«Моя місія – розпалити вогонь таланту», – керівник Народної театральної студії «ОнгЪл» Серафим Савченко про свій шлях до режисера та силу мистецтва

Театр — це не просто сцена, актори та глядачі. Це магія, яка оживає завдяки тим, хто вкладає в нього душу, хто об’єднує артистів та аудиторію. Одним з таких людей є Серафим Савченко — режисер Народної театральної студії «ОнгЪл» Центру культури та дозвілля Болградської міської ради, яка у цьому місяці відзначила своє семиріччя, з яких п’ять останніх нею керує наш сьогоднішній герой. Його шлях від глядача до режисера не був прямим та швидким.

 Як народжуються вистави, що здобули чимало нагород і визнань, чому театр важливий під час війни, які виклики стоять перед НТС «ОнгЪл» сьогодні— про це Серафим Савченко відверто розповів кореспондентці «Бессарабії INFORM» напередодні відкриття нового театрального сезону в Болграді.

 Зиґзаґи минулого, що створювали цікаве майбутнє

 Серафим Савченко народився у невеличкому місті та був третім сином в родині військового та викладачки філології. Завдяки батькові, який також виконував обов’язки кіномеханіка при клубі військової частини, полюбив кіно. Завдяки матері у повному обсязі прочитав шкільну програму по літературі та й сьогодні є книгоманом. У Болградській гімназії ім. Г. С. Раковського, де навчався, він із задоволенням грав у команді КВК (Клубі Веселих та Кмітливих). Там вперше й проявилися його акторські та режисерські здібності. Після закінчення гімназії майбутній успішний режисер вступив до Одеського вишу – на гуманітарний факультет, кафедра культурології, та продовжив навчання в аспірантурі.

– Пане Серафиме, я так розумію, кафедра культурології Одеського політеху була обрана не випадково. Ви вже тоді знали, що пов’яжете свою долю з театральним мистецтвом?

– Нічого такого ще не було тоді. Так склалися обставини. Насправді я хотів обрати або психіатрію, щоб вивчати та зцілювати людські душі, або журналістику. Але на це було потрібно немало коштів. Тому я вступив на бюджет на гуманітарний факультет, кафедра культурології. І, як з’ясувалося пізніше, недаремно. На останніх курсах в нас викладала директорка Одеського театру музичної комедії ім. Водянова. Вона проводила лекції саме у театрі, завдяки чому ми дізналися, що таке пошивний цех, підписання договорів, що таке райдер, робота режисера, сценариста, робота ЗМІ з висвітлення театральної діяльності тощо. Ми були на сумісних репетиціях «Ромео та Джульєтти». І це було дуже класно, багато практики, завдяки чому ми мали змогу поринути у самі надра створення театрального мистецтва.

– А потім ще більших знань Ви набули в аспірантурі…

 – Так, після закінчення вишу я був третім у рейтинговому списку випускників свого факультету. І мене рекомендували для продовження навчання в аспірантурі. Я вступаю, закінчую її, складаю усі державні екзамени, весь кандидатський мінімум, перелік статей та конференцій за спеціалізацією «Постмодерністська культура та кіно». Але, так склалося, я повинен був повернутися в Болград, де мешкала моя мати. Там мене запросила на роботу чудова жінка Ірина Кириленко, тоді – редакторка газети «Панорама» в Болграді, у якій я вже працював все літо після закінчення третього курсу університету. Вона багато чому навчила мене, я навіть зміг зібрати портфоліо своїх статей. Саме з цим портфоліо я прийшов до тодішнього редактора «Одеських вістей» Івана Ненова та був прийнятий на роботу позашкором, паралельно писав для обласної газети «Роден край» за гонорар та навчався. Потім була недовга робота на Одеському міському каналі «ГЛАС», знову в болградській газеті «Панорама» та на Болградському телебаченні.

– Тобто мрія стати журналістом все ж таки здійснилася?

– Ще пак (сміється – авт.).

Перша та доленосна зустріч з театральною студією «ОнгЪл»

– Як та коли Ви познайомилися з тоді ще самодіяльною театральною студією «ОнгЪл» ?

 – Це сталося у 2018-му, коли вирішив зробити репортаж про нещодавно створену в Болграді самодіяльну театральну студію, колектив якої якраз повернувся зі свого першого успішного театрального фестивалю в Болгарії.

