“Розумієш, що три роки приділив путіну, а не родині”: комбат ТрО з Аккерману Андрій Завгородній – про мотивацію, відповідальність та страх

 Рівно три роки тому, 24 лютого 2022 року, тисячі українців прийняли рішення стати на захист рідної держави, котра потерпала від російської навали. Наприкінці лютого черги до військкоматів не мали кінця та краю. Особливо багато чоловіків прагнули вступити до лав Територіальної оборони, яка на той час лише почала формуватися. Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення  “Бессарабія INFORM” поспілкувалася з командиром 182-го окремого батальйону 122-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ майором Андрієм Завгороднім. Досвідчений військовий розповів нам про формування ввіреного йому підрозділу, напрямки, на яких бійці витісняли ворога та перевершували здобутки професійних бригад, а також висловив свою думку щодо проблеми самовільного залишення частин й зниження рівня мотивації наших захисників.

 Становлення військового

Андрій Олександрович Завгородній народився в сім’ї вчителів 1984 року у селищі Красне тодішнього Тарутинського району. За три роки родина переїхала на малу Батьківщину голови сімейства – Олександра Федоровича у село Широке, де його призначили на посаду директора школи. Там батьки нашого співрозмовника працюють й досі. Після закінчення школи Андрій Олександрович вступив до Одеського інституту сухопутних військ на факультет аеромобільних військ (зараз ДШВ). По завершенню навчання проходив службу у 95 десантно-штурмовій бригаді. Після укладення першого контракту був у складі національного українського миротворчого контингенту у Косово під командуванням Михайла Забродського (нині генерал-лейтенант ЗСУ). У 2011 році після звільнення з лав ЗСУ розпочав займатися підприємницькою діяльністю. У лютому 2022-го повернувся до служби, приєднавшись до 182 батальйону ТрО, що формувався у Білгороді-Дністровському, а вже восени 2024 року очолив його.

 —  Андрію Олександровичу, розкажіть, будь ласка, де Ви зустріли повномасштабне вторгнення?

—  Я був вдома, у Білгороді-Дністровському, коли почалася велика війна. Чесно кажучи, до останнього не вірив, що у 21 столітті таке може статися. Я, як і багато моїх побратимів, з якими ми стали на захист, думав, що ворог після перших втрат зрозуміє, що вмирає на чужій землі невідомо за що, і це все припиниться. Але ми всі помилилися, і потім з’явилося почуття справедливості та злості. Більшість з тих, хто зі мною зараз служить, ніколи б не пішли на службу, якби не війна. Ми це зробили вимушено, але свідомо.

 —  Чому Ви долучилися саме до Сил територіальної оборони?

—  На той час у мене було бажання захистити безпосередньо свою сім’ю, своїх батьків та домівку. Ніхто не міг знати, де міг би бути наступний прорив ворога – його чекали всюди. І в тому числі у нас на узбережжі, адже це був один з пріоритетних напрямків для росіян.

 —  Як відбувалося Ваше просування по службі?

—  Спочатку я був призначений начальником командного пункту батальйону, але 90% часу я приділяв навчанню особового складу, а не своїм функціональним обов’язкам, тому що тоді це було дуже актуально. Більшість з особового складу нашого підрозділу ніколи не проходили військову службу: у них не було розуміння, що таке зброя, як її покласти, зарядити і при цьому нікого з побратимів не скалічити. Десь за рік мене призначили заступником командира батальйону. Коли ми були у Донецькій області, я почав виконувати обов’язки командира батальйону, і після відведення підрозділу на відновлення наприкінці листопада минулого року був офіційно призначений на посаду командира батальйону.

 —  До складу ТрО, як Ви вже згадали, увійшли люди, які не мали військового досвіду. Як формувався Ваш підрозділ? Люди яких професій наразі служать разом з Вами? Чи всі вони з Одещини і, зокрема, Бессарабії?

