Катування, голод та навіть спроби суїциду: відверта розповідь захисника Зміїного про майже два роки пекла у російському полоні

Майже два роки провів у російському полоні захисник острова Зміїний Владислав Задорін. До рук окупантів він потрапив у перший день повномасштабного вторгнення, коли кинута в радіоефір фраза його побратима: «Російський військовий корабель, іди на…» облетіла весь світ. Владислав пережив голод, знущання і тортури, схуд на 60 кг, намагався покінчити життя самогубством, але вижив та намагається зберігати почуття гумору. Як склалося життя людини, яка пережила 679 днів полону, та як воїн продовжує боротьбу із російським ворогом, Владислав розповів журналістам “Думської”. 

ПОВЕРНУВСЯ З ПОЛЬЩІ, ЩОБ СТАТИ МОРПІХОМ

Влад народився в Благовєщенську (колишній Ульянівці) Кіровоградської області в сім’ї зварювальника і бухгалтера районного відділу освіти. Від природи активний і товариський, майбутній морпіх від самого початку не збирався пов’язувати своє майбутнє зі Збройними силами і після закінчення школи вирішив спробувати щастя за кордоном.

«Коли мені стукнуло 18, я сказав батькам, що не буду жити за їхній рахунок, — починає свою розповідь Влад. — Поїхав до Польщі, спочатку працював на складі косметики в невеликому містечку. Потім переїхав до Варшави, працював на паркінгу. Там я вже заробляв під тисячу доларів. У 18 років отримувати таку суму — це круто. Я тоді думав, що все своє життя буду будувати в Польщі».

В 2019 році Влад приїхав додому на день народження матері і після розмови з батьком прийняв рішення підписати контракт зі Збройними силами України.

«Батько ні на що не натякав, — згадує хлопець. — «Владе, йди в армію», — такого не було. Просто розповідав про свою службу за радянських часів у Чехії. І я вирішив для себе: батько служив, старший брат служив, чому я не повинен служити? Це ж обов’язок кожного чоловіка».

У 20 років Влад підписав контракт, пройшов учебку і став ППОшником підрозділу морської піхоти ВМС. На Зміїному захисник опинився за п’ять місяців до закінчення договору з державою.

СКОРО ГРЯНЕ БУРЯ!

«Це січень був. У мене контракт закінчувався. Я мав уже в частині досиджувати, в наряди ходити, потім здати зброю, речі і звільнятися. Я вже паралельно готував документи, щоб поїхати в Німеччину. І тут мій командир каже: «Бублик (це мій позивний), потрібно хлопців підмінити, буквально на місяць». Ну треба, так треба».

Служба на Зміїному, за словами Влада, вважалася чимось на кшталт дитячого табору — сиди собі, стеж за небом, засмагай, лови мідій, рибу. Чоловік згадує, що хоча напруга й відчувалася, але в повномасштабну війну ніхто з його товаришів по службі по-справжньому не вірив, окрім, імовірно, командира.

«Мій командир тоді мені дивні слова сказав, але я їм не надав значення, — згадує морський піхотинець. — Запитує: «Бублик, ти коли звільняєшся?» — «У травні». — «Значить, війну ще застанеш». Я повз вуха пропустив. Яка війна, думаю. Не вірилося».

3 січня Задорін уже був на острові. Його з побратимами прикомандирували до 88-го окремого батальйону 35-ї бригади морської піхоти. Дні тягнулися за днями. 4 лютого Влад відгуляв на острові свій день народження і вирішив залишитися ще на місяць: «Служба йде, зарплата йде, а витрачати ніде — відмінно».

7 березня Задорін збирався повертатися на континент. 24 лютого і день напередодні морпіх пам’ятає ледь не посекундно:

«Ми відсвяткували 23 лютого. У нас ще багато «старої гвардії» було, хто святкує. Наловили 50 кіло мідій. Там тепло тоді дуже було. Ми в шортах ходили. Якщо вітру не було, можна було в морі купатися. Насмажили величезну пательню. Загалом, відсвяткували. А 24-го, о 4 ранку, нас піднімають по тривозі. Думаємо — хтось учора накосячив, ось і карають. Вибігаємо, займаємо позиції. Відкриваю Телеграм, дивлюся — реально війна почалася. Бомблять Київ, Одесу, Кіровоград, Львів, скрізь прильоти, працює авіація, скрізь штурми. У мене дихання перехопило, дихати не міг. Обдзвонив рідних. Потім трохи заспокоївся. Думаю, Зміїний фіг знає де, на кордоні з Румунією, росіяни сюди й не дійдуть, напевно. А виявилося, що вони якраз із нас і почали».

