народився син?”. Як ми назвемо дитину, він знав ще вдома, тому його цікавило саме коли народився наш хлопчик. Уже далі він почав розпитувати, як ми і таке інше”.

Як розповідає жінка, Андрій завжди був небагатослівним, і після полону не розповідає багато.

«За його словами, тюрму у Чечні і росії не можна навіть порівнювати. Росіяни – тварюки, вони знущаються, катують. У Чечні ж не б’ють, не чіпають полонених, але наші хлопці там важко працюють на будівництвах. І, як розповів чоловік, годують так, щоб не помер. Крім того, українські військові там сплять на ліжках, а не на підлозі». 

У розмовах з дружиною Андрій звинувачує себе, що його повернули додому лише після шести місяців полону, тоді як там у Чечні залишились українські воїни, які не бачили рідну землю понад три роки.

Зараз Ксенія чекає на чоловіка вдома, її голос звучить радісно та сповнений віри у майбутнє. І ця віра не полишала її на всьому шляху. Тож всім, хто чекає на своїх рідних та близьких, жінка радить слухати своє серце та не втрачати надії на краще.

“Хто б вам що не казав: чи то побратими про загибель вашої близької людини, чи ще хтось, не вірте. Немає тіла – немає діла. Вірте в те, що ваш чоловік, син, брат живий. Тим паче, що ми своїх рідних відчуваємо. Я свого чоловіка відчувала дуже сильно. Я відчувала, коли йому погано, або ставало трохи легше. Я знала, що він живий. У мене на вустах завжди були його слова: “Не бійся, все добре”, і мене обіймав у цей момент. Я собі повторювала ці слова та обіймала або доньку, або подушку, або м’яку іграшку. Треба не втрачати віри, молитися і чекати. Вони нас дуже відчувають також. І те, що ми їх чекаємо та віримо у повернення, їм дуже сильно допомагає”.