– Тут пропоную зупинитися та згадати, як взагалі в Болграді з’явилася театральна студія, кому належала ця ідея?

– Сто років тому при Болградській чоловічій гімназії, нині – Болградська гімназія ім. Г. С. Раковського, існував болгарський шкільний театр. У 2018 році його вирішили відродити – за ініціативи вчительки з Болгарії Ценки Кучевої, яка тоді викладала в гімназії, та мешканки Болграда Сніжани Касім, яка згодом стала першою керівницею театральної студії «ОнгЪл. Цю амбітну ідею підтримала Болградська міська рада. Так 19 березня 2018 року стало офіційною датою створення студії. А почалось з того, що Ценка Кучева вирішила поставити виставу «Българи от старо време» («Болгари від давніх часів») за мотивами твору Любена Каравелова. Символічно, що саме цю п’єсу ставив театр гімназії століття тому. Спочатку постановка була присвячена до Дня міста Болград, але після прем’єри, завдяки зусиллям Ценки Кучевої, виставу повезли до Болгарії, де колектив студії взяв  участь у Міжнародному фестивалі  аматорського комедійного театру, пантоміми та сатири «Велко Канєв» у місті Тополовград. Там «ОнгЪл» отримав перше визнання, про яке я й робив репортаж. Можливо, цим би все й закінчилося, якщо у тому ж році моя давня подруга Марина Бужилова, яка вже грала у театральній студії, не сказала б мені, що у них не вистачає акторів, мовляв, приходь. І я прийшов. Вже взимку того ж року ми поставили легку комедію за мотивами слов’янських казок – це була моя дебютна драматургічна та акторська робота. Згодом я почав більше писати, режисувати, допомагати театру як волонтер. Це був період накопичення досвіду, щоб не сказати стагнації. А потім почалась війна…

– Як вона вплинула на діяльність студії?

– Діяльність театру завмерла. Але згодом мої актори, тоді це були лише дорослі люди, самі звернулися до мене з проханням відновити роботу. Як тільки це стало можливим, за підтримки відділу культури та міської ради, ми повернулися до репетицій. Після вимушеної паузи ми поставили виставу за мотивами п’єси Миколи Куліша «Як загинув Гуска». Ми назвали її «Маленька українська кУмедія». Тоді я, вже як керівник студії, вирішив змінити вектор її розвитку: поставив собі за мету отримати звання «народної». Ми почали активно залучати молодь, працювати з талановитими школярами, але водночас у складі театру залишилися й дорослі актори – навіть пенсіонери. Це створило унікальну атмосферу. У нас можуть разом грати 16-річний хлопець і 75-річна акторка, вони вживаються у свої ролі, імпровізують. Це викликає захоплення, коли ми представляємо свої роботи на конкурсах і фестивалях. Багато режисерів запитують мене: «Як ви поєднуєте підлітків і дорослих?». Адже це не лише творчий експеримент, а ще й важливий соціальний аспект – поколінна толерантність, повага один до одного.

Актор – це зірка

– Які інструменти Ви використовуєте для досягнення такої атмосфери?

– Усе залежить від світогляду людини, її ставлення до себе та інших. Театральний режисер – це завжди диктатор. Він – єдина зірка, а актори є його інструментом. Так було тисячоліттями, ще з Древньої Греції. Але я вважаю, що без режисера вистави не буде, проте й без актора – теж. Без актора є лише текст, лише задум. Хто буде говорити твої слова? Актор. Я завжди показую своїм артистам свою вдячність. Мої постійні глядачі знають: у фіналі вистави я виходжу на сцену і кажу особливі слова подяки. Це мій власний перформанс. Ба більше, у наших афішах є імена всіх акторів – це важливо. У соціальних мережах ми публікуємо окремі пости про них, проводимо фотосесії.

– Чому це так важливо для Вас?

– Тому що моя місія – розпалити бажання творити, розпалити вогонь таланту. Я вірю, що талант є в кожній людині. І моє завдання – знайти цю Божу іскру й допомогти проявити. Ось, наприклад, Яна Варімез, Ангеліна Ільчук – мої колишні студійці, які вступили до театральних вишів, коли вони приїжджають на вихідні чи канікули, вони приходять на наші репетиції, діляться досвідом. За їхніми словами, в театральному виші студентів “очищують” – викреслюють їхні недоліки й наповнюють новими навичками. А я працюю інакше. Я залишаю людині її риси, але підкреслюю сильні сторони. Принцип один – розвинути хороші навички, просто методика різна.