БОЙОВІ МУХИ ЗМІЇНОГО

Приблизно о 9 ранку 24 лютого перший російський корабель показався на горизонті. Розвідник, не знижуючи ходу, відстрілявся по острову, не влучив, розвернувся і зник. Ближче до полудня на горизонті з’явилися крейсер «Москва» і патрульний корабель «Василь Биков». А далі в ефірі, на 26-му каналі загального зв’язку, пролунав той діалог, який чув будь-який українець і який задав вектор руху російського флагмана. Утім, наш співрозмовник легендарних слів не чув, оскільки перебував на позиціях.

Після нетривалих переговорів росіяни дозволили Україні забрати з острова цивільних спеціалістів, які стежили за маяком та іншими спорудами. Влад згадує, що командир запропонував усім, хто не хоче воювати, скласти зброю і поплисти на катерах на материк, але ніхто з 80 військовослужбовців не погодився залишити побратимів.

О 15:00, щойно цивільні покинули острів, російський крейсер завдав першого удару. Потім по Зміїному відбомбилася авіація. Зруйнувалися будівля прикордонної застави, маяк, музей, РЛС та інші споруди. Під прикриттям крейсера на острів висадився ворожий десант.

«Там було два місця, де можна було висадитися, — розповідає Влад. — Пляж, де ми купалися, і пірс. На пляжі колючка була, ми на неї прикріпили табличку, ще радянську, з написом «Заміновано». Кацапи не ризикнули там висадитися, зайшли через пірс. Ми, коли в полон потрапили, роздивилися, що вони заряджені, і «вінторези» (гвинтівки снайперські спеціальні, — Ред.) із сучасною оптикою і «вали» (спеціальні штурмові гвинтівки АС «Вал», — Ред.). Нас розібрали б за кілька хвилин, і я вдячний нашому командиру за те, що він ухвалив рішення і врятував життя 80 осіб».

До ранку полонених протримали в лежачому положенні на пірсі, під прицілами автоматів, незважаючи на шторм. У цей час, за словами Влада, окупанти ретельно оглядали острів у надії знайти горезвісні біохімічні лабораторії.

«Вони реально в це вірили, навіть командири, — сміється наш співрозмовник. — У кожну щілину заглядали, кожен камінчик піднімали. Може, бойових дельфінів шукали, а може, й бойових мух. Тоді я зрозумів, як на них пропаганда їхня власна впливає».

КАМБАЛА В КРИМУ І «ТАПІК» У КУРСЬКУ

Полонених перевезли в окупований Севастополь. За іронією долі, Влада з побратимами тримали в тій самій казармі, де проходив службу його старший брат 2005 року. У Криму до військовополонених ставилися стерпно. Годували тим самим, чим і російських військовослужбовців, а щоденні допити проходили без побоїв.

«Вони реально вірили у свій бліцкриг, у те, що владу захопив київський режим, а українці просто мріють об’єднатися з братами-слов’янами проти американців, вірили, що через три дні все закінчиться, тому не знущалися, — розповідає морпіх. — Порівняно з тим, що було далі — ми були в раю. Давали нам камбалу, пельмені, йогурт. Допити вели слідчі ФСБ. Зняли відбитки пальців, сфотографували татуювання. Тоді ще не били».

За два тижні захисників Зміїного завантажили в автобуси і відвезли на аеродром. Туди ж доставили полонених із Чаплинки, Чонгара та інших ділянок фронту. Усіх разом на військовому літаку перемістили до Курська, звідки в автозаках — у наметове містечко під Шебекіним (Бєлгородська область рф).

«Нас викинули з автозаків, у прямому сенсі викинули, — розповідає захисник Зміїного. — Руки були зв’язані, хто як міг падав. Потім ми довго стояли на колінах у черзі на допит, хто годину, хто дві, у снігу, на морозі. Мені пощастило простояти хвилин 15».

На цьому допиті російські військові вже не соромилися і застосовували тортури, зокрема били струмом за допомогою старого радянського військово-польового телефону ТА-57, він же «тапік». Оголені дроти приєднували до сосків і геніталій, після чого подавали напругу.

«Це було страшно, — зізнається Влад. У цей момент погляд чоловіка змінюється, співрозмовник занурюється в себе. — Я кілька разів просто від болю на спину перекидався зі стільця. Запитували мене, де техніка стоїть. Не знали, що я зі Зміїного».