—  80% з людей, які першими прийшли до батальйону, не мали військового досвіду, але мали стійке бажання захищати своїх рідних та Батьківщину. Батальйон укомплектувався за перші тижні. Я пам’ятаю ті черги, тих людей, їхню енергію. У нас нічого не було: спали на землі, їли, що доведеться, їздили на своєму транспорті. Мотивація зашкалювала. Майже всі вони прийшли за власним бажанням, без отриманих повісток. Є люди, які кажуть, що хлопці пішли після того, як почули про гарні зарплати, але наш батальйон був формований задовго до появи інформації про доплати. При тому, що тоді були великі проблеми із забезпеченням. Були і є люди різних професій: і будівельники, і підприємці, вчителі, фермери, які залишили своє господарство, був у нас і керівник підприємства, який мав у підпорядкуванні до 700 людей. Зрештою, це великий плюс, тому що є можливість закрити потреби у різних напрямках. Так вийшло, що кожен знайшов свою нішу, і так воно по сьогоднішній день працює.

Коли батальйон формувався, майже всі хлопці були з Бессарабії, і невелика частина з Одещини в цілому. Але, на жаль, історія людства не знає війн, у яких не було б втрат, тож зараз частка наших земляків менша. Крім того, коли ми поверталися з Донецького напрямку, я дав можливість всім охочим покинути підрозділ з людських причин, адже дехто фізично, а дехто морально не був готовий  продовжувати виконувати завдання у районі бойових дій. І це рано чи пізно мало статися. Я вважаю, що ті, хто виконував завдання на найгарячіших точках фронту протягом п’яти місяців, мають бути змінені, тому що люди пережили дуже багато. І не кожен з цим може впоратися і вийти з цього стану.

 —  Де військовослужбовці Вашого батальйону проходили навчання? Як Ви можете схарактеризувати підрозділ у порівнянні з 2022 роком?

—  На початку нашої безпосередньої участі у зоні проведення бойових дій ми навіть не розуміли, наскільки наші хлопці були підготовлені відносно інших, тому що не було з чим порівнювати. Перебуваючи на посаді заступника командира батальйону, я був відповідальний за проведення бойової підготовки. Перед виходом на Донецький напрямок я готував один штурмовий взвод кожного місяця, таким чином ми «прогнали» майже всіх хлопців через заняття з тематики, наближеної до реальної. Я сам сформував програму підготовки, яка включала різні напрямки. Я впевнений, що не буває поганих солдатів, є непідготовлені. Ці слова я дуже часто кажу своїм хлопцям. У 2022 році військові були не дуже добре навчені, але вмотивовані, а зараз – люди навчені, досвідчені, але мотивація йде на спад, присутнє розчарування.

 —  На яких напрямках були Ваші бійці?

—  У складі батальйону перше наближене до бойових дій завдання було на Очаківському напрямку. Потім це була Донеччина: Селідове, Новогродівка, Красногорівка. На Донецькому напрямку ми змінили декілька складів бригад. У складі окремого штурмового батальйону виконували завдання. Хлопці себе там проявили дуже героїчно. Нам прийшло розпорядження створити штурмову групу і відновити позиції, які входили до складу 47 ОМбр. Ми виконали наказ, хлопці зробили те, що не змогла зробити 47-ма бригада протягом півтори доби до нас, а наші бійці зробили це за три години.

 —  Хлопців відзначили за це?

—  Так. Процес нагородження ніколи не зупиняється. На жаль, у нашій державі така система нагородження, що у випадку відзначення саме державними нагородами, вони можуть «йти» по шість-вісім місяців. Ті люди, які приймали участь у відновленні позицій, вже нагороджені. Тоді ми «прогриміли» добре. Найголовніше, що після цього штурму всі хлопці залишились живими.

Крім того, ми виконували завдання у складі 59 бригади. Ми бачили війну з різних сторін. І я вважаю, що хлопці впоралися із задачами на 100 відсотків. Тоді на Донецькому напрямку ми відбивали штурми і заходили на штурми, робили неможливе, за що деяких з наших бійців особисто нагородив президент України Володимир Зеленський 24 серпня під час урочистого святкування Дня Незалежності у Києві. Крім того, деякі отримали нагороди від Головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського. Це Колесніченко Валентин, Вадим Баргамон, Олександр Шамрай, Андрій Бабінський, Андрій Філонов. Це ті хлопці, які в той час давали старт всьому батальйону. Треба сказати, що всі молодці, але ось ці бійці були направляючими супутниками для інших. Хотів би підкреслити, що у жодної з бригад, з якими ми стояли пліч-о-пліч, не було претензій до наших хлопців, і у нас залишились дружні відносини з командирами.