– Це Ваша особиста методика, чи Ви її десь підгледіли?

– Це питання часто мені ставлять. Звідки в мене компетентність? Чому я маю право працювати? По-перше, в мене вища освіта – я культуролог, спеціалізувався на театральній справі. Тобто я маю академічну базу. По-друге, між роботою в редакції «Панорами» та на Болградському ТБ я деякий час працював у Центрі культури та дозвілля, що дало мені право керувати аматорською студією. Ми не академічний театр, але нещодавно отримали статус “народного колективу” – пройшли акредитацію, отримали відповідне свідоцтво від Департаменту культури. А щодо методики… Я не маю педагогічної освіти, але два роки викладав в університеті, працюючи асистентом кафедри. Коли почав працювати з підлітками, зрозумів: треба більше розуміти їхню психологію. Я перечитав книги, затверджені Міносвіти України, вивчив вікові особливості дітей. З інтернету знайшов офіційну програму театрального гуртка на 5 років, розписану погодинно. Зіставив її з віковою психологією, своїм досвідом – і створив власний підхід.

– У чому ж його суть?

– Я не вимагаю від дитини більше, ніж вона може. Наприклад, не змушую 12-річного актора вчити 8 сторінок тексту чи плакати на сцені, якщо це їй не під силу. По-друге, в мене є чітка система спостережень: я веду журнал відвідувань і виконаних завдань – як у школі. Завдяки цьому я знаю, хто що опанував, хто що пропустив, кого можна навантажувати більше, а кого поки що ні. Це гарантія безпеки. Особливо – психологічної. Я вчу дітей не ламати себе, а розвивати свої сильні сторони. І це стосується не лише акторської майстерності, а й особистих кордонів. Я наполягаю: коли тобі щось пропонують – не мовчи. Якщо ти не хочеш цього робити, скажи “ні” та поясни свою позицію.

Головне – любити людину

– Давно відомо, що будь-який колектив, особливо творчий, не може існувати без конфліктів. Як Ви з ними справляєтесь в студії?

– Чесно кажучи, я сам людина дуже конфліктна (сміється – авт.). Але в театрі важливо розуміти: конфлікти неминучі. Заздрість, суперництво, “корона” – це буває. І керівнику потрібно постійно балансувати. Наприклад, я розробив анонімну Google-форму, де актори могли чесно висловитися про методи роботи, комфорт, свої відчуття. Це дозволило мені зрозуміти, чи я на правильному шляху. Ми змінили підхід, стали більше аналізувати. І ще у нас є потужна практика – фідбек-сесія після кожного виступу. Ми – не друзі, ми творчий колектив. Але ми підтримуємо один одного. Театр – це синергія. І головний секрет розв’язання будь-якого конфлікту в театрі – любити людину.

– А дисципліна? Ви ж режисер, вам важливо, щоб всі працювали злагоджено.

– У мене є одне головне правило: “двері відчинені”. Якщо ти тут, значить, це твоє рішення. Якщо ти не можеш сьогодні – попередь. Я не плачу акторам зарплату, це їхній вибір. Але саме ця свобода відповідальності й стимулює їх приходити, працювати, рости. Ще важливий баланс навантаження. Якщо актор у цій виставі отримав епізодичну роль, у наступній він має отримати більше сцен або хоча б сольний номер на концерті. У кожного повинна бути “своя хвилина слави”.

– З ким легше працювати – з дітьми чи дорослими?

– Дорослий актор має життєвий досвід, і це дає йому можливість створювати багатошаровий, глибокий образ. Але з підлітками легше працювати в плані спонтанності, відкритості до нового. Я скажу так: легше працювати з тим, хто готовий показати свою Божу іскру незалежно від віку.

– Що для Вас означає театр?

– Театр – це мистецтво. Але наголошую – колабораційне мистецтво. Це не гра одного актора, це проєкт, де кожен важливий: режисер, драматург, костюмер, освітлювач, декоратор. Якщо в мене навіть буде Тімоті Шаламе, але його не вдягнуть правильно, його образ не складеться.

