Мама на війні: мешканка Арцизу Олеся Нетрян відверто розповіла, чому “втекла” на фронт

Понад 70 тисяч жінок, за останніми даними Міноборони, служать в лавах Збройних Сил України. Кожна з них – героїня, яка чимось пожертвувала для того, щоб нарівні з чоловіками боротися з лютим ворогом за мир та незалежність нашої країни. «Бессарабія INFORM» продовжує серію статей про неймовірних представниць прекрасної статі нашого регіону. Сьогодні ми познайомимо вас з Олесею Нетрян з Арцизу, котра двадцять років присвятила себе армії та піклуванню про побратимів. Це неймовірна історія жінки, яка між сім’єю та обов’язком свідомо обрала друге.

Олеся народилась та виросла в Арцизі у сім’ї військовослужбовців. Закінчила школу в Військовому Містечку (один з районів міста Арциз). По закінченню медичного училища у 2005 році пішла на службу до військової частини радіотехнічних військ, яка дислокувалась в Арцизі, фельдшером. Але зупинятися на досягнутому дівчина не збиралась, тому одразу по закінченню медичного училища пішла здобувати вищу освіту психолога до Миколаївського Університету ім. В.О. Сухомлинського, поєднуючи навчання з роботою.

В рідній частині прослужила 17 років, аж до ненависної для всіх українців дати. За цей час героїня встигла вийти заміж та народити двох діток, яким наразі чотирнадцять та сім рочків. Згадуючи свою «мирну» службу, Олеся розповідає:

«Багато чого було на службі, різні були командири. Не можу сказати, що хтось був хороший, а хтось поганий. Ні! Просто вони були різні. Єдине, що завжди залишалося незмінним в нашій невеликій військовій частині, – дружній колектив. Побратими завжди один одного підтримували та були згуртованою командою. А це – найголовніше».

24 лютого 2022 року стало переломним моментом в долі жінці. Адже кожній військовослужбовиці, які мала неповнолітніх дітей, дали змогу написати рапорти та піти з армії. Зі страху перед невідомим та таким моторошним майбутнім Олеся залишила службу. Та цивільним життям наша героїня прожила лише декілька місяців та зрозуміла, що її місце там – разом з побратимами та чоловіком, але найтяжча місія – пояснити це чоловікові та дітям, яким потрібна жива та здорова мама й дружина.

«Після тих подій, які відбувалися в нашому місті з початком повномасштабного вторгнення, діти мали психологічні травми, адже прокидатися від вибухів та сирен було емоційно важко всім, а сім’ям, члени яких дотичні до військової служби, тим паче. Я пам’ятаю, як діти просили мене не повертатися, і як в мене розривалося серце між сім’єю та побратимами, з якими ми сімнадцять років пліч-о-пліч прожили. Це було невимовно важко, особливо, коли чоловік теж мобілізувався до Болградського ТРО».

Після сильних обстрілів Арцизу чоловік Олесі забрав всю сім’ю до Болграду. Але так і не змогла жінка жити цивільним життям та пішла по стопах свого коханого чоловіка до Болградського ТРО. Восени 2022 року Олеся з побратимами потрапила на фронт. Спочатку була позиція в тилу, а слідом за нею – передислокація в зону бойових дій.

«Дуже тяжкі спогади. Багато полягло хлопців, з якими тільки нещодавно ділила шматок хліба – і от, його вже нема. Але на той час не було навіть можливості це усвідомити, адже ти завжди зайнята – допомагаєш тим, хто вижив, тим, хто повернувся з бою. Замкнене коло між позиціями та шпиталем і велика доза адреналіну, завдяки якому ми всі й трималися, але найважчим було, коли в «швидку» вантажили живого героя, а перед шпиталем відкриваються дверцята, а ми його не довезли, ось саме тоді відчувається відчай», – згадує жінка.