 —  Ми вже торкнулися теми вмотивованості військових. Як Ви зі свого боку не даєте хлопцям опустити руки?

—  Вмотивованість залежить від командирів та побратимів. Я вважаю, що люди мотивують людей – це основне, що нас зараз тримає. Мотивують родини, нормальні людські відносини і розуміння бійців, що вони комусь потрібні. Взагалі, ступінь вмотивованості – це перемінний стан. Не можна сказати, що він тримається на одному рівні. На жаль, у нашій справі трапляється багато розчарувань, це – забезпеченість, умови несення служби, підготовка.

Моя основна задача – зробити так, щоб хлопці зрозуміли, що вони хоч комусь небайдужі в цьому світі. Як наслідок, і зворотна реакція відповідна. Основна цінність – збереження життя людей. І коли вони розуміють, що всі заходи направлені на це, то зростає і мотивація. Це комплексний підхід, завдяки якому людина відчуває себе частиною великого організму. З основних факторів: це підготовка, забезпеченість і турбота про людей. Але я намагаюся їм донести, що не все у моїх силах. На жаль, буває так, що боєць потрапляє у підрозділ, де кожен живе своїм життям, і через відсутність взаємодії та взаєморозуміння немає і результативних дій. Наші хлопці, виконуючи завдання, думають, як не підвести мене та своїх побратимів.

 —  Судячи з того, що Ви розповідаєте про ввірений Вам підрозділ, серед хлопців панує дружня атмосфера. А чи трапляються у вас конфлікти? Як Ви їх вирішуєте?

—  Конфлікти трапляються, і це нормально. Завдяки конфліктам ми ростемо. Я навіть думаю, що коли якісь сутички трапляються, то ти можеш з’ясувати, чому людину «прорвало». Я прихильник того, що у будь-якій ситуації треба спілкуватися. Коли я проходив службу у Косово, мені було 24 роки, а моїми підлеглими були значно старші чоловіки, то я умисно провокував людей на розмови. Коли людина висловлюється відверто, то ти розумієш, що вона відчуває, і можеш вплинути на це. Я готовий дивитися кожному в очі, і через це атмосфера більш-менш нормальна, бо я ніколи ні від кого не ховаюся.

 — Останнім часом в українській армії гостро постала проблема самовільного залишення частин. Чи були такі випадки у Вашому підрозділі? Що, на Вашу думку, впливає на бійців, які приймають рішення покинути стрій?

—  Перше СЗЧ у нас було, коли ми долучилися до 47-ї бригади, яка, так би мовити, «розірвала» підрозділ. Адже під нашим керівництвом ці хлопці готові були служити, але одного дня бригада відрядила частину людей до іншого батальйону, туди, де за місяць дуже багато втрат було. І от у людей спрацював інстинкт самозбереження, і частина з них пішла у СЗЧ. Як би це не звучало, але у деяких командирів з плином війни виробляється холоднокровність, навіть байдужість… У мене інше ставлення. Наприклад, коли до нас прибули нові хлопці, і деякі з них були СЗЧ-шники, я спілкувався з ними, намагався поставити себе на їхнє місце. Кожен інструктаж перед виходом на позицію я пропускав через себе. Коли наші хлопці йдуть на позицію, я ставлюся до них так, ніби це мій брат або близька людина, і тоді трошки інша ефективність. І коли наші хлопці після переведення зрозуміли, що такого вже не буде, ось в той момент і трапилися СЗЧ. Взагалі, це залежить від багатьох факторів. Одна справа, якщо людина, наприклад, розуміє, що це останній шанс залишитись живим, вона йде у СЗЧ. Якщо казати в цілому, то бувають такі випадки, коли бійцю ставлять задачу втримати якусь умовну «ямку» ціною життя. І інший випадок, коли військовому стає страшно, і він не знає, що робити, адже його не готували належним чином. Безумовно, психологічний фактор впливає, але основне, я вважаю, це навченість. Наприклад, чому наші хлопці змогли піти на штурм, бо вже мали практичні знання.