«ДЕЯКІ НАВІТЬ ДО КАМЕРИ НЕ ДОХОДИЛИ, ЇХ ЗАБИВАЛИ ДО СМЕРТІ ВЖЕ НА ПРИЙМАННІ»

Ще два дні військовополонені прожили в наметах, після чого їх почали розбивати на групи і розвозити по російських в’язницях. Влада і ще кількох людей, включно з викраденими капеланами з рятувального судна «Сапфір» (інтерв’ю з капеланами можна почитати тут), відправили до Старого Оскола Бєлгородської області, де спеціально для військовополонених розконсервували корпуси місцевого СІЗО.

«Поки нас було мало, до нас ставилися відносно лояльно, — розповідає морпіх. — Але чим більше привозили полонених, чим гірше йшло їхнє СВО, тим більше вони на нас зривалися. Били постійно. Руками, ногами, кийками. Що більше ти кричиш, або навіть крекчеш, або стогнеш від болю, то сильніше б’ють. Їм це приносило задоволення. А якщо мовчиш, терпиш, то, навпаки, заспокоюються. «Що, не боляче? Дати ще раз?» Треба сказати, що боляче, вони ще раз вдарять і втратять інтерес. Але взагалі, все від їхнього настрою залежало. Деякі пацани до камери не доходили, їх забивали до смерті вже на прийманні».

Крім побоїв, тюремники знущалися над ув’язненими за будь-якої можливості. На прогулянку виділялося кілька секунд, за які полонений мав забігти на дах, де був прогулянковий дворик, подивитися у відеокамеру для звітності і тут же бігти назад. Усе в зігнутому положенні з руками, вигнутими назад за спиною, — так у рф зазвичай змушують робити засуджених до довічного ув’язнення. На миття в лазні теж виділялися лічені секунди, яких вистачало лише на те, щоб облити обличчя і голову холодною водою. На прийом їжі – кілька хвилин, щоб встигнути проковтнути кілька ложок того, що російський кухар кинув у тарілку.

Забігаючи наперед — за час полону український воїн схуд зі 120 до 60 кг!

«Давали шкурки від картоплі прямо з землею, з болотом зварену. Ми навіть із хлопцями мірялися, у кого довша шкурка від картоплі. Іноді навіть із паростками траплялася, проросла».

А ще щоденні допити. Іноді з побиттям, іноді з витонченими тортурами. ФСІНівці (співробітники тюремної служби рф, – Ред.) намагалися вибити зізнання в будь-яких злочинах. Сокамернику Влада, харківському тероборонівцю, розрізали навпіл язик канцелярським ножем за те, що він відмовився взяти на себе статтю «мародерство». Хтось не витримував і підписував документи, хтось ні. За словами нашого співрозмовника — це була чиста лотерея. Найжорстокішими були представники так званих малих народів: буряти, якути та інші, яких перенаправили з інших в’язниць, розташованих у російській глибинці.

Наприкінці своєї розповіді про три місяці, проведені в СІЗО Старого Оскола, Влад назве ці умови «санаторними». З кожною передислокацією, з кожною новою в’язницею умови утримання і ставлення тюремників погіршувалися.

Наступною точкою стала виправна колонія 6 у Волуйках тієї ж Бєлгородської області.

«Там було дуже жорстке приймання, нас так побили, що ми ледве до барака дійшли. У Волуйках я познайомився з ветеринарним електрошокером. Це такий величезний шокер, яким свиней і корів забивають. Його на нас використовували. До руки, до ноги, до ануса, до геніталій, у рот засовували, у шию били. Ти думаєш, неможливо, коли в розтяжці, майже в шпагаті біля стіни стоїш, угору по цій стіні повзти? Коли до ануса приставляють цей шокер, то просто до стелі підстрибуєш».

У Волуйках сиділи як військовополонені, і викрадені з окупованих територій цивільні. Усіх змушували працювати — збирати папки зі швидкозшивачами. Монотонна праця, нехай і з фантастичними нормативами щодо вироблення, за словами Влада, чудово відволікала.

З самого початку росіяни всіляко дезінформували полонених, демонструючи вигадані новини про те, що Україна вже повністю захоплена, а російські війська дійшли до польського кордону.

«Перший час ми вірили, — згадує Задорін. — Потім почали розуміти, що щось нечисте. Якщо вони захопили Україну, чому ми продовжуємо тут сидіти? Потім, уже в Курську, почали привозити нових військовополонених, і ми почали дізнаватися про всю правду, що вони навіть Донецьку та Луганську область не змогли повністю захопити, дізналися і про контрнаступ у Харківській та Херсонській областях».

Після Волуйка Владислава перевели до четвертої виправної колонії Олексіївки Білгородської області. За словами чоловіка, там були спокійні місяці:

«До нас там добре ставилися. Начальник колонії був одесит, а відсотків 60-70 нас були з одеських бригад. Мабуть, тому за три місяці там мене жодного разу не побили, давали медицину, нормально годували».