Було багато передислокацій, боїв, поранених й вбитих ворогом людей та доль, які вже ніколи не знатимуть спокою та безтурботного життя. Саме тому героїня вирішує не зупинятися на досягнутому та йде здобувати нову спеціальність – військового психолога. Отримує звання молодшого лейтенанта.

Після навчання Олеся повертається у свою бойову частину, а вже через кілька місяців її переводять до навчального окремого батальйону, де жінка починає працювати з курсантами, які проходять базовий військовий вишкіл та готуються до подальшої служби.

«В своїй бойовій частині я працювала здебільшого з бійцями, які бачили війну та отримали психологічні травми на полі бою. Це були і панічні атаки, гострі реакції на стрес, ступор, ПТСР та інші травми. Були випадки, коли ми вже не могли нічим допомогти, та доводилось відправляти бійців до стаціонару. Що ж стосується новобранців, то я вчу їх надавати собі першу психологічну допомогу в стресовій ситуації та технікам, які можуть допомогти надалі, створюється справжня психологічна смуга перешкод, для відтворення можливих подій. В них здебільшого страх, але це нормальна реакція, і я завжди про це кажу. Боятися – нормально», – ділиться психологиня.

Перехід життя  з бойових дій до тилу також не дався героїні просто. Не зважаючи на спеціальність та немалий досвід, Олеся згадує, як сама сприймала «тихе» життя після «нулю»:

«Адаптація була важкою, порушення сну та тривожність – постійні супутники. Це було дійсно важко, адже там була така велика кількість адреналіну та відповідальність не лише за себе, а й за своїх хлопців, що навіть ніколи було дивитися в очі своїм страхам, а тут в режимі спокою виявилося складніше. Були випадки, коли я вночі просипалась в пошуках берців і не розуміла, що відбувається, поки не чула голос доньки, яка казала, що я вдома. Саме тому я розумію бійців, які не можуть знаходитись вдома, а хочуть знову на позиції. Це не тому, що він не сумує за сім’єю, а тому, що йому необхідна реабілітація».

У сучасному суспільстві непросто і цивільним, і військовим. Знаходячись в тилу, багато хто замислюється, як бійці сприймають тих, хто наразі не несе військову службу, та чи будуть після війни суспільні хвилювання з приводу «служив, не служив» серед населення. Олеся має свою відповідь на це питання:

«Зрозумійте, люди різні, і в кожного індивідуальне сприйняття, але я можу вам сказати, що я розумію тих, кому страшно, але й розумію тих, хто там бореться з останніх сил, їм теж страшно, але їх нікому замінити, і вони зляться – і це теж норма. Я особисто стикалась з ситуацією, коли доводилось зовсім незнайомого військового відводити від цивільних, заспокоювати та поясняти деякі речі. Їм теж болить. А з приводу якихось прогнозів я скажу одне: що було – бачили, що є – бачимо, що буде – побачимо. Головне – Перемога».

Що ж стосується сім’ї, то з дітьми жінка спілкується здебільшого за допомогою відеозв’язку, адже не часто виходить бачити їх особисто. Звісно, діти не приховують свого суму та хвилювань, але Олеся вірить, що зовсім скоро така омріяна перемога подарує їм можливість бути разом. А для чоловіка вона стала справжньою підтримкою, як і він для неї, адже весь шлях подружжя пройшло разом. Інколи навіть розмовляти важко, але суттєво важливо, як вважає наша героїня, вміти давати один одному навіть невимовну підтримку.

На завершення розмови пані Олеся попросила опублікувати звернення до кожної жінки, яка чекає своїх героїв додому:

«Кожна мама, яка чекає сина, кожна жінка, яка чекає коханого, та всі, хто підтримує та чекає героїв з фронту, – ви справжні героїні. Саме ваш подвиг неоціненний, адже невимовно важко знаходитись в невідомості, але беззаперечно та невимовно вірити. Ваші віра, надія та сподівання – це найкраща мотивація для наших захисників. Дякую вам!».