 —  Страх за своє життя – це природне відчуття, але у стресових ситуаціях бійці можуть втратити самоконтроль. Що Ви робите, коли бачите, що хлопці розгубилися?

—  Страх присутній постійно, і моя задача як командира вивести людину з цього стану. Підбираю необхідні та влучні слова підтримки для кожного індивідуально. Коли людина у ступорі, і мозок ніби відключається, то задача командира – поступово виводити з цього заціпу. І тоді страх пропадає. Коли хлопці виходять на завдання, я завжди з ними на зв’язку, і у разі виникнення шокової ситуації я починаю, наприклад, давати прямі вказівки, як їм потрібно діяти. Але це повинно бути накладене на навченість. Якщо у людини є навички, то вона швидко перемикається і виконує мої інструкції. Я можу сказати: “Або ти візьмеш під контроль своє життя, або його під контроль візьмуть росіяни”. І тоді реакція майже миттєва – боєць приходить до тями.

 —  Хто підтримує ваш підрозділ, яку допомогу вам надають?

—  Якщо говорити в цілому, то нам допомагають звичайні люди. У кожного є коло друзів та знайомих, яким не байдуже. Від них надходить основна допомога. Я не можу не згадати про те, що дуже багато ми витрачаємо власних коштів. Особливо, коли ми були на Донецькому напрямку, забезпеченість була дуже погана. Для розуміння – ми могли втратити до чотирьох мавіків в день. А вартість одного – 200 тисяч гривень. Зараз більш-менш налагодили стосунки з громадами Білгород-Дністровського району, які нам допомагають.

Від майстрів з Аккермана Євгена Чудака та Сергія Ожегова, наприклад, нам привезли двоє нош, бо на ділянці, де ми зараз знаходимось, багато доводиться ходити пішки на позиції через атаку дронів. І ось ця тачечка дуже ефективна для перевезення хлопців поранених або майна. Крім того, наш начальник цивільно-військової служби нещодавно привіз нам буржуйки. Зараз на позиціях топити не можна, бо видно у тепловізор, і одразу щось прилітає. А ці буржуйки з окопними свічками всередині дійсно зігрівають. За це хлопцям красно дякую, адже абсолютно безкорисно передали, ніяких грошей не взяли. Такого зараз мало.

Варто сказати, що зараз із забезпеченістю стало краще. Наша бригада дуже допомагає: мавіки видають, РЕБи, автомобілі. Також ми працюємо над питанням щодо виділення субвенцій і реалізації цих грошей. Є спільна мова з керівництвом бригади щодо цього. Але й ми закидаємо запити усюди, де тільки можна. Ми намагаємося працювати зі всіма.

 —  Що з наданої допомоги Вам запам’яталося найбільше?

—  Так складається, що Бог нам дає те, що треба, і саме тоді, коли треба. Наприклад, коли ми їхали на Донецький напрямок, у нас було мало техніки і зовсім не було РЕБів, а у батальйона, до якого ми долучилися, був старенький РЕБ на дві частоти. А нам вже треба було виходити на позиції. І буквально, поки ми доїхали до Донецька, один знайомий нашого офіцера з Білгорода-Дністровського Олександра Кузьмінського, навздогін протягом півтори доби відправив нам п’ять комплектів РЕБів. На той час це було «вау». Це закривало всі потреби. І за добу ми їх поставили. Це було приголомшливо. Людина витратила приблизно півтора мільйона гривень і безкорисливо віддала для обладнання батальйону. Загалом все, що нам передають, воно все вчасно. Я вдячний всім, а особливо хлопцям за їхню титанічну роботу. Вони – це найосновніше. Якби не вони, то всі ці засоби були б безкорисними. Коли я спілкуюся з бійцями, то завжди наголошую, що у них за спинами мирне життя на більшій частині нашої держави, і насправді вони – це і є держава. Якщо вони закінчаться, то ніяких виступів чи лозунгів не буде. Деякі питають: «Що ви там робите на Донеччині?», а я їм кажу: якщо життя наших воїнів тут обірветься, то росіяни зайдуть у ваші села та хати.