«ОнгЪл» – це історія, це бренд, це цікаво

– І все ж таки, які вистави чи події сформували Вашу любов до сцени?

– Я виріс у маленькому місті, де великих театрів не було – лише концерти. Але коли я вступив до Одеського вишу, для мене відкрився інший світ. Ми з друзями дізналися, що за студентським квитком можна вдень ходити в театр за пів ціни. Ми почали відвідувати усі вистави. Згодом я почав розглядати їх як мистецький продукт, аналізувати, що б я зробив інакше. А якщо говорити про подію, яка стала переломним моментом, то це була моя перша власна постановка – «Новорічна казка на болградський лад». Враження, коли актори вимовляють написані тобою слова, коли публіка реагує, аплодує, – це неймовірно. Ще одна визначна подія – створення вистави «Мавка» у співпраці з талановитою керівницею Зразкового ансамблю танцю «Натхнення» Центру культури та дозвілля Вікторією Алавацькою. Коли вона запропонувала об’єднати наші колективи, це стало справжнім синтезом мистецтв.

– Скажіть, а журналістський досвід якось допомагає у театральній діяльності?

 – Дуже. Журналістика вчить бачити виставу з іншого боку – не тільки як мистецтво, а й як продукт, який потрібно представити аудиторії. Коли я працював у медіа, я бачив, як бракує якісної реклами театру, як недостатньо просувають постановки.

– Назва студії «ОнгЪл» досить цікава. Що вона означає?

– Це болгарське слово, що означає «кут». Це символічно, адже Болград – це куточок України, що тісно пов’язаний із болгарською культурою. «ОнгЪл» – це історія, це бренд, це цікаво. Це наш зв’язок з породинною Болгарією. Ми продовжуємо грати вистави болгарською мовою, використовуємо бессарабські національні елементи в наших постановках, створюючи культурний міст між поколіннями, між національностями, між регіонами.

– Ваша аматорська студія виступала на професійних фестивалях. Один з останніх – це «Скруджфест» у Рівному наприкінці минулого року. Як це вплинуло на колектив?

– Це один із найяскравіших моментів. Ми були єдиним аматорським театром серед професіоналів! Спочатку нас навіть не сприймали серйозно – мовляв, Болград? Де це? Аматори серед професіоналів? Але ми довели, що можемо грати на рівні з академічними театрами. Наша вистава зібрала повний зал. Ми отримали безліч рецензій, дійсно професійних, які допомогли нам зрозуміти наші сильні й слабкі сторони. Наш колектив зрозумів, що ми можемо конкурувати на великій сцені.

Про досягнення студії та її роль у культурному житті Болграда

– Якими ще досягненнями студії пишаєтесь як драматург і режисер?

 – Попри всі виклики, що випали на долю нашої країни, саме за цей час студія досягла значних успіхів. Ми переосмислили свою роботу, змінивши її фокус – почали творити для себе, для наших глядачів. Взяли на себе місію підтримки, даруючи людям мистецтво. І щойно ми припинили прагнути визнання, воно само нас знайшло. Ми почали виборювати престижні нагороди, Гран-прі, наші вихованці займали призові місця. Колектив упевнено заявив про себе на міжнародному рівні – наприклад, на черговому Міжнародному фестивалі «Велко Канєв» в Болгарії. Торік здобули спеціальний приз за видатну акторську роботу, а нашу трупу оцінювали як професіоналів, отримали звання «народної». Також цього року НТС «ОнгЪл» увійшла до офіційного культурного календаря міста, ми стали частиною його історії. Наші актори виступають на всіх державних святах. Болградська громада, особливо відділ культури, надає нам потужну підтримку. Ми отримуємо фінансування для поїздок, сценічне обладнання, адміністративні ресурси. І кожну інвестовану в нас копійку ми виправдовуємо – привозимо нагороди, підтверджуємо свій професіоналізм, прославляємо Болград. Ми не лише знайшли підтримку, а й побудували надійне партнерство. І продовжуємо рухатися вперед – і це найголовніше.

— Чи впливає театр на громаду?