СЛИМАКИ І ГОСПМИЛО НА СНІДАНОК, ЗУБНА ПАСТА ЯК ДЕСЕРТ

Найжахливіші умови чекали на українців у Курську. Туди Влада із ще одним військовополоненим перевели 31 грудня 2022 року. Мали звільнити в рамках новорічного обміну, але щось не зрослося, і чоловіка залишили в Курську. Саме там він почав стрімко худнути:

Моя улюблена страва там – зубна паста з чорним хлібом. Зубної пасти чомусь давали скільки завгодно, ми просто мазали її на хліб, вона солодкувата, і так їли. Ми там їли черв’яків, слимаків, мишей живих роздирали й їли, голуба хотіли зловити — не вийшло, їли туалетний папір та господарське мило. Нам у день давали три шматки хліба з тирсою або піском».

У Курську були й найжорстокіші допити, точніше тортури заради тортур, бо все, що могли, за минулий рік хлопці вже розповіли.

«Там голки під нігті засовували, пляшки об голову розбивали. Була в лазні сушарка промислова, туди пацанів засовували, і вони там майже задихалися і відключалися. Мені молотком вбили хребці в хребет, били пляшки від шампанського об голову заради сміху. Багато випадків коли забивали на смерть. Багатьох пацанів зґвалтували. Наприклад, один із видів сексуального насильства — це, як вони називали, чупа-чупс. Запитують: «Ти любиш цукерки?» — і будь-яка відповідь правильна. Дають тобі гумовий ціпок, яким вони б’ють і змушують облизувати і смоктати, імітувати ось це. І це щонайменше, що вони робили. Багатьох пацанів цією палицею зґвалтували. У нас був хлопець, його три місяці поспіль двічі-тричі на день ґвалтували зеки. Платили наглядачам гроші, ті його забирали. Він після цього зовсім втратив розум. Вночі було страшно, коли чув, як когось катують».

Витримати морально постійні тортури та знущання було непросто. Деякі військовополонені накладали на себе руки. Влад мав дві спроби суїциду. Вперше, коли везли на обмін, але не обміняли.

«Мене хлопці врятували, — згадує чоловік. — Дуже сильно впливає те, з ким сидиш у камері. У нас була п’ятимісна камера. Там було 12 людей: айтішники, вчителі англійської, фермери та бізнесмени. Ми багато спілкувалися, я там багато чого навчився, тепер про фермерство знаю, як дерева підрізати, англійську вивчив, розповідав іншим про Польщу».

Незважаючи на нелюдські умови, українці знаходили можливість відволіктися. З книжкових обкладинок — росіяни давали читати всіляких карлів марксів тощо — Влад із співкамерниками зробили гральні карти та доміно. Ховали їх у вентиляції.

А ще українці примудрилися пошити собі труси з постільної білизни:

«Нам не давали ні трусів, ні шкарпеток, тільки робу. Ми зробили з пластикового відра, на тюремному жаргоні «Оленки», голки. Потім витягували нитки з зеківських ковдр, три-чотири, зв’язували між собою і цією мотузкою відрізали борт відра, потім заточували об бетонний ящик. Робили викрійки з простирадла і зшивали труси, щоб хоч якось на людей бути схожими».

СВОБОДА

Обміняли Влада після Нового року, 3 січня 2024 року, коли відбувся великий обмін і на батьківщину повернулося 230 українців. Коли морпіх згадує цей день, у нього в очах стоять сльози.

«Ми Новий рік відсвяткували, нам налили чаю більше, ніж зазвичай, — ділиться захисник. — Відкривається годівниця ввечері, називають моє прізвище, та ще трьох людей. Моє прізвище рік не називали, а тут назвали. У мене аритмія, ноги підкошуються, тупо падаю і свідомість втрачаю. Привели до тями, запитали, який розмір одягу. Я зрозумів, що на обмін. Дві ночі не спав, не міг заснути. 3 січня мене та інших підняли, одягли шапки на обличчя, зав’язали скотчем і завантажили в автозаки. Обміняли нас уже о сьомій вечора на кордоні із Сумською областю. Перші слова, які я почув, були українською: «Хто буде цигарки?» та «Слава Україні». Сказати, що в мене була радість, нічого не сказати. У мене сльози просто струмком текли, я не міг зупинитися. Не міг повірити».

Звільнених відправили до Санжарів на обстеження. Щоденні тортури серйозно підірвали здоров’я кожного. Міцні чоловіки за два роки перетворилися на свої тіні, немов із фотографій Голодомору 1930-х років.