 — Жодна війна не минає без людських втрат. Яка втрата була для Вас найболючішою? Як Ваш підрозділ підтримує родини тих, хто залишився без чоловіка, сина, брата чи батька?

—  Я пам’ятаю кожного. Всі обставини: як він виходив, як він боровся, і коли бачиш і розумієш, що зараз людина загине, а ти зробити нічого не можеш – це найболючіше. Вони всі Герої, вони всі робили свою справу. Ми намагаємося підтримувати сім’ї загиблих. Наша військовослужбовиця у Білгороді-Дністровському Марія Маляренко займається соціальним супроводом поранених та спілкується з родинами загиблих. Ми організовуємо кімнату підтримки для членів родин полеглих хлопців, з якими будуть працювати психологи. Ми не ховаємося, готові дивитися в очі близьким бійців. Є такі, хто винить нас, каже, щоб ми повернули їхніх чоловіків, але я не Господь Бог… Я розумію цих людей. У мене совість чиста, я робив все, що міг. Звичайно, є болючі питання, як то виплати сім’ям УБД, оформлення субсидій, але ми тримаємо на контролі все це.

 —  Ви очолюєте великий підрозділ, контролюєте всі процеси, допомагаєте бійцям на завданнях. Де Ви берете сили, що Вас надихає і підтримує?

—  Коли ми були на Донеччині в районі Красногорівки, деякі наші хлопці цікавилися, що я «вживаю», аби все встигати контролювати та витримувати. Є така пігулка насправді, вона дуже дієва. І називається вона – відповідальність. І коли ти це відчуваєш, то сон пропадає і втома теж. Звичайно, бувають моменти, коли хочеться «відключитись», але це трапляється не так часто. Річ у тім, що я розумію, що несу відповідальність не тільки за життя своїх підлеглих, а і за їхніх близьких. Адже від мого невчасного чи неправильного рішення або бездіяльності залежить їх життя. Це чиєсь майбутнє без батька, сина чи чоловіка. Я не хочу, аби мої рідні таке почули, і намагаюся все зробити, аби і сім’ї інших такого не переживали. Наші рідні – це наші крила і вітрила, безлімітний заряд енергії. На війні час летить дуже швидко, і, дивлячись на свою дитину, яка виросла за ці три роки, тепер розумієш, що приділив час путіну, а не родині. Крім того, я не маю права підвести своїх хлопців, що буде, якщо вони побачать, як їхній командир розслабився, нічого не робить, про що можна говорити далі, про яку їхню віддачу. Колись командир бригади, якій ми підпорядковуємося зараз, говорив: «Якщо підрозділ заряджений, це дуже круто, але якщо заряджаючий командир, то це взагалі класно».

 —  Коли Ви востаннє бачилися з дружиною та донькою?

—  На свій день народження – 29 листопада. Ми якраз були на відновленні на Одещині. І буквально за тиждень ми поїхали на позиції.

 —  Що Ви зробите першим після Перемоги?

—  Це досить особисте. Напевне, найперше – це наодинці я подякую Богові, що залишився живий. Буду вдячний, якщо поряд будуть ті хлопці, які зараз зі мною. Звичайно, я подзвоню дружині, і ми порадуємося разом… і будемо довго плакати. Подібні відчуття у мене були, коли ми виходили з Донецького напрямку. Тоді я зателефонував дружині, у телефонній трубці була тиша, і я чув, як вона плакала… Ми багато пережили і такого, що не хочеться згадувати. Найвищою нагородою для мене буде те, що я живий.

Дякуємо Вам за бесіду і Ваш подвиг. Щиро бажаємо Вам та всім воїнам, які нас зараз захищають, якнайскоріше повернутися додому неушкодженими!