– Безумовно. Але хотілося б, щоб цей вплив був ще потужнішим. Щоб більше людей цікавилися мистецтвом. Ваші буденні турботи, що служать виправданням не ходити в театр, нікуди не зникнуть, а вистави – це унікальний момент, який варто прожити. Часто люди нарікають, що «немає куди піти», згадують минулі часи, мовляв, колись культурне життя було активнішим. Але воно є і зараз, причому на ще вищому рівні – просто потрібно підтримати його. Коли ви приходите в театр, даруєте квіти, запитуєте акторів про їхню гру, фотографуєте моменти – ви самі творите культуру. Я розумію: війна, тривоги, втрати… Але саме в такі часи мистецтво необхідне. Коли настане мир, може вже не залишитися тих, хто був готовий творити, бо потенціал буде втрачено. Сьогодні, завдяки нашим захисникам, ми маємо можливість бути тут, жити й творити. У Києві глядачі чекають у бомбосховищах по дві години, щоб побачити продовження вистави. Актори, які могли поїхати за кордон, залишаються й працюють в Україні. Ми також не зупиняємося. Попри повітряні тривоги, жалобні дні, відключення світла – театр продовжує жити. Але чи житиме він завтра – залежить від кожного глядача.

— Чи багато молоді цікавиться театром? Як Ви залучаєте нових акторів?

 — Дякую за запитання. На жаль, сьогодні молодь рідко цікавиться театром, і це проблема не лише нашого колективу. Молоді часто бракує впевненості, вони соромляться, не наважуються спробувати. Лише вступивши до вишів і поспілкувавшись з однолітками з більших міст, вони розуміють, скільки втратили. Адже у нас дозвілля часто обмежується шашликами та мопедами. Відповідальність за це великою мірою лежить на дорослих. Дитина повинна бути зайнята — навчанням, спортом, творчістю. Навіть якщо вона не стане професійним актором, театр дає цінні навички: вміння працювати в команді, організовувати себе, комунікувати. Це впливає на якість її життя.

— Що б Ви хотіли змінити або покращити в культурному житті Болграда?

— Перш за все — культуру поваги. Глядачі повинні цінувати артистів, а артисти — поважати свого глядача. Актори мають готуватися, вдосконалюватися, працювати над своїми номерами. Вони – обличчя культури, носії унікальних навичок, які варто берегти. Глядачам теж важливо бути вдячними. Даруйте квіти не лише своїм дітям, а й тим, хто вам сподобався. Приходьте вчасно, слухайте, запитуйте, проявляйте інтерес. Театр буде розвиватися настільки, наскільки цього хоче публіка. Якщо люди не відвідують заходи, їх просто перестануть проводити. І, нарешті, місто стане культурнішим лише тоді, коли самі мешканці почнуть його цінувати.

— Чи є у студії особливий ритуал перед виходом на сцену?

— Так, і це завжди зворушливий момент. Під час репетицій я — як олімпійський факел, що запалює інших. Але безпосередньо перед виставою відбувається зворотний процес: я перетворююся на чорну діру, що вбирає енергію. Саме тому я з’являюся перед виставою лише на мить, щоб надихнути акторів, сказати їм кілька мотиваційних слів та промовити нашу секретну фразу. Якщо ж мої актори виступають на концертах або інших культурних заходах — у нас є інший ритуал. Вони завжди передають мені привіт зі сцени, і уважний глядач це помітить. Це наша маленька традиція, яка гріє душу.

— Як святкуєте річницю створення студії або Міжнародний день театру? Чи відбувається щось особливе в ці дні?

— Ми любимо святкувати! Цього року нас чекало щось особливе: вперше у Болграді проходив театральний тиждень із болгарським фотографом, екскурсія студією, театральне кафе, дефіле у розкішних костюмах, презентація нашої історії та, звісно ж, вистава «Шафа з привидом», якою ми дали старт новому театральному сезону у громаді. Це наш фестивальний спектакль, що вже здобув нагороди у Болгарії, і ми раді знову його представити. А ще наша акторка Яна Дулгер виступила з особливим театральним номером з нагоди відкриття сезону!

— Що б Ви побажали акторам та глядачам?

— Найголовніше — хоробрості. Завжди. У будь-якій ситуації. Не бійтеся пробувати, запитувати, грати, ризикувати. Ніхто не має права сказати, що ви на щось не здатні — тільки ви самі визначаєте свої межі. Глядачам бажаю того ж. Якщо хочеться піти до театру, а подруга відмовляється — ідіть самі! У театрі ніхто не буває самотнім. І хто знає, можливо, саме там почнеться ваша нова дружба?