«У мене виявили закриту черепно-мозкову травму, вирізали жовчний міхур — він закальцинувався через якість води, хотіли ампутувати великі пальці на ногах, але потім змогли вилікувати. У Курську мені видали взуття 41-го розміру, а у мене 45-й. Пальці почали гнити. Кацапи просто кусачками мені нігті вирвали, і все лікування. Ще вони мені три хребці молотком на допиті вбили. Але лікарі кажуть, що спинний мозок не зачеплений і краще не чіпати, а потроху витягати».

Почалася тривала реабілітація. Завдяки волонтерам, Влад та ще троє звільнених змогли поїхати до одного з найкращих курортів Литви Druskininkai, потім до Карпат. За словами чоловіка, на два місяці він практично втратив спроможність відчувати. Не відчував ні радості, ні агресії. Згадує, що навіть коли батьки приїжджали – було байдуже.

«Там у мене виявили ПТСР, — розповідає морпіх. — По-перше, я зрозумів, що алкоголь мені не можна. Відразу починається неконтрольована агресія, загострене почуття справедливості. У мене стандартні прояви. Зараз, я вважаю, що навчився це контролювати і живу з цим. ВЛК мені поставили третю групу інвалідності, зараз перероблятиму на другу, бо здоров’я погіршується».

РОСІЯ — ТОНКИЙ ФАСАД З ДОСТОЄВСЬКОГО, ЗА ЯКИМ РОЗРУХА І ВІЙНА

Повернутися до повноцінного життя допомогло бажання продовжувати боротьбу з ворогом, але вже на інформаційному фронті. Влад став амбасадором проекту Break the Fake, який спеціалізується на протидії пропаганді та дезінформації. Лише нещодавно воїн повернувся із Франції. До цього був у Литві, Латвії, Естонії, Польщі, Австрії, Словаччині, Словенії, Хорватії, Греції та Туреччині, спілкуючись із місцевими журналістами, депутатами та високопосадовцями.

«Це свого роду теж війна, інформаційна, на міжнародній арені, — розповідає колишній військовополонений. — Не лише в Україні. Ми заблокували телеканали 112 та ЗІК, медведчуківські канали — джерела російської пропаганди. Зараз блокуємо пропагандистські наративи росії в Європі. Я на власному досвіді розповідаю, що таке росія та росіяни. Розповідаю, що вони роблять із людьми. Навчаю європейців фільтрувати новини. Вони сліпі абсолютно до всіх цих фейків, пропаганди, як малі діти. Вони не мають своєї контрпропаганди. А в нас, в України, величезний досвід, і ми можемо європейців цьому навчити. Їм треба показувати, що росія – це не про велич та не про культуру. росія — це про бідність, розруху та війну. Тонкий фасад із балету та Достоєвського, а за ним горілка, ведмеді, балалайка, п’яний мужик, побита дружина та побиті діти. Ось це і є справжня росія.

«Європейці повинні зрозуміти, що у нас йде не просто війна двох армій, — продовжує морпіх. — Росіянам уже допомагає Північна Корея, Китай, Іран. Це війна між законом і силою. Я не хочу жити у світі, де велика країна може напасти на меншу та забрати територію, бо так захотілося. Навіщо нам тоді всі ці закони, демократія? Навіщо це все? І якби не добровольці, якби не ті хлопці, які зараз на фронті, росіяни були б уже всі тут, усіх чоловіків би вже перестріляли та завозили б кацапню в Україну ґвалтувати наших жінок та дітей».

Насамкінець Владислав просить розповісти про те, що росія, порушуючи міжнародне право, не підтверджує взяття в полон наших воїнів.

«У нас дуже велика проблема з тим, що росія бере в полон хлопців і не підтверджує офіційно де вони, — розповідає Задорін. — Я особисто не вірю в обмін всіх на всіх, абсолютно не вірю. Якщо буде обмін всіх на всіх, мінятимуть лише офіційно підтверджених. А що робити з іншими? Це вже насправді на все життя. Плюс ще ті цивільні, які на окупованих територіях були захоплені. Їх також багато, вони не військовополонені. Вони не підходять до жодної конвенції. За два роки полону я не бачив жодної організації, яка б стежила за утриманням військовополонених. Жодної. Червоний хрест – перша організація-імпотент, абсолютно некомпетентна. Є показові в’язниці у росії, куди їх пускають. На даний момент у росії вже понад 200 місць утримання. Наші хлопці сидять і в Магадані, і на Колимі, в Сибіру, в Чечні, в Білорусі. Всі вони чекають на свободу, і ми не маємо права про них забувати».